Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 25)
— Поглянь, тепер усе в кімнаті сприймається зовсім по-іншому, скажи? — мовив він замість привітання. — Твоя бабця трохи шарить у всіляких феншуях, тут нічого не скажеш.
— Ти тільки не хвилюйся, я нічого не викидала, — сказала тітка Медді, сидячи на ліжку і читаючи книгу. — Лише трохи прибрала і витерла пил, щоб і мені самій було тут затишніше.
Я поцілувала її.
— А я цілий день страшенно хвилювалася.
Ксемеріус кивнув.
— Отож-бо й воно! Ми не прочитали й десяти сторінок, тобто, я хотів сказати, що бабця Медді не встигла прочитати й десяти сторінок, як принесло Шарлотту. Вона прокралася в кімнату, — розповідав він. — Коли сеструня твоя вгледіла бабцю, то її наче ґедзь укусив. Але Шарлотта хутко отямилась і вигадала чудову відмазку: мовляв, забігла взяти в тебе гумку.
Тітка Медді розповіла мені те саме.
— Я саме наводила лад на твоєму письмовому столі, тому одразу ж змогла їй допомогти. І кольорові олівці я тобі підгострила й розклала за кольорами. Трохи пізніше знову забігла Шарлотта, щоб нібито повернути тобі гумку. По обіді мене змінив Нік, а я хоч трохи розвіялася, зайшла до себе та збігала у вбиральню.
— Якщо бути точним, то п’ять разів, — промовив Нік, який зайшов у кімнату слідом за мною.
— Тому що я забагато п’ю чаю, — пояснила, вибачаючись, тітка Медді.
— Бабусю Медді, щиро дякую тобі, ти чудово впоралася!
Ви всі попрацювали сьогодні на славу, — я провела рукою по Ніковій чуприні.
Тітка Медді засміялася.
— Та будь ласка! Я вже попередила Вайолет, що нашу з нею зустріч доведеться перенести на завтра, у твою кімнату.
— Бабусю Медді! Ти що, збираєшся розповісти Вайолет про хронограф? — вигукнув Нік.
Вайолет Перплплам для тітки Медді була такою ж близькою подругою, як Леслі для мене.
— Звісно, ні! — тітка Медді обурено подивилася на нього. — Я ж присягнулася власним життям! Мені довелося сказати їй, що нагорі значно більше світла, тому тут легше вишивати і плести, а ще нам не буде заважати Аріста. Взагалі ж, дитино, май на увазі, що одне з вікон у тебе зачиняється нещільно, звідкись так сильно дме, я весь час відчувала подих холодного вітру.
Ксемеріус прикинувся ягням.
— Я ж не навмисне, — заскиглив він. — Книга була така, що не відірватися.
Я подумки вже складала плани на найближчу ніч.
— Бабусю Медді, а хто, власне, жив тут 1993 року?
Бабуся задумливо наморщила чоло.
— У 1993-му, кажеш? Дай-но подумати. Марґарет Тетчер була ще тоді прем’єр-міністром? Тоді… ох, як же її там звали…
— У цієї бабуленції усе в голові змішалось, — промовив Ксемеріус. — Давай краще я розповім! У кіно крутили
— Знаєш, мені взагалі-то байдуже, — перебила його я. — Мені просто хотілося знати, чи безпечно стрибати звідси в 1993 рік. — Я вже почала підозрювати, що Шарлотта тим часом роздобула чорне кімоно й тепер збирається день і ніч постійно стежити за коридором. — Бабусю Медді, то жив у цьому помешканні хтось чи ні?
— Лланвайрпуллґвінґіллґоґеріхвірндробуллллантісіліоґоґоґох! — викрикнула бабуся Медді, а Ксемеріус, я і Нік здивовано вирячили на неї очі.
— Ох, тепер-то вона взагалі наче впала з дуба, — завив Ксемеріус. — Я ще вдень відчув, що з нею щось негаразд, коли бабця читала книгу і ні сіло ні впало починала хихотіти.
— Лланвайрпуллґвінґіллґоґеріхвірндробуллллантісіліоґогоґох, — повторила тітка Медді, і її обличчя осяяла задоволена посмішка. Вона поклала до рота лимонний льодяник. — Так називалося містечко в Уельсі, з якого приїхала наша економка. І після цього хтось ще посміє думати, що в мене нікудишня пам’ять.
— Бабусю Медді, я тільки хотіла спитати, чи жив…
— Добре, добре. Економку звали Ґладіола Ленґдон. На початку дев’яностих вона мешкала в кімнаті твоєї мами, — перебила мене тітка Медді. — Бачу, ти здивована, так? Тож твоя бабуся ще добре все кумекає, у неї прекрасний, гострий розум! На цьому поверсі у решті кімнат вряди-годи зупинялися гості. Та все ж більшу частину часу ці приміщення стояли порожні. А Ґладіола недочувала. Тож можеш без вагань залазити у свою машину часу і мчати назад у 1993 рік, — захихотіла вона. — А ця Ґладіола Ленґдон! Ми ніколи, напевно, не забудемо її фірмовий яблучний пиріг. Вона клала туди навіть огризки, точно вже економка.
Я знала, що через мій вигаданий грип маму мучили докори сумління. Після обіду їй зателефонував Фальк де Віллерз і передав рекомендації доктора Вайта: мені слід було залишатися в ліжку й пити багато гарячого чаю. Мама дуже переймалася, що не прислухалася до моїх скарг сьогодні вранці. Вона власноруч вичавила мені сік із трьох лимонів, а потім ще півгодини сиділа біля мого ліжка, аби впевнитися, що я випила все до останньої краплі. Та все ж, мабуть, я трохи перестаралася, стукаючи зубами, як від ознобу. Мама принесла мені ще дві ковдри, попідтикала їх мені зусібіч, а під ноги поклала теплу грілку.
— Я така кепська мати, — бідкалася вона, гладячи мене по голові. — Надто ж зараз, коли тобі так тяжко.
Авжеж, мені справді було тяжко — через страшну спеку я обливалася потом, як у справжній лазні, а на моєму животі можна було, напевно, смажити яєчню.
На якусь мить я поступилася і сповнилася неймовірного жалю до самої себе.
— Хай там як, а мама ти чудова, — відповіла я.
Мама ще більше занепокоїлась.
— Сподіваюся, вони не змусять тебе робити щось небезпечне, ці божевільні старі любителі секретів.
Відсьорбнувши чотири ковтки гарячого лимонного напою, я подумала: може, варто розказати мамі усі таємниці? Адже це було зовсім неприємно постійно брехати їй і приховувати від неї справді важливі речі. Хоча мені не хотілося б дуже хвилювати її і точно я не бажала нацькувати її на Вартових. До того ж не думаю, що їй сподобалося б, якби вона дізналася, що вкрадений хронограф я ховаю вдома, та ще й без нагляду стрибаю з його допомогою в минуле.
— Фальк запевнив мене, що ти просто сидиш у якомусь там підвалі та робиш домашнє завдання, — сказала вона. — І перейматися мені потрібно лише через те, що ти занадто рідко буваєш на свіжому повітрі.
Деякий час я вагалася, проте за мить криво посміхнулася мамі та сказала:
— Він має рацію, там темно і страшенно нудно.
— Це добре. Я б не хотіла, щоб ти пережила такі самі пригоди, як тоді Люсі.
— Мамо, а що саме тоді сталося? — За ці два тижні я вже неодноразово ставила це питання. Та ще жодного разу мені не вдалося отримати на нього детальну відповідь.
— Люба, ти ж і сама знаєш, — сказала мама, знову погладжуючи мене по голові. — Ох, моя маленька! У тебе така висока температура. Ти просто гориш.
Я обережно прибрала її руку. Дійсно горю. Та температура тут ні до чого.
— Я справді хочу знати, що тоді сталося, матусю, — мовила я.
Я бачила, що вона вагається, а потім мама ще раз переказала мені те, що я давно вже знала: Люсі й Пол вважали, що Коло Дванадцяти не має замкнутись, а ось Вартові їхніх поглядів не поділяли, тому Люсі й Пол украли хронограф та зникли разом із ним.
— Втекти від Вартових практично неможливо, у них напевно є свої люди і в Скотланд-Ярді, і в Секретній службі США. Тож Люсі й Полу нічого іншого не залишалося, крім як стрибнути разом із хронографом у минуле, — продовжила я замість мами й непомітно розсунула ногами ковдри, щоб бодай трішки охолонути. — Ти тільки не знаєш, у якому саме році вони ховаються.
— Так, повір, їм було дуже непросто покинути тут усіх і все, — здавалося, мама ось-ось заплаче.
— Але чому вони вважали, що Коло Дванадцяти не має замкнутися? — Як же мені було жарко! І навіщо я тільки сказала мамі, що мене лихоманить?
Мама дивилася кудись у порожнечу повз мене.
— Я не знаю. Мені відомо, що вони не вірили в добрі наміри графа Сен-Жермена і вважали, ніби в основі таємниці Вартових лежить брехня. Я і сама тепер шкодую, що не хотіла тоді дізнатися більше… Але мені здається, Люсі вчинила слушно, що не розказала мені дуже багато. Вона не хотіла наражати на небезпеку ще й мене.
— Вартові вважають таємницю Кола Дванадцяти панацеєю від усіх хвороб. Якимись ліками, що допоможуть усім хворим світу, — сказала я й одразу зрозуміла, що ця інформація не була новиною для мами. — Нащо Люсі з Полом намагалися перешкодити винайденню таких диво-ліків? Чому вони були проти?
— Тому що їм здалося, що ціна за них надто висока, — почала шепотіти мама, а потім у її очах забриніли сльози. Вона відвернулася і похапцем встала. — Спробуй трохи поспати, люба, — звичайним голосом сказала вона. — Я впевнена, ти скоро зігрієшся. Сон — найкращі ліки.
— На добраніч, мамо. — Я б могла ще спробувати видобути з неї хоч що-небудь, але зараз я ледве дочекалася того моменту, коли мама вийшла. Я миттю скинула з себе ковдри й відчинила вікно, та так швидко, що дві голубки (а може, це були голубки-привиди?) злякано пурхнули з карниза. Коли Ксемеріус повернувся, відбувши контрольне облітання будинку, я вже встигла поміняти наскрізь промоклу від поту піжаму на нову, сухеньку.
— Уже всі полягали спати, навіть Шарлотта пішла. Та вона не спить, а вирячилась у стелю і робить вправи для розтягування литкових м’язів, — повідомив Ксемеріус. — А ти схожа на якогось вареного омара.