Керстин Гир – Рубінова книга (страница 41)

— Точно, — підхопила тітка Ґленда. — Ще одне слово про сапфірове яйце, і я закричу!

— Доброго ранку, — мовила я.

На мить запала пауза. Усі витріщалися на мене, наче на клоновану овечку Доллі.

— Доброго ранку, дитино, — сказала нарешті леді Аріста. — Сподіваюся, ти добре спала.

— Так, чудово, спасибі. Я вчора дуже втомилася.

— Все це, звичайно, було для тебе трохи тяжко, — зауважила тітка Ґленда зверхньо.

І справді. Я сіла на своє місце проти Шарлотти, яка, вочевидь, і пальцем не торкнулась тоста. Вона подивилася на мене так, ніби мій вигляд остаточно зіпсував їй апетит.

Але мама з Ніком по-змовницькому посміхнулись мені, а Кароліна поставила переді мною тарілку з мюслі та молоком. Тітонька Медді в рожевому халаті посміхаючись привіталася зі мною з іншого краю стола.

— Янголятко! Мені так приємно тебе бачити! Ти зможеш нарешті з'ясувати всю цю плутанину. З учорашнім галасом ніхто нічого не второпає! Ґленда викопала старезну історію про те, як наша Люсі втекла з цим юним красунчиком де Віллерзом. Я ніколи не розуміла, чому вони наробили такої галабурди через те, що Ґрейс прихистила їх у себе на кілька днів. Здавалося, вже все в минулому. Але ні, якщо де-небудь що-небудь заростає травою, то зараз же приходить якийсь верблюд і негайно цю траву уплітає.

Кароліна захихотіла. Вона, певна річ, уявила собі тітку Ґленду у вигляді верблюда.

— Це ж не телевізійний серіал, тітко Медді! — пирхнула тітка Ґленда.

— І слава Богу, — відказала тітонька Медді. — Інакше я б давно вже втратила нитку розповіді.

— Все вельми просто, — холодно сказала Шарлотта. — Усі думали, що ген у мене, але насправді він у Ґвендолін. — Вона відсунула тарілку і встала. — Подивимося, як вона впорається.

— Шарлотто, постривай! — Але тітка Ґленда не змогла завадити Шарлотті вискочити з кімнати. Тітка Ґленда побігла за нею, блиснувши сердито очицями на маму. — Тобі справді має бути соромно, Ґрейс!

— Їй-бо, вона небезпечна для суспільства, — сказав Нік.

Леді Аріста глибоко зітхнула.

І мама теж зітхнула.

— Мені час на роботу. Ґвендолін, я домовилася з містером Джорджем, що він забере тебе сьогодні після школи. Тебе відправлять елапсувати в 1956 рік, у якийсь безпечний підвал, де ти зможеш спокійнісінько робити домашні завдання.

— Чорт! — бовкнув Нік.

Я подумала те саме.

— А потім ти відразу ж повернешся додому, — докинула леді Аріста.

— Ось і збіг день, — підсумувала я. То оце такими тепер будуть мої будні? Після школи елапсувати до Темпла, сидіти там у якомусь нудному підвалі й робити домашні завдання, а потім вирушати вечеряти додому? Страхіття та й годі!

Тітонька Медді тихенько вилаялася, бо рукав її халата прилип до мармелада на тості.

— У цей час треба лежати в ліжку, я завжди це стверджувала.

— Стопудово, — кинув Нік.

Мама поцілувала його, Кароліну і мене, як завжди вранці, потім поклала мені руку на плече і тихо сказала:

— Якщо випадком побачиш мого батька, поцілуй його від мене.

Леді Аріста злегка здригнулася від цих слів. Вона мовчки сьорбнула чаю, тоді глянула на годинник і мовила:

— Вам треба поквапитись, якщо ви хочете встигнути до школи.

— Коли-небудь я неодмінно відкрию детективне бюро, — зауважила Леслі. Ми прогулювали урок географії місіс Каунтер, зачинившись удвох у туалетній кабінці. Леслі сиділа на кришці унітаза з товстезною папкою на колінах, а я сперлася спиною на двері, списані всілякими дурницями. Там значилося, зокрема, що Дженні кохає Адама, Малькольм — дурило, а життя — лайно.

— Розслідування таємниць у мене в крові, — оголосила Леслі. — Можливо, я здобуду історичну освіту і спеціалізуватимусь на міфах і писаннях. А потім займуся тим самим, що й Том Генкс у «Коді да Вінчі». Звісно, я вродливіша, і я найму справді кльового асистента.

— Давай, — підохотила я. — Це буде справді цікаво. А я все життя день у день стирчатиму в якомусь темному підвалі 1956 року.

— Лише три години на день, — озвалася Леслі.

Вона була повністю в курсі справи. Складалося враження, що вона схоплювала всі складні і численні взаємозв'язки краще і швидше за мене. Вона уважно вислухала всю історію аж до нападу в парку, разом із моїми нескінченними голосіннями з приводу гризот сумління включно. «Краще вже ти захистиш себе, ніж тебе розріжуть на кавалки, наче торт», — сказала вона на це. І, як не дивно, її слова заспокоїли мене більше, ніж усі запевнення містера Джорджа або Ґідеона разом узяті.

— Подивися на це так, — мовила вона. — Якщо тобі доведеться робити домашні завдання в підвалі, то ти принаймні не зустрінеш там страшних графів, здібних до телекінезу.

Леслі знайшла слово телекінез, аби позначити вміння графа душити мене, стоячи при цьому за декілька метрів. За допомогою телекінезу, вважала вона, можна також спілкуватись одне з одним, не розкриваючи рота. Вона пообіцяла сьогодні ж по обіді заглибитись у це питання краще.

Вчорашній день і половину ночі вона просиділа, вишукуючи в інтернеті інформацію про графа Сен-Жермена[51] і про все, що я їй розповіла. Вона відмахнулася від моєї багатослівної подяки, пояснивши, що все це дає їй страшенну втіху.

— Отже, цей граф Сен-Жермен — досить-таки темна історична особа, навіть дату його народження ніхто не спромігся достеменно встановити. У його походженні чимало загадок, — сказала вона, причому лице її аж палало від натхнення. — Він нібито не старів, і одні це приписували магії, а інші — збалансованому харчуванню.

— Граф був старий, — зауважила я. — Можливо, він добре зберігся, але точно був старий.

— Ну, значить, ми це можемо заперечити, — правила далі Леслі. — Він був, мабуть, цікавою особистістю, бо про нього написано багато романів, і для певних езотеричних кіл він є кимось на кшталт гуру, піднесений — хай що це означає. Він належав до всіляких таємних товариств — масонів, розенкрейцерів і ще декількох, вважався видатним музикантом, грав на скрипці і писав музику, вільно розмовляв дюжиною мов і буцімто вмів (тепер тримайся) мандрувати в часі. Принаймні він стверджував, що бачив навіч різні події, у яких його і близько бути не могло.

— Але ж бачиш — все-таки могло.

— Так, у голові не вкладається. Крім того, він займався алхімією. У Німеччині в нього була власна алхімічна вежа для різноманітних експериментів.

— Алхімія — це те, що пов'язано з філософським каменем, еге ж?

— Так. І з магією. Проте філософський камінь означав для різних людей різне. Одні хотіли штучно створити золото, через що пускалися берега. Усі королі і князі були неабияк цікаві до людей, які називали себе алхіміками, бо страшенно цікавилися золотом. Завдяки спробам виготовити золото з'явилася, зокрема, порцеляна, але здебільшого виходив пшик, тож алхіміків кидали до в'язниці як єретиків і крутіїв або стинали голову.

— Самі винні, — зауважила я. — Треба було краще займатися на уроках хімії.

— Але насправді алхіміків цікавило зовсім не золото. Воно було, так би мовити, маскуванням для їхніх експериментів. Філософський камінь — це перш за все синонім безсмертя. Алхіміки гадали, що коли змішати правильні складники — жаб'ячі очі, дівочу кров, волосся з хвоста чорного кота, — ха-ха, жартую! — себто, якщо змішати, як заведено в хімії, відповідні складники, то утвориться речовина. І вона, якщо її випити, зробить людину безсмертною. Послідовники графа Сен-Жермена стверджували, що в нього був рецепт і тому він став безсмертним. Якщо вірити деяким джерелам, помер він У Німеччині 1784 року, але є й інші джерела, які стверджують, що були люди, які по багатьох роках зустрічали його здоровісіньким.

— Гм… — протягнула я. — Не вірю, що він безсмертний. Але, можливо, він хоче стати безсмертним? Може, це і є таємниця, прихована за таємницею? Те, що станеться, коли замкнеться коло…

— Можливо. Але це лише одна сторона медалі, якої тримаються захоплені послідовники езотеричних теорій, що охоче маніпулювали джерелами собі на користь. Критичні ж спостерігачі виходили з того, що міфи навколо Сен-Жермена виникли здебільшого завдяки бурхливій уяві його шанувальників і його власним інсценівкам. — Леслі викладала все це з кулеметною швидкістю і з таким натхненням, що я мимоволі засміялася.

— Може, сходиш до містера Вітмена і попросиш його задати тобі реферат на цю тему? — запропонувала я. — Ти стільки всього довідалася, що, напевно, можеш книжку написати про це.

— Не думаю, що Білченя оцінить мої старання, — сказала Леслі. — Бо ж він теж лише один із фанатів графа Сен-Жермена. Він же Вартовий, йому треба. Для мене він у цій історії цілком чітко фігурує як персонаж негативний. Я маю на увазі графа Сен-Жермена, а не Білченя. Він погрожував тобі й душив. А твоя мама застерігала, щоб ти обминала його десятою дорогою. Вона знає більше, ніж вдає. І ця інформація могла потрапити до неї тільки від Люсі.

— Я думаю, що всі знають більше, ніж кажуть, — зітхнула я. — У всякому разі, всі знають більше, ніж я. Навіть ти!

Леслі засміялася.

— Вважай мене просто окремою частиною твого мозку. Зі свого походження граф зробив величезну таємницю. Принаймні його ім'я та титул вигадані. Можливо, він — позашлюбний син Марії Анни фон Габсбурґ, вдови короля Іспанії Карла Другого. А от із ким вона вже дитину нагуляла, тут кандидатур чимало. Інша теорія каже, що він — син одного трансільванського князя, який виріс при дворі останнього герцога Медічі. Так чи інакше — нічого не доведеш, а отже, всі блукають у темряві. Але у нас з тобою є нова теорія.