Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 24)

— Ходімо, Ґвендолін, — почула я голос, повний співчуття. Це був містер Джордж. — Ми якнайшвидше доправимо тебе на елапсацію, а потім ти зможеш вирушити додому.　

Я схвально кивнула.　

Це була приголомшлива пропозиція, найкраща на сьогодні.　

РОЗДІЛ 6

Подорож у часі за допомогою хронографа може тривати від 120 секунд до 240 хвилин. В Опала, Аквамарина, Цитрина, Нефрита, Сапфіра й Рубіна найкоротший стрибок становить 121 секунду, а найдовший — 239 хвилин. Для того щоб уникнути неконтрольованих стрибків носіїв гена, потрібно елапсувати по 180 хвилин на день. Якщо мандрівник у часі перебуває в минулому меншу кількість часу, то впродовж 24 годин це може спричиняти неконтрольовані стрибки (див. Опис стрибків у часі, 6 січня 1902 року, 17 лютого 1902 року — Тімоті де Віллерз).　

Згідно з емпіричними дослідженнями графа фон Сен-Жермена в 1720–1738 рр., мандрівник у часі може елапсувати щонайбільше 330 хвилин на день, себто щонайбільше п’ять з половиною годин. Якщо мандрівник збільшує цей час, з’являється головний біль, нудота і кволість, а також зниження сприйняття дійсності. Цей факт встановлений братами де Віллерз у процесі трьох дослідів над власним організмом, що були проведені 1902 року.

Хроніки Вартових,

Том 3, частина 1, «Таємниці хронографа»

Я зроду не елапсувала з таким комфортом, як нині. Мені дали з собою кошик, у якому був термос із гарячим чаєм, фірмовими тістечками (ще б пак!) та нарізаними фруктами в пластиковій коробочці.　

Вмостившись зручно на зеленій канапі, я навіть відчула певні докори сумління. На мить я задумалась: може, витягнути мені з криївки ключ і податися нагору? Але що могла принести мені ця мандрівка, крім непотрібних ускладнень і небезпеки, що мене викриють Вартові? Я перебувала десь у 1953 році, точну дату я вирішила не встановлювати — треба було грати роль байдужої дівчини, що хворіє на грип.　

Вартові закрутилися як мухи в окропі, після того як Фальк вирішив змінити план дій. У супроводі невдоволеного містера Марлі мене відправили в алхімічну лабораторію. Його вигляд говорив про те, що йому значно більше хотілося залишитися　

на нараді, ніж стежити за мною. Я не наважилася запитати його про операцію «Опал», а просто надула собі губи, як і він.　

За останні два дні наші стосунки явно погіршилися. Та настрій містера Марлі цікавив мене найменше.　

У 1953 році я спочатку з’їла фрукти, потім тістечка і, нарешті, затишно влаштувалася на канапі та сховалась під ковдрами. За п’ять хвилин я спала вже як убита, не звертаючи уваги на неприємне світло електричної лампочки. Навіть думки про безголового привида, який напевно тиняється десь коридорами нинішнього штабу Вартових, не могли мене розбудити. Дивно, але я примудрилася прокинутися якраз перед зворотним стрибком. Це добре, бо інакше мені довелося б гепнутися просто під ноги містерові Марлі.　

Містер Марлі лише коротко кивнув мені на знак привітання. Він робив запис у журналі (напевно, щось на кшталт «Рубін зіпсував усі плани і замість виконати свій обов’язок плював у стелю й уминав фрукти 1953 року»), а я запитала про доктора Вайта, чи не пішов він ще додому. Мені дуже кортіло дізнатися, чому він не викрив мене перед усіма присутніми.　

— У нього зараз обмаль часу… клопотатися з вашою болячкою, себто хворобою, — зауважив містер Марлі. — Зараз всі готуються до впровадження операції «Опал» у міністерство оборони.　

«І я через вас не можу бути там», — ці невисловлені слова зависли в повітрі, і здавалося, наче він усе ж таки промовив їх уголос.　

До чого тут міністерство оборони? Та цього ображеного містера ліпше не питати — у такому настрої він мені все одно нічого не розкаже. Марлі, певно, вирішив, що зі мною краще взагалі не розмовляти. Він зав’язав мені очі й повів лабіринтом підземних переходів, однією рукою він взяв мене за лікоть, а іншу поклав на талію. Що далі ми йшли, то більше його дотик здавався мені неприємним, а його долоні були гарячими та пітними. Я чекала, коли зможу їх із себе скинути, і миттю зробила це, щойно ми опинилися на кручених сходах, що вели на перший поверх. Я зітхнула й зняла з очей пов’язку, оголосивши, що звідси я зможу сама дійти до лімузина.　

— Я вам цього не дозволю! — запротестував містер Марлі. — До того ж мій обов’язок провести вас до дверей.　

— Ну ж бо, облиште! — я спересердя відштовхнула його руку, коли містер Марлі спробував ще раз зав’язати мені очі. — Я й так чудово знаю решту шляху. А якщо вам дуже кортить провести мене до дверей, то для цього, напевно, не обов’язково тримати руку в мене на талії.　

При цьому я знову попрямувала вперед.　

Містер Марлі обурився і, сопучи, сунув за мною.　

— Ви так поводитесь, ніби я допік вам до серця своєю нечемністю.　

— Це правда, — мовила я, щоб ще дужче його розізлити.　

— Отже, справді… — закричав містер Марлі, але його слова заглушив крик із сильним французьким акцентом.　

— Не збираєтеся ж ви вийти на люди без коміррця, юначе! — Двері ательє перед нами відчинились, і звідти вийшов Ґідеон, а слідом за ним — розлючена мадам Россіні. Вона розмахувала руками, в яких тримала якийсь білий клапоть матерії. — Ану, стійте! Ви що, спрравді тумали, що я пошила цей комір так, жарртома?　

Ґідеон зупинився і відразу помітив нас. Я теж завмерла, але, на жаль, не так природно, як Ґідеон; напевно, цієї миті я скидалася на справжню статую. І не тому, що мене приголомшив його зовнішній вигляд: на ньому була дивна потовщена куртка з промальованими біцепсами, як у важкоатлета, що вживає анаболики. Тож зараз, як і завжди, коли ми зустрічалися, я могла тільки витріщатися. Моє серце вкотре шалено загупало.　

— Наче мені так хочеться вас мацати! Та я зроду не робив би це самохіть, якби не вказівки начальства, — нарікав за моєю спиною містер Марлі.　

А Ґідеон підвів брову та глузливо мені посміхнувся.　

У відповідь я глузливо посміхнулася йому й окинула поглядом його дурний піджак, кумедні «шаровари» і довгі панчішки, які губилися десь у туфлях із широкими пряжками.　

— Достовіррність, юначе, ось що вашливо! — промовила мадам Россіні, досі грізно потрясаючи коміром. — Ох, скільки можна вам це пояснювати? Невже це ти, серрдешна хворра моя голубонько? — На її круглому обличчі з’явилася посмішка. — Bonsoir, ma petite![22] Будь ласка, скажи цьому пришелепкуватому мсьє, що крраще мене не слити.　

— Ану, припиніть! Дайте-но мені цю штуку. — Мадам Россіні поклала Ґідеону на плечі накладний комір. — І навіщо це, мене ж там ніхто не побачить. Та якщо й побачить, невже люди цілодобово тягали на шиї отаку плісировану спідницю?　

— Авшеш, тягали.　

— І що тебе так турбує, не розумію. Тобі ж так пасує, — мовила я і хитро підморгнула. — Твоя голова зараз як величезна шоколадна цукерка в обгортці.　

— Та я і сам знаю, — посміхнувся Ґідеон. — Так і хочеться куснути, еге ж? Але, сподіваюся, цей комір хоча б відволікає увагу від шароварів.　

— Та це ж так ерротик, дюже ерротик, — запевнила мадам Россіні, а я при цьому тихо захихотіла.　

— 0, я трохи підняв тобі настрій! Чудово! — сказав Ґідеон. — Мадам Россіні, де моя накидка?　

Я щосили намагалася не сміятися і прикусила нижню губу. Годі перекидатися жартами з цим мерзотником, ніби ми й справді друзі. Але було вже запізно.　

Ґідеон пройшов повз мене та провів долонею по моїй щоці. Це сталося так швидко, що я просто не встигла якось відреагувати.　

— Одужуй швидше, Ґвен.　

— Ось він — справжній герой! Поринув прросто з головою в авантюрру шістнадцятого століття, маленький упертюх, — сказала мадам Россіні, посміхнувшись. — Я впевнена, він зніме мій комір де-небудь дорогою, нікшемний хлопець.　

Я теж проводжала поглядом нікчемного хлопця.　

Гм, може, ці шаровари справді еротичні на вигляд, ну хіба що трішки.　

— Ми теж уже підемо, — мовив містер Марлі та схопив мене за лікоть, але тут же опустив руку, ніби його вдарило струмом. Дорогою до машини він тримався від мене за кілька метрів. Але я все одно чула, як він бурчав собі під носа щось на кшталт: «Нечувано! Та вона взагалі не в моєму стилі!»　

Я так хвилювалася з приводу того, що Шарлотта під час елапсації могла знайти хронограф, та, на щастя, мої хвилювання виявилися марними. Я явно недооцінила фантазію членів моєї сім’ї.　

Повернувшись додому, я побачила, що Нік бавиться просто перед дверима моєї кімнати зі своїм йо-йо.　

— Вхід до штабу відкритий тільки для членів таємного товариства, — оголосив він. — Пароль!　

— Отакої! Ти що, вже забув, що взагалі-то я його засновниця? — Я запустила руку в його руді кучері. — Фе-е-е, це що, знову жуйка?　

Нік хотів щось обурено заперечити, але я скористалася моментом і прослизнула в кімнату.　

Кімнату не можна було впізнати. Тут цілий день вовтузилася тітка Медді, яку явно закликав на допомогу містер Бернард (він досі, напевно, бігає від одного квіткаря до іншого). На всьому були помітні ознаки старосвітських звичок і манер моєї двоюрідної бабусі.　

Я не була якоюсь нечупарою, але мої речі чомусь завжди самі собою розташовувались по всій поверхні підлоги. Сьогодні, вперше за довгий час, мені впав у вічі килим, ліжко було заправлене — тітка Медді дістала десь біленьке покривало й кілька подушок, які до нього пасували. Акуратно складений одяг лежав на стільці. На письмовому столі рівними стосами височіли листи, зошити та книги. Навіть вазон із засохлою папороттю, що прикрашав раніше моє підвіконня, як корова язиком злизала. Тепер там стояв напрочуд гарний ящик із квітами, з якого линув кімнатою ніжний запах фіалок. Навіть Ксемеріус не теліпався, як завжди, на люстрі під стелею. Він, обвившись драконячим хвостиком, скромно сидів собі на комоді біля бляшанки льодяників.