Керстин Гир – Рубінова книга (страница 40)
— О Боже, — сказав містер Джордж. — Я цього не розумію, але щось воно означає.
— І що?
— В «Анналах» записано: 14 вересня 1782 року. Вартового другого ступеня Джеймса Вільбура знайдено мертвим у Гайд-парку. Пострілом з пістолета йому знесло півобличчя. Ніхто так і не дізнався, хто це скоїв.
— Тепер ми це знаємо, — похмуро сказав Ґідеон. — Себто я знаю, який був на вигляд убивця, та не знаю, як його звали.
— А я його вколошкала, — тупо сказала я.
— Що?!
— Вона увігнала Вільбуровому вбивці шпагу в спину, — зауважив Ґідеон. — 3 розгону. Ми, щоправда, не знаємо, чи вона справді випустила з нього дух.
Блакитні очі містера Джорджа округлилися.
— Їх було двоє проти одного, — пробурмотіла я. — Не могла ж я просто так на це дивитися.
— Їх було троє проти одного, — поправив Ґідеон. — І з одним я вже впорався. Я ж казав тобі сидіти в кареті, хай там що!
— Щось мені не здавалося, що ти ще довго протримаєшся, — сказала я, не дивлячись на нього.
Ґідеон мовчав.
Містер Джордж перевів погляд з одного на іншу і захитав головою.
— От халепа так халепа! Твоя матуся нас уб'є, Ґвендолін! Це мала бути цілком безпечна операція! Розмова з графом у тому ж таки будинку, ні краплини ризику. Ти не мала наражатися на небезпеку ні на секунду. А натомість ви мчите через півміста, а тоді на вас наскакують якісь зарізяки! Ґідеоне, заради Бога! Що ти собі тільки думав!
— Все б пройшло чудово, якби хтось нас не зрадив, — сердито буркнув Ґідеон. — Хтось, хто знав про наш візит. Хтось, хто зміг переконати бідолаху Вільбура відвезти нас на якусь зустріч у парку.
— Але навіщо вас комусь убивати? І хто міг знати, що ви навідаєтеся саме цього дня? Все це не має жодного сенсу! — Містер Джордж прикусив нижню губу. — Ось ми і приїхали.
Я подивилася у вікно. Це був справді наш будинок, усі вікна яскраво світилися. Десь там мене чекала мама. І моє ліжко.
— Дякую, — мовив Ґідеон.
Я повернулася до нього.
— За що?
— Можливо… можливо, я б і справді довго не протримався, — сказав він. На його обличчі промайнула крива посмішка. — Гадаю, ти таки врятувала моє засране життя.
Ґідеон знову швидко витягнув свою мереживну хусточку: цього разу я її взяла.
— Краще витри обличчя, бо твоя мама подумає, що ти ревіла, як корова, — сказав він.
Він хотів мене розсмішити, але тієї миті це було просто неможливо. Принаймні я вже нізащо б не розрюмсалася.
Водій відчинив дверцята, і містер Джордж вийшов.
— Я відведу її, Ґідеоне, почекай хвилину.
— На добраніч, — сказав Ґідеон і посміхнувся. — Солодких снів. Побачимося завтра.
— Ґвен! Ґвенні! — Кароліна розштовхала мене. — Ти запізнишся, якщо зараз не встанеш!
Я сердито натягнула ковдру на голову. Я не хотіла прокидатися, бо навіть уві сні точно знала, що, тільки-но вийду з блаженного стану дрімоти, на мене накинуться жахливі спогади.
— Справді, Ґвен! Уже п'ятнадцять хвилин!
Марно я стискала повіки. Все, запізно. Спогади накинулися на мене, як… м-м-м… Аттіла на… м-м-м… вандалів?
На історії я справді зналась, як свиня на перці. Події двох останніх днів строкатим фільмом майнули перед моїми очима.
Але я не пам'ятала, як дісталася до ліжка — пам'ятала лише, як містер Бернард відчинив учора ввечері двері.
— Добрий вечір, міс Ґвендолін. Добрий вечір, містере Джордж, сер.
— Добрий вечір, містере Бернард. Я привів Ґвендолін додому трохи раніше, ніж очікувалося. Будь ласка, передайте леді Арісті мої вітання.
— Зрозуміло, сер. На все добре, сер, — обличчя містера Бернарда, коли він зачиняв двері за містером Джорджем, було своїм звичаєм незворушне.
— Гарна сукня, міс Ґвендолін, — сказав він за хвилю. — Кінець XVIII століття?
— Гадаю, так. — Я так втомилася, що негайно опустилася б на килим, скрутилася калачиком і заснула. Мене ще ніколи так не тягнуло в ліжко. Хіба що я боялася, що дорогою на четвертий поверх я наткнуся на тітку Ґленду, Шарлотту і леді Арісту, а ті закидають мене докорами, насмішками й питаннями.
— На жаль, усі вже повечеряли. Але я залишив для вас у кухні дещо, щоб було вам чим під'їсти.
— О, це справді дуже мило з вашого боку, містере Бернард, але я…
— Ви хочете лягти, — докинув містер Бернард, і ледь помітна посмішка з'явилася на його обличчі. — Я б запропонував вам вирушити просто до вашої спальні. Усі дами зараз у музичному салоні, і вони вас не почують, якщо ви проберетеся до себе тихо, наче мишка. А потім я перекажу вашій матері, що ви, мовляв, повернулись, і передам нею їжу для вас.
Занадто вже я втомилася, щоб дивуватися з його обачності й турботи. Я тільки пробурмотіла: «Щиро дякую, містере Бернард» — і рушила вгору сходами. Їжа і розмова з мамою майже стерлися з моєї пам'яті, бо я при цьому практично спала. Жувати я не могла. Напевно, то був суп.
— Ой! Як гарно! — Кароліна виявила сукню, яка разом з оздобленою рюшами накидкою висіла на стільці. — Ти прихопила її з минулого?
— Ні. Я була в ній ще до того. — Я випросталася на ліжку. — Мама розповіла вам, яка чудасія вийшла?
Кароліна кивнула.
— Їй не довелося багато розповідати. Тітка Ґленда так репетувала, що, либонь, усі сусіди вже в курсі. Вона подала все так, ніби мама — підла брехуха, що вкрала у бідолашної Шарлотти ген переміщення в часі.
— А Шарлотта?
— Пішла до себе і більше не з'являлася, хоч як тітка Ґленда не просила. Тітка Ґленда кричала, що Шарлоттине життя загублене і що все це мамина провина. Бабуся сказала, що тітці Ґленді треба випити пігулку, а як ні, їй доведеться покликати лікаря. А тітонька Медді безперервно торочила про орла, сапфір, горобину й баштовий годинник.
— Звісно, це було жахливо, — сказала я.
— Страшенно цікаво, — відгукнулася Кароліна. — Ми з Ніком вважаємо, що це класно, що ген успадкувала ти, а не Шарлотта. Я думаю, ти все зможеш так само добре, як Шарлотта, хоча тітка Ґленда каже, що в тебе жуки в голові й ворушишся ти, як муха в сметані. Така-от тітка Ґленда зла. — Вона погладила шовкову тканину корсета. — А ти приміряєш цю сукню для мене сьогодні після школи?
— Звичайно. Але можеш і сама її приміряти, якщо хочеш.
Кароліна захихотіла.
— Вона ж на мене завелика, Ґвенні! І тобі справді час вставати, інакше залишишся без сніданку.
Тільки під душем я остаточно прокинулась, і поки мила голову, мої думки безперервно крутилися навколо вчорашнього вечора, а краще сказати, навколо тих тридцяти хвилин (так здавалося), які я, ридма ридаючи, провела в Ґідеонових обіймах.
Я згадала, як він пригортав мене до себе і гладив моє волосся. Я була така зворушена, що не встигла подумати про те, як ми раптом стали близькі. Але зараз я почувалася ще більш ніяково. Перш за все тому, що він всупереч своїй звичайній манері був справді дуже ласкавий (нехай навіть тому, що просто співчував). Але ж я при цьому твердо вирішила зневажати його до кінця життя.
— Ґвенні! — Кароліна постукала в двері ванної. — Ну ж бо, виходь, ти не можеш стирчати там цілу вічність!
Вона мала рацію. Я справді не могла сидіти тут вічно. Мені треба було виходити — в це химерне нове життя, яке впало на мене як сніг улітку. Я закрила кран із гарячою водою і стояла під легким крижаним душем, поки втома не випарувалася до останку. Моя шкільна форма залишилася в ательє мадам Россіні, а дві блузки були в пранні, тому мені довелося вдягнути другий комплект форми, завузький. Блузка майже репалась на грудях, а спідниця була закоротка. Начхати! Темно-сині шкільні туфлі теж залишилися в Темплі, тож я натягнула свої чорні кросівки, хоча ходити до школи у спортивному взутті, власне кажучи, заборонялось. Але, треба сподіватися, директорові Джиллсу не закортить влаштувати контрольний обхід школи саме сьогодні.
Сушити волосся феном вже не було коли, тому я сяк-так витерла його рушником і розчесала. Волосся, вологе й рівне, впало на плечі — від м'яких кучерів, які наворожила мені вчора мадам Россіні, не залишилося і сліду.
Якусь мить я розглядала в люстрі своє обличчя: я не те щоб виспалась, але мала кращий вигляд, аніж можна було очікувати. Я наклала трохи маминого крему від зморщок на лоб і щоки. Мама завжди каже, що з цим починати ніколи не рано.
Я б охоче пропустила сніданок, але, з іншого боку, мені так чи інакше доведеться зіткнутися з тіткою Ґлендою і Шарлоттою, тому найкраще зробити це просто зараз.
Я почула, як вони балакають, ще перш ніж дійшла до їдальні.
— Великий птах — це символ нещастя, — говорила тітка Медді. Отакої! Зазвичай вона вставала після десятої, бо була страшенна соня, вважала сніданок єдиною зайвою трапезою дня. — Я хотіла б, щоб хто-небудь мене послухав.
— Справді, Медді! Ніхто не може розібратися в твоєму видінні. Ми вже й так вислухали його щонайменше разів десять! — Це була леді Аріста.