Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 43)
Зайшовши у свою кімнату, я з полегшенням зрозуміла, що, на щастя, ще не встигла зруйнувати прекрасний лад, який навела тут у середу тітка Медді. Добре, що ліжко було заправлене, одяг, розкиданий по всіх кутках, мені вдалося згребти кількома широкими рухами і закинути на стілець до інших речей. Потім я обернулася до Ґідеона, який досі ще мовчав. Можливо, нічого іншого йому просто не залишалось — я досі ніяковіла. Тож одразу після того, як Ксемеріус полетів геть, я взялася щось там говорити про картини, які ми проминали. Про кожну з них, а їх у нас було сила-силенна.
— Це мої пращури. Поняття не маю, навіщо їх малювали олійними фарбами, адже в той час уже були фотографи. Оцей-от опецьок на стільчику — це мій прапрапрадід Г’ю, коли він був маленьким хлопчиком, разом зі своєю сестрою Петронеллою і трьома кроликами. Це ерцгерцогиня… щось не пригадаю її імені, вона не наша родичка, але тут на ній фамільне кольє родини Монтроз, тому її портрет тут висить. А зараз ми вийшли на третій поверх, тому ти можеш милуватися Шарлоттою на всіх зображеннях. Тітка Гленда ходить із нею до фотографа раз на три місяці, до того самого, який нібито фотографує і королівську сім’ю. А це моя улюблена світлина: десятирічна Шарлотта із мопсом, у якого з пащі, до речі, завжди страшенно смерділо. Вони з Шарлоттою дуже пасують одне до одного, тобі не здається? — І так далі й тому подібне. Це було жахливо. І лише у своїй кімнаті я нарешті замовкла. Але тільки тому, що тут у мене не було жодних знімків.
Я пригладила покривало, нишком ховаючи свою нічну сорочку з
Але він нічого не сказав. Натомість далі посміхався мені, ніби не вірячи власним очам. Моє серце шалено забилося, щоб потім на мить завмерти. Овва! Воно витримало удар шпаги, але Ґідеон виявився для нього ще більшим випробуванням, надто коли погляд його ставав таким, як оце зараз.
— Я хотів спершу зателефонувати тобі, але відповіді не було, — мовив він нарешті.
— Акумулятор розрядився.
Акумулятор сів саме під час нашої розмови з Леслі в лімузині.
Оскільки Ґідеон знову замовк, я витягла з кишені телефон і озирнулася, шукаючи підзарядку. Тітка Медді акуратно змотала її і поклала в шухляду письмового столу.
Ґідеон сперся спиною на двері.
— Сьогодні був доволі дивний день, правда ж?
Я кивнула. Телефон увімкнувся, заряджаючись. Я не знала, що ще такого зробити, тому просто сіла на край письмового столу.
— Я думаю, це був найгірший день у моєму житті, — правив далі Ґідеон. — Коли ти лежала там на підлозі…
Його голос затремтів. Він відійшов від дверей і рушив до мене.
Зненацька мені страшенно закортіло його втішити.
— Я не хотіла тебе лякати… Але… мені здавалося, що я справді вмираю.
— Я теж так подумав, — він глитнув і ступив ще один крок до мене.
Ксемеріус уже давно помчав до свого кларнетиста, проте якась частина мого мозку й далі видавала коментарі в його стилі: «Його зелені очі спалахнули, запаливши полум’я її серця, що билося під жовтавою блузою кольору дитячої несподіванки. Схиливши голову хлопцеві на груди, вона дозволила сльозам текти рікою».
О Боже, Ґвендолін! Невже обов’язково треба бути такою істеричкою?!
Я ще дужче вчепилася в край столу.
— Ти б мав краще знати, що зі мною сталося, — мовила я. — Бо, як-не-як, ти ж вивчаєш медицину.
— Так, і саме тому я зрозумів, що ти… — Ґідеон зупинився переді мною і прикусив нижню губу, чим дуже мене зворушив. Він поволі підніс руку: — Вістря шпаги увійшло в тебе ось настільки глибоко. — Він широко розчепірив великий і вказівний пальці правої руки. — Незначна подряпина не могла б так тебе зламати. Аж тут ти раптом пополотніла, на шкірі виступив холодний піт… Ось чому я подумав, що Аластер, мабуть, поцілив у велику артерію. Ти втратила багато крові.
Я подивилася на його руку перед моїм обличчям.
— Ти ж сам бачив цю рану, вона справді нешкідлива… — сказала я і кахикнула. Щось мої голосові зв’язки мене зраджували. — Це… мабуть… просто через сильний шок. То я, либонь, уявила, що серйозно поранена, і тому вигляд у мене був, наче…
— Ні, Ґвен, ти нічого не уявляла.
— Але як же тоді сталося, що в мене залишилася тільки маленька подряпина? — прошепотіла я.
Він опустив руку і почав ходити туди-сюди кімнатою.
— Спочатку я цього теж не зрозумів, — схвильовано говорив він. — Я був страшенно… радий, що ти… ти жива, і тому сказав собі, що колись таки знайду логічне пояснення цій маленькій рані. Але потім я пішов у душ і там мене зненацька осяяло.
— Ах, он воно що, — сказала я. — Я ж іще не милася.
Я насилу відірвала закляклі пальці від краю столу і сіла на килим. Так було значно краще. Принаймні мої коліна більше не тремтіли.
Притулившись до ліжка, я глянула вгору на Ґідеона.
— Чуєш, а тобі обов’язково треба бігати туди-сюди, наче ти якийсь дикун? Мене це страшенно нервує. А я й без того знервована.
Ґідеон став навколішки на килим переді мною і поклав мені руку на плече, попри те, що з цієї миті я вже не могла слухати його уважно, а лише переймалася думками на кшталт: «Сподіваюсь, я приємно пахну», «О, треба ж не забувати дихати».
— Чи знайоме тобі відчуття, коли ти марудишся над головоломкою-судоку і раптом знаходиш те саме єдине число, за допомогою якого решта полів легко заповнюються? — запитав він.
Я невпевнено кивнула.
Ґідеон лагідно гладив мене, десь блукаючи думками.
— Я вже кілька днів мордуюсь над такою купою речей, але тільки сьогодні знайшов його… це магічне число, розумієш? Я вкотре перечитував документальні записи, поки майже вивчив їх напам’ять…
— Які ще документальні записи? — урвала його я.
Він забрав руку.
— Записи, які Пол отримав від лорда Аластера в обмін на родовідні дерева мандрівників у часі. Пол дав їх мені того самого дня, коли ти розмовляла з графом. — Він криво усміхнувся, угледівши купу почуттів на моєму обличчі. — Я розповів би тобі про це, але ти була дуже зайнята. Ти поставила б мені всі ці дивні питання і насамкінець образилась би і втекла геть. Я не міг побігти слідом за тобою, бо доктор Вайт наполіг на огляді моєї рани, пам’ятаєш?
— Це було зовсім недавно — в понеділок, Ґідеоне.
— Ага, точно. А здається, ніби спливла вже ціла вічність, скажи? Коли мене нарешті відпустили додому, я дзвонив тобі по телефону кожні десять хвилин, аби сказати тобі, що я… — він схвильовано взяв мене за руку, — аби все тобі пояснити, але в тебе весь час було зайнято…
— Так, я саме розповідала Леслі, що означає вислів «повний гівнюк», — заявила я. — Але ж у нас іще є стаціонарний телефон, знаєш?
Він зігнорував мій натяк.
— Поки дзвонив тобі, мимохідь почав читати ці документи. Це пророцтва й записи з приватного архіву графа. Про ці папери Вартові нічого не знають. Він з певною метою приховав це від своїх людей.
Я застогнала.
— Дай-но мені вгадати. Ще кілька дурнуватих віршів. І ти не втямив із них ані слова.
Ґідеон нахилився вперед.
— Ні… — помалу мовив він. — Навпаки. Сенс цілком зрозумілий. Там написано, що хтось мусить померти, щоб філософський камінь міг набрати повної сили. — Він подивився мені у вічі. — І цей хтось — ти.
— Ага. — Мене це не настільки вразило, як мало б. — Отже, ціна, яку треба заплатити, — це
— Я був страшенно шокований, коли це прочитав.
Пасмо волосся впало Ґідеону на обличчя, але він того не помітив.
— Спочатку я не міг у це повірити, але пророцтва доволі зрозумілі. Мовляв, рубінове життя згорає, смерть Крука знаменує кінець, дванадцята зірка гасне, ну й таке інше, і так без кінця. — Він замовк на мить. — Ще прозорішими були нотатки, записані графом на берегах. Щойно Коло замкнеться і постане еліксир життя, ти мусиш померти. Це майже слово до слова.
Я глитнула.
— Ну і як же я мушу померти? — Мимоволі мені згадалася закривавлена шпага лорда Аластера. — Про це там теж писалося?
Ґідеон ледь-ледь посміхнувся.
— Ні, тут пророцтва, як завжди, нечіткі, але одне підкреслюється не раз. Що я, Діамант, Лев, число одинадцять, якось із цим пов’язаний. — Посмішка зійшла з його обличчя, а в голосі зазвучало щось нове, чого я раніше не чула: — Там сказано, що ти помреш через мене. Через кохання.
— О. Гм-м… Але… — бовкнула я, як жаба в болото. — Та це лише якісь рядки з чергового вірша.
Ґідеон похитав головою.
— Невже ти не розумієш, Ґвенні, що я просто не міг цього дозволити? Це єдина причина, чому я зважився на цю дурну гру і вдав, що збрехав тобі й що почуття мої були несправжні.
Нарешті мене осяяло.
— І щоб мені не спало на думку вмирати через кохання до тебе, ти вже назавтра подбав про те, аби я тебе зненавиділа? Це було справді вельми… як би це сказати… по-лицарському з твого боку.
Я нахилилася вперед і прибрала неслухняне пасмо з його обличчя.
— Авжеж, дуже по-лицарському. — Ґідеон усміхнувся. — Повір, це було найважче, що я будь-коли в житті робив.
Зараз, торкнувшись до нього, я вже не могла забрати свої пальці. Моя рука поволі ковзнула по його щоці. Вочевидь, поголитися він не встиг, але щетина відчувалася такою привабливою.