Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 27)

— Тоді який він?　

— Нам теж поки не вдалося це з’ясувати. Але ми намагаємося дістати ці пророцтва, — дідусь почухав потилицю. — Послухай, я багато думав і зрозумів, що в 2011 році мене вже не буде на цьому світі. Припускаю, що я помру, перш ніж ти станеш достатньо дорослою, щоб я сам устиг розкрити тобі всі таємниці.　

Я не знала, що сказати, тому лише кивнула.　

Дідусеве обличчя осяяла чудова, тільки йому властива посмішка, від якої по щоках навсібіч розбігалися зморшки.　

— Це зовсім незле, Ґвен. Знаєш, навіть якби мені довелося померти сьогодні, я б не сумував, бо прожив чудове життя, — зморшки від усмішки на його обличчі поглибшали. — Мені шкода лише, що я не можу допомогти тобі у твоєму часі.

Я знову кивнула, ледве стримуючись, щоб не заплакати.　

— Не треба, любе моє пташенятко. Ти ж знаєш, як міцно смерть пов’язана з життям. — Лукас погладив мене по руці. — А може, мені пощастить і я залишуся в цьому будинку по смерті, ставши примарою. Тобі б точно не завадила моя підтримка.　

— О! Це було б чудово, — прошепотіла я. І водночас просто жахливо, бо всі ці примари, з якими мені довелося познайомитися, були не надто щасливі. Та й привидом теж ніхто з них бути не бажав. А дехто взагалі не вірив, що він мертвий. Тож насправді добре, що дідусь не потрапить у їхню компанію.　

— Коли тобі потрібно повернутися? — запитав він.　

Я зиркнула на годинник. Час промайнув так швидко!　

— Вже за дев’ять хвилин. Доведеться елапсувати зі спальні тітки Ґленди, бо в моєму часі я замкнула цю кімнату зсередини.　

— Давай спробуємо закинути тебе в спальню всього за кілька секунд до елапсації, — запропонував дідусь. — Ти зникнеш до того, як вона встигне що-небудь зрозуміти…　

Раптом у двері постукали.　

— Лукасе, ти тут?　

— Ховайся! — прошепотів Лукас, але я встигла зреагувати ще раніше. Я зробила карколомний стрибок і приземлилася під письмовим столом. І це дуже вчасно, бо двері різко відчинилися і в бібліотеку увійшла леді Арієта. Мені було видно тільки ноги і краєчок нічної сорочки, але її голос я впізнала одразу.　

— Що ти тут робиш, унизу, посеред ночі? А це що, сендвічі з тунцем? Ти забув, які рекомендації дав тобі доктор Вайт? — запитала вона, зітхнувши, а потім опустилася на нагрітий мною фотель. Тепер я бачила її майже до плечей. Постава леді Арісти була ідеальною, як і завжди. Цікаво, якщо вона обернеться, то побачить мене чи ні?　

Вона прицмокнула язиком.　

— До мене щойно прийшов Чарльз. Він стверджує, що Ґленда погрожувала його побити.　

— О, так, — сказав Лукас. Він говорив напрочуд спокійно. — От бідолаха. Що ж ти зробила?　

— Налила йому склянку віскі, — промовила моя бабуся і захихотіла.　

Мені забило дух від подиву. Невже моя бабуся вміє сміятися? Зроду такого не чула. Навіть коли вона посміхалася, ми чудувалися, а ось щоб хихикати… При мені з нею цього не траплялося. Хихикання — це ж дуже особливий вид сміху. У леді Арісти хихикання звучало як опера Ваґнера, яку вирішили зіграти на блокфлейті[25].　

— А потім він заплакав! — зневажливо сказала моя бабуся, і я знову впізнала звичну інтонацію леді Арісти. — Після чого склянку віскі довелося перехилити мені.　

— Оце так учинок, моя люба! — Відчувши, що дідусь посміхається, я зрозуміла, що мені стало тепло на душі. Вони здавалися дуже щасливими разом (принаймні, якщо брати вигляд від п’ят до шиї). Враз я усвідомила, що так мало знала про їхній шлюб.　

— Швидше б уже будинок Ґленди і Чарльза був готовий, — мовила леді Аріста. — Мені здається, нашим дітям не дуже щастить у пошуку другої половинки, як ти гадаєш? У Гаррі — Джейн, повна зануда, у Ґленди — Чарльз, макуха та й годі, а в Ґрейс — Ніколас, бідний, як мак начетверо.　

— Та головне, що вона з ним щаслива.　

Леді Аріста підвелася.　

— Так, до Ніколаса в мене найменше претензій. Набагато гірше було б, якби Ґрейс залишилася з цим чванькуватим паростнем де Віллерзів.

Я бачила, як її всю трусило.　

— Ці де Віллерзи величаються як куций бик у череді. Сподіваюся, Люсі теж схаменеться.　

— По-моєму, Пол трохи з іншого тіста, — дідусь посміхнувся. — Він непоганий хлопчина.　

— Я так не думаю. Яблуко від яблуні недалеко падає. Ти йдеш?　

— Я хотів ще трохи почитати…　

І якщо все складеться добре, ще трошки поговорити з онукою з майбутнього. До того ж часу в мене залишилося зовсім обмаль. З-під столу я не бачила годинника, проте чула його цокання. О лихо, здається, я знову відчуваю, що мене нудить.　

— «Анна Кареніна» — трагічна книга. Чи не так, любов моя? — Я бачила, як витончені руки моєї бабусі потягнулися до книги і розгорнули її десь посередині.　

Цієї миті, здавалося, Лукас затамував подих так само, як і я.　

— «Я говорю не те, що думаю, а те, що відчуваю». Хоча, напевно, мені теж треба б перечитати цей твір ще раз — в окулярах.　

— Та спочатку його дочитаю я, — відрубав Лукас.　

— Тільки не сьогодні вночі. — Поклавши книгу на стіл, вона нахилилася до дідуся. Мені здалося, що вони обнімаються.　

— Я піднімуся за кілька хвилин, моя дорогенька, — сказав Лукас, але краще б він цього не робив (агов, що це ще за «дорогенька»? Він же розмовляє з леді Арістою). При цьому я так рвучко здригнулася, що стукнулася головою об стіл.　

— Це що таке? — стрепенулася моя бабуся.　

— Ти про що? — Я помітила, як рука Лукаса прибрала зі столу «Анну Кареніну».　

— Про цей звук!　

— Я нічого не чув, — мовив Лукас. Та, на жаль, завадити їй обернутися він не міг. Я не бачила бабусиного обличчя, але відчула, як її очі недовірливо зблиснули.　

І що тепер буде?　

Лукас кахикнув. Книга в його руці рушила в мій бік. Вона попливла над паркетом і завмерла за півметра від письмового столу.　

Леді Аріста закрокувала у моєму напрямку — і я відчула, як холоне все моє тіло.　

— О, так це ж… — бурмотіла вона про себе.　

— Зараз або ніколи, — сказав Лукас. Я мерщій вирішила, що його слова звернені до мене. Випроставши руку, я відчайдушно схопила книгу і притиснула її до грудей. Бабуся видала короткий здивований крик. Не встигла вона нахилитися і побачити під столом мене, як її плетені капці розпливлись і я знову опинилася в 2011 році. Я виповзла з-під письмового столу, дякуючи Богові за те, що цей масивний предмет не зрушив із 1993 року ні на сантиметр. Після того як леді Аріста побачила, що в стола виростають руки і пожирають книги, їй, напевно, якнайшвидше знадобиться ще одна порція віскі. Бідолашна!　

Я ж не потребувала нічого, крім власного ліжка. На третьому поверсі шлях мені перепинила Шарлотта, але я ні на крихту не злякалася — моє серце вирішило, що на сьогодні йому вже досить хвилювань.　

— Я чула, що ти тяжко хвора і повинна дотримуватися постільного режиму.　

Увімкнувши ліхтарик, вона засліпила мене яскравою світлодіодною лампою. Я відразу згадала про те, що ліхтарик Ніка залишився десь у 1993 році. Напевно, в шафі тітки Ґленди.　

— Так. І, гадаю, це ти мене заразила, — сказала я. — Через цю хворобу я не можу спати, тому взяла собі дещо почитати. А ти чим займаєшся? Розминаєш м’язи?　

— А чом би й ні? — Шарлотта рушила до мене й освітила ліхтариком книгу.　

— «Анна Кареніна»? А чи не заскладний це для тебе текст?

— Ну якщо ти так гадаєш, то ми можемо помінятись: я тобі дам «Анну Кареніну», а ти мені — «У тіні вампірського пагорба».　

Декілька секунд Шарлотта спантеличено мовчала. А потім вона знову засліпила мене світлом свого ліхтарика.　

— Ну ж бо, покажи, що там у тебе в скрині. Може, я тобі допоможу, Ґвенні… допоможу уникнути найстрашнішого.　

Ти ба! Шарлотта таки вміє говорити зовсім по-іншому — м’яко й ніжно, ніби справді переймається моєю долею. Я протиснулася повз неї (щосили напружуючи м’язи черевного преса!) і поквапилася далі.　

— Забудь про це, Шарлотто! І не підходь до моєї кімнати взагалі, ясно?　

— Якщо ти таке говориш, то ти значно дурніша, ніж я думала, — сказала вона колишнім голосом. Мені здавалося, вона схопить мене за руку, спробує утримати і, можливо, навіть зламає мені гомілку, але Шарлотта лише похмуро поглянула і провела мене світлом свого ліхтарика.　

РОЗДІЛ 7

Час неможливо зупинити, але заради любові він іноді завмирає.　

О десятій ранку у двері моєї кімнати постукали. Я насилу виринула з глибокого сну, хоча за цей ранок мене будили вже двічі.　

Уперше я прокинулася о сьомій. Тоді мама заходила переконатися, що мені краще («Температури більше немає. То ти в мене міцний горішок! Завтра зможеш піти до школи!»).　

Удруге мене розбудила Леслі, яка опинилася біля мого ліжка через сорок п’ять хвилин після мами. Леслі вирішила заїхати до мене перед школою, хоча їй це було зовсім не по дорозі. Вночі я надіслала їй повідомлення про всі свої нещастя. Хоч це і було схоже на якийсь белькіт, Леслі, як не дивно, все ж таки примудрилась добути з нього бодай якусь інформацію. Учора вночі я була так нажахана, що мої пальці тремтіли і я заледве могла натискати на кнопки. Дістатися моєї замкненої кімнати можна було лише карнизом — залізти з нього просто в моє вікно. Та карниз цей був за чотирнадцять метрів од землі. Ксемеріусу спав на думку план: залізти в кімнату Ніка і звідти, цим самим карнизом, притулившись животом до фасаду будинку, проповзти в мою кімнату. Та ось сам Ксемеріус навіть хвостиком не поворухнув, щоб мені допомогти, він лише збуджено горлав: «Униз, не дивись униз! Ти мене чуєш?», «Ох і висота, йокелемене!»