Керстин Гир – Рубінова книга (страница 42)

— Хіба є?

Леслі підвела очі вгору.

— Звісно! Ми зараз знаємо, що один із його батьків походить із роду де Віллерз.

— А звідки ми це знаємо?

— Ох, Ґвен, ти ж сама казала, що першого мандрівника в часі звали де Віллерзом і що граф має бути законним чи незаконним сином цієї родини, ти ж це розумієш? Інакше і його нащадки не мали б цього прізвища.

— Гм, справді, — сказала я невпевнено. Цю спадкову мішанину я ще не розторопала як слід. — Але, як на мене, в цій трансільванській теорії теж щось є. Не випадково цей Ракоці теж звідти.

— Я ще покопаюся, — пообіцяла Леслі. — Тихо!

Грюкнули вхідні двері, і до туалету хтось зайшов. Вона — принаймні ми вважали, що це була вона, — зайшла в сусідню кабінку, щоб зробити по-маленькому. Ми принишкли, поки вона не пішла.

— Навіть руки не помила, — кинула Леслі. — Тьху. Добре, що не знаю, хто це був.

— Скінчилися паперові рушники, — зауважила я. Мало-помалу терпнули ноги. — Як ти гадаєш, перепаде нам? Місіс Каунтер точно помітить, що нас немає. А якщо й не помітить, то хто-небудь накапає.

— Ну, для місіс Каунтер усі школярі на один копил, вона нічого не помітить. Вона з п'ятого класу зве мене Лілі, а тебе плутає з Синтією. Саме з Синтією! Ні-і, у нас тут дещо важливіше за географію. Тобі слід якнайретельніше підготуватися. Що більше інформації про ворогів, то краще.

— Якби ж я знала, хто мої вороги.

— Ти не повинна довіряти нікому, — сказала Леслі, точнісінько як моя мама. — Був би це фільм, негідником урешті-решт виявився б той, на кого подумав би в останню чергу. Та оскільки ми не в фільмі, то я б поставила на того типа, який тебе душив.

— Але хто нацькував на нас у Гайд-парку цих чоловіків у чорному? Граф — ніколи в житті! Йому потрібен Ґідеон, щоб навідуватися до інших мандрівників і брати в них кров, замикаючи в такий спосіб коло.

— Авжеж, справді, — Леслі задумливо жувала губу. — Можливо, в цій історії кілька негідників. У всякому разі, Люсі й Пол можуть виявитися якимись поганцями. А що з людиною в чорному біля будинку номер 18?

Я знизала плечима.

— Сьогодні вранці він стояв там, як зазвичай. Як гадаєш, він теж ладен дістати шпагу?

— Ні. Я думаю, що він радше належить до Вартових і стовбичить там просто з принципу. — Леслі знову заглибилася у свої записи. — Власне, про Вартових я, до речі, нічого не знайшла, це, мабуть, дуже таємна Таємна Ложа. Але деякі з названих тобою імен — Черчилль, Веллінгтон, Ньютон — можна надибати у списках масонів. Тобто ми можемо виходити з того, що обидві Ложі якось пов'язані. Про потопельни-ка-хлопчика на ім'я Роберт Вайт в інтернеті нічого немає, але в бібліотеці є всі примірники «Times» і «Observer» за останні сорок років. Я впевнена, що там що-небудь знайдеться. Що ще? Ага, горобина, сапфір і крук… Ну, це можна, зрозуміло, тлумачити як завгодно, але коли йдеться про весь цей езотеричний мотлох, то все може означати будь-що, тому надійних джерел тут годі й шукати. Нам треба спиратися радше на факти, ніж на все це базікання. Ти повинна просто з'ясувати ще більше. Перш за все про Люсі й Пола і щодо того, чому вони поцупили хронограф. Очевидно, вони знають щось таке, чого не знають інші. Або воліють не знати. Або ж мають принципово іншу думку.

Знову відчинилися двері. Цього разу кроки були важкі й енергійні. Хтось цілеспрямовано прямував до нашої кабінки.

— Леслі Гей і Ґвендолін Шеферд! Негайно виходьте звідти і вертайтесь на урок!

Ми зніяковіло мовчали. Тоді Леслі сказала:

— Ви знаєте, що це дівчачий туалет, еге ж, містере Вітмен?

— Рахую до трьох, відповів містер Вітмен. — Раз…

На «три» ми самі відчинили дверцята.

— Запишу в класний журнал, — сказав містер Вітмен, дивлячись на нас, як суворе білченя. — Ви мене вельми розчарували. Найбільше ти, Ґвендолін. Ти не можеш робити все, що тобі заманеться, тільки тому, що зайняла місце своєї кузини. Шарлотта ніколи не легковажила свої шкільні обов'язки.

— Так, містере Вітмен, — сказала я. Ця авторитарна манера личила йому, як корові сідло. Зазвичай він був цілком ласкавий — ну, в найгіршому разі саркастичний.

— А тепер бігом у клас!

— Як ви дізналися, що ми тут? — запитала Леслі.

Містер Вітмен не відповів. Він сягнув рукою до папки Леслі.

— А це я поки що візьму собі на сховок!

— О ні, не треба. — Леслі притиснула папку до грудей.

— Давай сюди, Леслі!

— Але мені вона потрібна… для уроку!

— Рахую до трьох…

На рахунок «два» Леслі, скрегочучи зубами, віддала папку. Було дуже неприємно, коли містер Вітмен заштовхнув нас у клас. Місіс Каунтер, очевидно, озлилася на нашу спробу прогуляти заняття, бо до кінця уроку сприймала нас як порожнє місце.

— Ви що — смалили? — запитав нас Ґордон.

— От дятел, звісно ні, — відмахнулася Леслі. — Нам треба було спокійно поговорити.

— Ви прогуляли, бо хотіли поговорити? — Ґордон постукав себе по голові. — Справді? Дівки!

— Зараз містер Вітмен може перечитати всі папери, — сказала я Леслі. — І тоді він дізнається, і Вартові теж дізнаються, що я тобі все розповіла. А це точно заборонено.

— Так, точно заборонено, — погодилася Леслі. — Можливо, вони пришлють чоловіка в чорному, щоб прибрати мене, бо я знаю те, про що ніхто не повинен знати… — Здавалося, ця перспектива її підбадьорила.

— А якщо ця думка не така вже й хибна?

— Тоді… я піду куплю тобі сьогодні по обіді газовий балончик, і собі теж куплю. — Леслі поплескала мене по плечі. — Ходімо! Ми не дозволимо покласти себе на обидві лопатки!

— Ні, ми не дозволимо. — Я заздрила незламному оптимізму Леслі. Вона в усьому завжди бачила тільки кращий бік. Якщо він, звичайно, був.

Розділ чотирнадцятий

З «Анналів Вартових»,

14 серпня 1949 року

15:00–18:00. Люсі й Пол з'явилися в моєму бюро для елапсування. Ми базікали про реконструкцію й облаштування цієї частини міста та про той неймовірний факт, що Ноттінґ Гілл у їхній час став найпопулярнішим і найдорожчим районом міста (вони називають це «стильний»). Ще вони принесли мені список усіх переможців Вімблдону з 1950 року. Все, що виграю на тоталізаторі, я обіцяв вкласти у фонд сплати за освіту моїх дітей і онуків. Крім того, я збираюся придбати один-два зруйнованих будинки в Ноттінґ Гіллі. Про всяк випадок.

Звіт: Лукас Монтроз, адепт 3-го ступеня.

Сьогодні заняття тягнулися болісно повільно, шкільний обід був так само гидкий, як зазвичай (йоркширський пудинг), і, коли після двох уроків хімії можна було нарешті йти додому, я відчувала, що не проти подрімати.

Шарлотта цілісінький день мене ігнорувала. На одній із перерв я спробувала заговорити з нею, але вона заявила:

— Якщо ти хочеш вибачитися — забудь!

— За що це я маю вибачатись? — обурилася я.

— Ну, якщо ти сама не розумієш…

— Шарлотто! Я ж не винна, що цей дурнуватий ген дістався у спадок мені, а не тобі!

Шарлотта гнівно креснула очима.

— Це не дурнуватий ген, це дар. Щось особливе. А те, що він дістався тобі, — цілковите марнотратство. Але ти ще мало каші з'їла, щоб бодай якось це зрозуміти.

З цими словами вона розвернулась і пішла.

— Вона впорається, — сказала Леслі, коли ми забирали свої речі з шафок. — Їй спочатку треба звикнути до того, що вона тепер така ж, як усі.

— Але вона несправедлива, — поскаржилася я. — Врешті-решт, я ж нічого у неї не забирала.

— Звісно, ні. — Леслі простягнула мені свою щітку для волосся. — На, візьми.

— Навіщо?

— Зачесатися, для чого ж іще?

Я слухняно провела щіткою по волоссю.

— А для чого, власне кажучи, я це роблю?

— Я просто хочу, щоб ти була гарна, коли знову побачишся з Ґідеоном. На щастя, туш для вій тобі не потрібна, бо твої вії від природи просто на диво чорні і довгі…