Керстин Гир – Рубінова книга (страница 43)

Почувши про Ґідеона, я залилася рум'янцем.

— Може, сьогодні я його взагалі не побачу. Сьогодні мене збираються послати в якийсь підвал 1956 року, щоб я скніла там над домашніми завданнями.

— Ну, може, він зустрінеться тобі дорогою туди або назад.

— Леслі, я не в його стилі!

— Він не це мав на увазі, — мовила Леслі.

— Ні, саме це!

— Ну то й що? Свою думку завжди можна змінити. У всякому разі, сам він у твоєму стилі!

Я роззявила рота і знову закрила. Було безглуздо заперечувати це. Він був у моєму стилі. Хоча я з радістю запевнила б себе у зворотному.

— Будь-яка дівчина вважатиме його крутим, — сказала я. — Принаймні зовні. Але він увесь час допікає мене до живого і… командує мною і… і він просто… просто неймовірно…

— …Крутий? — Леслі щиро посміхнулася мені. — Ти теж, чесно! Ти найкласніша дівчина, яку я знаю. Можливо, крім мене. І командувати ти теж умієш. Ходімо. Я страшенно хочу глянути на лімузин, який тебе забере.

Джеймс манірно кивнув мені, коли ми підійшли до його ніші.

— Почекай, — сказала я Леслі. — Мені треба запитати про дещо Джеймса.

Коли я зупинилася, з обличчя Джеймса зник чванькуватий вираз, і він радісно мені всміхнувся.

— Я ще раз поміркував над нашою останньою розмовою, — сказав він.

— Про поцілунки?

— Ні! Про віспу. Можливо, я-таки її підхопив. До речі, твоє волосся блищить сьогодні дуже красиво.

— Дякую! Джеймсе, можеш зробити мені ласку?

— Сподіваюся, це не стосується поцілунків?

Я засміялася.

— Теж непогана ідея! — сказала я. — Але я щодо манер.

— Манер?

— Ну, ти весь час нарікаєш, буцімто мені бракує манер. І тут твоя правда на всі сто! Тому я хотіла б попросити тебе показати мені, як правильно триматись. У твоєму часі. Як треба розмовляти, як присідати, як… ну що ще?

— Тримати віяло? Танцювати? Як поводитися перед принцом-регентом?

— Атож!

— Ну, це я можу тобі показати.

— Ти справжній скарб, — сказала я і обернулася, збираючись іти. — Ага, ще одне: Джеммі, а ти вмієш фехтувати?

— Само собою, — відповів Джеймс. — Не хочу хвалитися, але серед моїх друзів у клубі я вважався одним із кращих фехтувальників. Сам Ґальяно каже, що я винятковий талант.

— Супер! — мовила я. — Ти справжній друг!

— Ти хочеш, щоб привид навчив тебе фехтувати? — Леслі з цікавістю стежила за нашою розмовою. Звісно, вона могла чути тільки мої репліки. — Хіба дух взагалі здатен тримати шпагу?

— Подивимося, — відповіла я. — У всякому разі, на XVIII столітті він знається чудово. Зрештою, бідолаха й сам звідти.

На сходах нас наздогнав Ґордон Ґельдерман.

— Ти знову розмовляла з нішею, Ґвендолін. Я бачив на власні очі.

— Так, Ґордоне, це моя улюблена ніша. Вона ображається, якщо я з нею не розмовляю.

— Ти знаєш, що ти якась дивакувата, еге ж?

— Звісно, знаю, дорогенький Ґордоне. Але в мене принаймні не ламається голос.

— Це пройде, — запевнив Ґордон.

— Було б добре, якби ти сам пройшов, — пробурчала Леслі.

— Ох, ви двоє, звичайно, знову хочете поговорити, — здогадався Ґордон. Він своїм звичаєм чіплявся, як реп'ях. — Розумію. Ви сьогодні просиділи голова до голови лише п'ять годин. Може, сходимо сьогодні в кіно?

— Ні, — відрубала Леслі.

— Та я теж не можу, — зітхнув Ґордон, ступаючи за нами вестибюлем, наче тінь. — Мені треба писати цей безглуздий твір про каблучки з печаткою. Я вже говорив, що ненавиджу містера Вітмена?

— Так, хіба що разів сто, — сказала Леслі.

Не встигли ми ще вийти на вулицю, як я помітила перед шкільними воротами лімузин. Серце моє закалатало. Мені досі було страх як незручно за вчорашній вечір.

— Ти ба! Це що за тачка? — присвиснув Ґордон. — А що, коли недарма шириться чутка, буцімто в нашу школу ходить дочка Мадонни — зрозуміло, інкогніто і під вигаданим ім'ям?

— Та ясно, — сказала Леслі, примружившись на сонці. — Тому її забирають на лімузині. Щоб ніхто не помітив її інкогніто.

На лімузин витріщалося кілька школярів. Синтія та її подруга Сара теж стояли на сходах і дивилися. Дивилися вони, правда, не на лімузин, а трохи правіше.

— А я думала, що стару кар'єристку хлопці не цікавлять, — сказала Сара. — Навіть такі розкішні екземпляри.

— Можливо, це її кузен, — припустила Синтія. — Чи брат.

Я вчепилася в лікоть Леслі. На нашому шкільному дворі справді стояв Ґідеон у джинсах і футболці. Він розмовляв із Шарлоттою.

Леслі відразу зрозуміла.

— А я думала, що в нього довге волосся, — сказала вона з докором.

— А хіба ні?! — зніяковіла я.

— Наполовину довге, — сказала вона. — У тому-то й різниця. Дуже класно.

— Він «голубець», закладаюся на п'ятдесят фунтів, що він «голубець», — заявив Ґордон. Він сперся рукою на моє плече, щоб краще бачити у просвіт між Синтією і мною.

— О Боже, він її торкається! — мовила Синтія. — Він бере її за руку!

Досі я чудово вивчила посмішку на обличчі Шарлотти. Посміхалася вона нечасто (коли не брати до уваги іронічної посмішки Мони Лізи), але якщо вже посміхалася, то аж очі вбирала. Навіть ямочка на щоці з'являлася. Ґідеон, звичайно, теж це бачив, і він напевно вважав її якою завгодно, тільки не звичайною.

— Він гладить її по щоці!

О Боже! Справді! Укол, який я відчула, годі було легковажити.

— А зараз він її поцілує!

Ми всі затамували подих. Схоже було, ніби Ґідеон зібрався-таки поцілувати Шарлотту.

— Але тільки в щоку, — з полегшенням зітхнула Синтія. — Як-не-як, він її кузен. Ґвенні, будь ласка, скажи, що він її кузен.

— Ні, — відрубала я. — Вони не родичі.

— І він не голубий, — докинула Леслі.

— На спір? Ти тільки глянь на його каблучку!

Шарлотта ще раз зиркнула на Ґідеона променистим поглядом і полетіла, мов на крилах. Очевидно, її поганий настрій розвіявся.

Ґідеон обернувся до нас. Як на мене, видовище з нас було нівроку: четверо дівчат і Ґордон, хихикаючи, витріщаються на нього зі сходів.