Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 46)

Я кивнула, а Леслі зауважила:　

— Вона справді народилася під щасливою зіркою, на щастя, він схибив!　

— Лорд Аластер — один із найкращих фехтувальників, яких я знаю, — зауважив Ґідеон. — І він таки поцілив. Рана була справді небезпечною для життя. — Він торкнувся кінчиками пальців моєї руки. — Точно кажучи, ця рана була смертельною.　

Леслі шумно вдихнула повітря.　

— Та мені ж просто прима… — пробурмотіла я, згадавши свій політ під стелю та картину, що розгорнулася піді мною.　

— Ні! — похитав головою Ґідеон. — Це було не марення! Такі речі неможливо вигадати. До того ж я там був!　

Якусь мить він не ладен був продовжувати далі, але швидко опанував себе.　

— Коли ми стрибнули назад, ти вже не дихала півхвилини. І коли я з тобою на руках опинився в підвалі, у тебе досі не було пульсу, жодних сумнівів. А ще за хвилину ти розплющила очі й любенько сіла.　

— Отже… — почала Леслі, і тепер була її черга витріщатися на Ґідеона.　

— Отже, Ґвенні безсмертна, — заявив Ґідеон і осяяв мене променистою посмішкою. У відповідь я лише спантеличено кліпала очима.　

Ксемеріус підвівся і почухав собі черевце. Паща його розтулилася та одразу й закрилася, але замість коментаря він лише приснув на подушку водою.　

— Безсмертна? — очі Леслі розкрилися ще ширше. — Як… горянин[50]?　

Ґідеон кивнув.　

— Тільки на відміну від нього Ґвендолін не помре, навіть якщо відтяти їй голову. — Він підвівся, і обличчя його стало суворим. — Ґвендолін узагалі не може померти. Хіба що відбере життя сама в себе. — І упівголоса продекламував: — «І знайте! Ті зірки згорають лиш в любові, Які загинути в ім’я її самі готові».　

Мою кімнату заливало рожеве світло вранішнього сонця, у якому кружляли маленькі порошинки. Я, вперше за останній час, прокинулася цілком бадьорою. Я обережно помацала під нічною сорочкою вчорашню рану на грудях і обвела пальцем її край.　

Безсмертна.　

Спочатку я не наважувалася повірити припущенням Ґідеона через їхню абсурдність, а моє життя, здавалося, висіло на волосинці через купу негараздів. Мій розум рішуче відмовлявся приймати ці факти.　

Але глибоко всередині я одразу збагнула, що Ґідеон має рацію: шпага лорда Аластера мене вбила. Я відчувала біль і бачила, як по краплині спливає моє життя. Я зробила свій останній подих. А проте була жива…　

Цілий вечір усі розмови крутилися навколо мого безсмертя. Особливо розпатякалися Леслі та Ксемеріус, оговтавшись від першого шоку.　

— Цікаво, невже в неї ніколи не буде зморщок?　

— А ось припустімо, що на тебе впаде бетонний блок вагою вісім тонн? Отож тобі доведеться далі жити плескатою монеткою?　

— Може, ти не те щоб безсмертна, а просто маєш сім життів, як у кішки?　

— Цікаво, якщо їй видряпати око, чи воно виросте знову і на тому ж місці?

Те, що Ґідеон не відповідав на жодне з цих питань, не надто заважало Леслі. Певно, вони тягли б у свою дудку до самого ранку, але до нас зайшла мама і відправила Ґідеона та Леслі по домівках. На жаль, вона була невблаганна.　

— Ґвендолін, пам’ятай про те, що ще вчора ти була хвора, — нагадала вона. — Я лише хочу, аби ти як слід виспалася.　

Як слід виспалась! Наче після такого дня можна взагалі заснути! Нам ще купу всього треба обговорити!　

Я спустилася разом з Леслі та Ґідеоном і попрощалася з ними біля дверей. При цьому Леслі як найкраща подруга одразу все втямила і вистрибом помчала до автобусної зупинки, пославшись на терміновий дзвінок (я чула, як вона кричить у слухавку: «Берті, привіт! Скоро буду вдома»). На жаль, Ксемеріус не був таким увічливим. Він завис сторчма над ґанком й гучно заспівав:　

— Ґвендолін і Ґідеон обіймались під вікном, з вікна витріщились очі — і Ксемеріус регоче.　

Отож я неохоче попрощалася з Ґідеоном і піднялася назад у кімнату, поставивши собі за ніч усе добряче обміркувати і, якщо треба, зробити кілька дзвінків та скласти нарешті план. Але варто було мені лише на хвильку прилягти й розтягнутися на ліжку, і я заснула мов убита. І решта, певно, вчинила так само: на дисплеї свого телефону я не побачила жодного пропущеного дзвінка.　

Я з докором глянула на Ксемеріуса, який спав, згорнувшись калачиком біля моїх ніг, а тепер потягнувся й глибоко позіхнув, і напустилась на нього:　

— Ти мусив мене розбудити!　

— Я тобі що, будильник, о безсмертна пані?　

— Я гадала, що привидам сон потрібен як зайцеві бубон.　

— Може, й не потрібен, — мовив Ксемеріус, — але після розкішної вечері трошки задати хропака вельми корисно. — Він скривився. — А декому корисно буде нарешті помитися.　

Тут уже він мав рацію. Поки вся сім я спала (сьогодні ж була субота), я окупувала ванну, перепробувавши мільйон шампунів, гелів для душу, лосьйонів для тіла і навіть намазюкавшись кремом проти зморщок, який належав моїй мамі.　

— Дай-но вгадаю: життя прекрасне, і ти почуваєшся — ха- ха! — наче вдруге на світ народилася, — зауважив Ксемеріус, поки я крутилася перед дзеркалом, вибираючи, що б його вдягнути.　

— Точно! Знаєш, я ніби дивлюся на життя зовсім іншими очима…　

Ксемеріус пирхнув.　

— Ти, певно, гадаєш, що геть усе зрозуміла, а насправді це всього лише гормони. Сьогодні ти на сьомому небі від щастя, а завтра будеш рюмсати, — під’юджував він. — Дівчата, що й казати! Наступні двадцять, а то й тридцять років так буде без кінця-краю. Ну а потім клімакс. Хоча в тебе, можливо, й ні. Хіба буває у безсмертних панянок криза середнього віку?　

Я обдарувала його стриманою посмішкою.　

— Знаєш що, маленький буркотуне, ти…　

Мою лекцію урвав телефонний дзвінок. Леслі цікавилася, о котрій ми побачимося, щоб робити костюми марсіан для вечірки в Синтії.　

Вечірка! У мене просто в голові не вкладалося, як вона могла думати зараз про такі речі.　

— Знаєш, Леє, я не впевнена, чи взагалі туди піду. Стільки всього сталось і…　

— Ти мусиш піти! І ти підеш, — тон Леслі не терпів жодних заперечень. — Бо вчора ввечері я домовилася про компанію. Якщо все зірветься, мені буде страх як незручно.　

Я застогнала.　

— Сподіваюся, цього разу ти не заангажувала свого жахливого кузена і його друга-пердуна? — Подумки я знову побачила нас у дурнуватих мішках для сміття. — Минулого разу ти пообіцяла мені, що це більше ніколи не повториться. Тобі ж не потрібно нагадувати той випадок із шоколадом…　

— За кого ти мене маєш? Я ніколи не повторюю своїх помилок, ти ж знаєш! — Леслі замовкла, а потім байдужим тоном правила далі: — Учора дорогою до автобусної зупинки я розповіла про вечірку Ґідеону. І він люб’язно зголосився нас супроводжувати. — Тут запала невелика пауза. — Він і його молодший брат. Тому ти не можеш просто так відступити.　

— Лес! — Звісно, у Ґідеона не залишалося вибору. Леслі була справжнім майстром переконання. Певно, Ґідеон узагалі не втямив, що сталося.　

— Ти ще мені за це подякуєш, — захихотіла Леслі. — А зараз повернімося до костюмів. Я вже вибрала зелений друшляк і повстромляла в нього кулькові ручки — грандіозний вийшов капелюх. Якщо хочеш, можу залишити його тобі.　

Я застогнала.　

— Боже мій! Ти що, справді просиш мене прийти на наше перше побачення з Ґідеоном у пакеті для сміття і з друшляком на голові?　

Леслі трохи завагалася.　

— Але ж це мистецтво! До того ж це весело. І безкоштовно, — пояснила вона. — Крім того, він так у тебе втюрився, що йому начхати, у що ти вдягнута.　

Я вже зрозуміла, що треба діяти більш витончено.　

— Добре, — сказала я здаючись. — Якщо ти так хочеш, ми таки підемо на цю вечірку в костюмах марсіан. Ти реально крута дівчина, бо тебе не хвилює, чи вважає Рафаель дівчат у зеленому сміттєвому пакеті і друшляку зі щупальцями на голові сексуальними. Танцюючи, ти шарудітимеш і почуватимешся як… як справжній сміттєвий пакет. А легкий хімічний аромат пакета… Тим часом Шарлотта у своїй ельфовій сукні пропливатиме повз нас і пускатиме свої шпички…　

Леслі замовкла рівно на три секунди. Відтак процідила:　

— Так, мені це справді по цимбалах…　

— Гаразд, бо інакше я давно б уже запропонувала тобі попросити одяг у мадам Россіні — вона позичить нам будь-який зелений костюм: сукні з фільмів із Ґрейс Келлі та Одрі Хепберн. Танцювальні костюми золотих двадцятих років, у яких можна танцювати чарльстон. Або бальні сукні з…　

— Та годі, годі, — пробурчала Леслі. — Я здалася вже на Ґрейс Келлі. Давай забудемо про сміттєві пакети. Як ти гадаєш, мадам Россіні вже прокинулася?　

— Ну як я? — покрутилася перед нами мама. Вона вже тричі перевдягнулася, бо сьогодні зранку їй зателефонувала місіс Дженкінс, секретарка Вартових, і попросила її супроводити мене в Темпл на елапсацію.　

— Так і вабиш очі, — сказала я, навіть не глянувши.　

Лімузин ось-ось мав з’явитися з-за рогу. Цікаво, чи приїде Ґідеон, щоб забрати мене? Чи чекатиме мене в штабі? Учорашній вечір так невчасно обірвався. Ми стільки всього мали сказати одне одному.　

— З вашого дозволу зауважу, що блакитна сукня личить вам значно більше, — зронив містер Бернард, якраз змітаючи в холі пиляку з картин величезним пір’яним віничком.　

Мама прожогом помчала нагору.