Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 26)
— Майже так я й почуваюся, — зітхнувши, я закрила на засув двері в кімнату.
Ніхто не повинен зараз сюди зайти, а тим паче Шарлотта.
Я відчинила шафу і глибоко зітхнула.
Пробиратися на животі крізь дірку було дуже непросто. Мені довелося неабияк попітніти й надихатися пилу, поки я дісталася, нарешті, до крокодила, всередині якого, дбайливо присипаний тирсою, був захований хронограф. Моя піжама одразу забруднилася спереду, а збоку на ній теліпалося павутиння. Бридота та й годі.
— Он там у тебе… кхм… певна дрібничка, — сказав Ксемеріус, коли я нарешті вибралася з шафи з хронографом під пахвою.
Він показав мені на груди. «Дрібничка» виявилася величезним павуком завбільшки з долоню моєї Кароліни (ну десь так). Я ледь втрималася, щоб не зарепетувати, та так сильно, що прокинулися б не тільки мешканці будинку, а й, напевно, всього кварталу.
Павук, якого я з себе струсила, мерщій кинувся шукати затишний притулок у моєму ліжку (ну не страхіття, і як тільки вони так швиденько перебирають вісьмома своїми лапками?).
— Ох і бридота! Фу-у-у! — повторювала я ще хвилину або й більше. Мене досі трусило від огиди, коли я присіла налаштовувати хронограф.
— Та годі тобі, — втішав мене Ксемеріус. — Є павуки, які взагалі разів у двадцять більші.
— І де такі є? Хіба що на планеті Ромул[23]? Ну добре, нехай так.
Поставивши хронограф на скриню, я опустилась навколішки та застромила палець в отвір під рубіном.
— За півтори години повернусь. А ти тим часом очей не спускай з цього тарантула.
Я прощально помахала Ксемеріусу Ніковим ліхтариком і глибоко зітхнула.
Він трагічно приклав лапку до грудей:
— Ти вже ідеш?..
— Ох, Джульєтто, замкни бузю, будь ласка, — мовила я і міцно втиснула палець у голку.
Я зважилася знову зітхнути, та у роті в мене чомусь опинився шматок фланелевої тканини. Я похапцем виплюнула цю ганчірку й увімкнула ліхтарик. І тут я побачила, що перед моїм обличчям висить банний халат, саме його я і спробувала на смак. Шафа взагалі була вщерть наповнена одягом. Він висів у два ряди, і мені знадобився деякий час, щоб якось вибратися з цієї купи ганчір’я.
— Це що таке? Чуєш? — пролунав із кімнати жіночий голос.
От халепа!
— Що таке, люба? — спитав чоловічий голос. І звучав він дуже нерішуче.
Я так перелякалася, що не могла поворушитися.
— У шафі блимнуло світло, — пробурчав жіночий голос, і звучав він, навпаки, навіть занадто рішуче. Точніше, він звучав точнісінько як голос моєї тітки Ґленди.
Побила б її морока! Вимкнувши ліхтарик, я обережно втиснулася в другий ряд суконь. Мені довелося упертися спиною в задню стінку шафи.
— Може, це…
— Ні, Чарльзе! — тепер голос зазвучав ще більш владно. — По-твоєму, я схожа на божевільну? Я мала на увазі саме те, що сказала, і нічого іншого.
— Але я…
— У шафі щойно спалахнуло світло. Тож, будь ласка, встань і подивися, що там таке. Якщо не хочеш ночувати у швейній майстерні.
Сичання, поза всякими сумнівами, Шарлотта успадкувала від тітки Ґленди.
— Хоча ні, зажди. Так не можна. Адже тебе може помітити місіс Ленґдон, і тоді мама закидає мене питаннями про наш з тобою шлюб. Спитає, чи не настала в нас, бува, криза подружніх стосунків, а це, знаєш, остання тема, на яку мені хотілося б із нею говорити. Тому що в мене, наприклад, жодної подружньої кризи немає, чуєш, у мене — нема. Навіть якщо ти і взяв мене за дружину лише через те, що твоєму батькові кортіло отримати дворянський титул.
— Але, Ґлендо…
— Можеш не прикидатися! Тільки-но днями леді Пресдемер розповіла мені… — І на нещасного чоловіка знову посипалися докори тітки Ґленди. Одначе про світло в шафі вона при цьому геть забула. На жаль, забула вона і про те, що вже доволі пізно, і, сівши на свого улюбленого коника, лаялася години зо дві. Чарльз лише зрідка боязко попискував у відповідь. Не дивно, що вони розлучились. Дивно, що вони примудрилися народити таку гарнюню Шарлотту…
Тітка Ґленда продовжувала звинувачувати чоловіка. Цього разу в тому, що він позбавляє її законного сну, тут же заскрипіли ліжка, і всього за якихось дві хвилини в кімнаті почулося хропіння. Авжеж, декому, наприклад, від безсоння допомагає молоко з медом. Та щодо тітки Ґленди, здається, справа стоїть інакше.
Проклинаючи тітку Медді з її феноменальною пам’яттю, я напровсяк почекала ще з півгодини й обережно прочинила дверцята шафи.
Я ж не могла просиджувати дорогоцінний час у цій комірчині! Дідусь, напевно, вже був сам не свій від неспокою. У кімнаті, здавалося, було більше світла, ніж у шафі. Принаймні я могла розгледіти, де стоять меблі й ні на що не натрапити.
Я обережно прокралася до дверей і натиснула на ручку. І тієї ж миті тітка Ґленда завила:
— Чарльзе, кажу тобі, там хтось є!
Вирішивши не чекати, поки бідолаха Чарльз прокинеться й увімкне світло, я відчинила двері й чкурнула по коридору та вниз сходами. Потім я перетнула коридор на третьому поверсі, хоча сходи були дуже скрипучі. Я й сама не розуміла до ладу, куди біжу, але мене переслідувало дивне почуття дежавю — невже мені колись уже довелося це пережити…
На другому поверсі я натрапила на когось, але, отямившись, зрозуміла, що це — мій дідусь. Він, нічого не сказавши, схопив мене за плечі й потягнув до бібліотеки.
— Ти що тут за гармидер зчинила? — прошепотів він, зачинивши двері. — І чому ти прийшла так пізно? Я всі ноги перестояв перед портретом прапрапрадіда Г’ю і вже подумав, чи часом не сталося чогось із тобою.
— Взагалі-то сталося. Завдяки бабусі Медді я потрапила просто в спальню тітки Ґленди, — сказала я, віддихуючись після цієї пробіжки. — Думаю, вона встигла мене помітити і, можливо, вже цієї хвилини телефонує до поліції.
Лукас мене дуже вразив, поставши переді мною тим самим дідусем, якого я знала маленькою дівчинкою. Від молодого Лукаса з напомадженою зачіскою і сліду не залишилося.
На очі мені знову навернулися сльози, хоч як я не намагалася приховати свої почуття.
Дідусь цього не помітив, бо прислухався до того, що коїлося за дверима бібліотеки.
— Зачекай тут, я подивлюся, що там, — він різко обернувся до мене й посміхнувся. — Тарілка із сендвічами там. Про всяк випадок… А якщо хтось зайде…
— …то я — твоя кузина Ґейзл, — перебила я.
— То ти краще сховайся! Там, під письмовим столом.
Але все це виявилося марним — за кілька хвилин Лукас повернувся. Я вже трохи прийшла до тями і з’їла один сендвіч, а потім навіть спробувала прорахувати, скільки хвилин у мене залишилося до зворотного стрибка.
— Не варто хвилюватися, — сказав Лукас. — Тітка Гленда саме докоряє Чарльзові за нічні кошмари, які приходять до неї через нього від самого дня їхнього весілля, — він похитав головою. — Неймовірно! Єдиний спадкоємець династії власників великого готельного бізнесу дозволяє так із себе знущатися! Та облишмо Гленду, — посміхнувся Лукас. — Дай-но я на тебе подивлюся, внучко. Ти така, якою я тебе запам’ятав, тільки, напевно, ще трохи вродливіша. А що сталося з твоєю піжамою? Вигляд у тебе такий, наче ти щойно комини трусила.
Я кивнула.
— Нелегко було сюди дістатися. У 2011 році я більше не можу просто так тягати хронограф по домівці, бо Шарлотта щось підозрює. Вона тільки й чекає нагоди, аби напасти, наче якийсь звір. Я не здивуюся, якщо хвилин за десять вона зламає замок у моїй кімнаті. А зараз у мене обмаль часу, бо я довго простовбичила там нагорі в шафі, — роздратовано мовила я. — А якщо я знову стрибну не у свою кімнату, то виявиться, що я замкнулася сама від себе, розумниця! — Зітхаючи, я сіла у фотель. — От халепа! Нам треба буде домовитися ще раз. І перед цим-таки клятим балом. Пропоную зустрітися на даху! Мені здається, це єдине місце в усьому будинку, де нам ніхто не завадить. Може, завтра опівночі, як гадаєш? У тебе вийде пролізти на дах непомітно? Ксемеріус казав, що існує якийсь потаємний хід через камін, але я не знаю…
— Ану, зажди, — сказав посміхаючись дідусь. — У мене було кілька років, щоб як слід подумати. І знаєш що? Я дещо приготував. — Він показав на стіл, на якому поряд із тарілкою сендвічів лежала книга: важезний фоліант.
— Це що, «Анна Кареніна»?
Дідусь кивнув.
— Нумо, розгортай!
— Ти що, сховав усередині якийсь шифр? — припустила я. — Як у «Зеленому вершнику»?
Невже це правда? Лукас витратив тридцять сім років лише на те, щоб ускладнити мені завдання? І тепер мені доведеться день і ніч вираховувати потрібні літери?
— Краще просто розкажи мені, що там усередині. Ми маємо ще кілька хвилин.
— Не забігай поперед батька в пекло. Прочитай спочатку перше речення, — заохочував мене дідусь.
Я перегорнула книгу на початок.
Ще б пак… Нівроку. І так розумно. Ось тільки…
— Здається, зовні цілком нормально, правда ж? — сяючи проказав Лукас. — Але це спеціальне видання. Перші чотири сотні сторінок і останні чотириста — з твору Толстого, а двісті сторінок посередині — з мого власного, і призначені вони для тебе. Надруковано їх тим-таки шрифтом. Чудово замасковано, правда? Там ти знайдеш усі відомості, які мені вдалося зібрати для тебе за тридцять сім років. Хоча я досі так і не з’ясував, що саме змусить тікати з хронографом Люсі й Пола. — Забравши у мене книгу, він перегорнув кілька сторінок. — Ми маємо докази того, що граф від самого дня заснування Ложі приховував від Вартових важливі матеріали — пророцтва, з яких випливає, що філософський камінь зовсім не такий, яким намагається подати його граф.