Керстин Гир – Рубінова книга (страница 39)
— Чому ж він ними не скористався?
— Скористався. Він застрелив бідолашного Вільбура, а другим пострілом мало не поцілив мене.
— А чому він більше не стріляв?
— Бо в кожному пістолеті одна-єдина куля. Практичні маленькі револьвери, які ти знаєш зі стрічок про Джеймса Бонда, ніхто ще не винайшов.
— Але зараз їх
— Я ж тобі не якийсь підплачений душогуб, — відповів Ґідеон.
— Але ж це… Я маю на увазі, яка тоді перевага у того, хто прибув із майбутнього? О! Ось ми вже й
— Ми візьмемо таксі до Темпла, — мовив Ґідеон.
— А гроші в тебе є?
— Звісно, немає!
— А в мене є мобільник, — сказала я і дістала телефон із корсета.
— Ага,
— Агов! Він мій!
— Ну і що? Хіба ти знаєш номер? — Ґідеон уже набирав.
— Вибачте, моя дорогенька. — Літня жінка смикнула мене за рукав. — Я просто мушу запитати. Ви часом не з театру?
— Е-е-е… авжеж, — відповіла я.
— Ах, я так і думала. — Дама насилу утримувала на повідку свою таксу. Такса рвалася в бік іншого собаки за кілька метрів од нас. — У вас напрочуд справжній вигляд, тільки модельєри вправні зробити таке. Знаєте, замолоду і я багато шила… Поллі! Не тягни ти так!
— Вони нас зараз підберуть, — сказав Ґідеон, повертаючи мені телефон. — Ми пройдемо вперед до рогу Пікаділлі.
— А де можна помилуватися вашою постановкою?
— Кхм… на жаль, сьогодні ввечері була остання вистава, — сказала я.
— О, як шкода.
— Справді, мені теж.
Ґідеон тягнув мене далі.
— До побачення.
— Не розумію, як ці чоловіки могли нас знайти. І який наказ міг змусити Вільбура відвезти нас до Гайд-парку. Адже часу, щоб підготувати засідку, не було. — Ґідеон на ходу бурмотів собі під ніс. Тут, на вулиці, на нас дивилися ще більше, ніж у парку.
— Ти зі мною розмовляєш?
— Хтось знав, що ми там будемо. Але звідки? І як це взагалі можливо?
— Вільбур… одне його око було… — раптом мені неймовірно захотілося блювати.
— Що ти робиш?
Я давилась, але нічого не виходило.
— Ґвендолін, нам треба он туди! Глибоко вдихни, і все минеться!
Я випросталася. З мене досить, досить…
— Все минеться? — Хоча мені хотілося верещати, я змусила себе говорити дуже повільно й чітко. — Минеться те, що я тільки-но вбила людину? Минеться, що все моє життя сьогодні зненацька перевернулося догори дригом? Минеться, що одному чванькуватому, патлатому жлобу в шовкових панчохах і зі скрипкою більше нічого робити, крім як постійно командувати мною, хоча я щойно врятувала його засране життя? Коли тебе це цікавить, у мене є всі підстави виблювати! І на випадок, якщо тобі це цікаво — від тебе теж! Виблювати!
Окей, останню фразу я, можливо, таки трохи завищала, але не занадто. Натомість я раптово відчула, як це чудово — все виплеснути. Вперше за сьогодні я відчула себе справді вільною, і блювати мені більше не хотілося.
Гідеон так розгублено дивився на мене, що я б захихотіла, якби не була в такому розпачі. Ха! Нарешті і йому заціпило!
— Я хочу додому, — я збиралась якнайгідніше закріпити свій тріумф. На жаль, мені це не зовсім вдалося, бо ж варто було мені згадати сім'ю, як мої губи раптом затремтіли, і я відчула, що мої очі наповнюються сльозами.
Лайно, лайно, лайно!
— Все гаразд, — сказав Ґідеон.
Його напрочуд м'який тон виявився занадто м'яким для мого самовладання. Рясні сльози покотилися мені з очей, і я не могла з цим нічого вдіяти.
— Агов, Ґвендолін. Мені дуже шкода. — Ґідеон раптово підійшов до мене, взяв мене за плечі й притягнув до себе. — Я, ідіот, забув, як воно тобі зараз, — бурмотів він десь за моїм вухом. — До того ж я ще пам'ятаю, як ніяково почувався, коли перескакував перші рази. Дарма що вчився фехтувати. Не кажучи вже про навчання гри на скрипці…
Його рука гладила моє волосся.
Та я схлипувала дедалі голосніше.
— Ну не плач, — мовив він безпорадно. — Все добре.
Але нічого доброго не було. Все було препогано. Дика гонитва сьогодні вночі, коли мене взяли за злодійку, моторошні очі Ракоці, граф зі своїм крижаним голосом і залізною рукою на моєму горлі, і врешті-решт бідолашний Вільбур і той чоловік у чорному, якому я застромила в спину шпагу. І перш за все те, що я не спроможна була висловити Ґідеонові свою думку, не розрюмсавшись і не напросившись на розраду!
Я вирвалася з його рук.
Боже, де моя самоповага? Я збентежено витерла рукою обличчя.
— Носовичок? — спитав він і, посміхаючись, витягнув з кишені хустинку лимонного кольору з мереживами. — У часи рококо, на жаль, не було паперових. Але я тобі його дарую.
Я саме збиралася взяти хусточку, коли поруч загальмував чорний лімузин.
В авто нас чекав містер Джордж, лисина його була вкрита потом, і щойно я глянула на нього, як безперервна круговерть моїх думок трохи спинилася. Залишилася тільки смертельна втома.
— Ми мало не здуріли, так переживали, — схвильовано сказав містер Джордж. — О Боже, Ґідеоне, що з твоєю рукою? Ти спливаєш кров'ю! А Ґвендолін сама не своя! Вона поранена?
— Хіба що стомлена, — кинув Ґідеон. — Ми відвеземо її додому.
— Але так не піде! Ми повинні вас обох обстежити, і нам треба швидше подбати про твою рану!
— Кров давно вже не тече, це всього лише подряпина, їй-бо. Ґвендолін хоче додому.
— Вона, напевно, недостатньо елапсувала. Завтра вранці хай іде до школи і…
Голос Ґідеона набув знайомого гордовитого тону, але цього разу стосувався він не мене.
— Містере Джордж. Її не було три години, і цього вистачить на найближчі вісімнадцять годин.
— Можливо, вистачить, — відказав містер Джордж. — Але це суперечить правилам, і, крім того, ми повинні знати…
— Містере Джордж!
Той здався, повернувся до водія і постукав у вікно кабіни. Скляна перепона з гудінням поповзла вниз.
— Поверніть праворуч на Берклі-стрит, — сказав він. — Зробимо невеликий гак. Бурдонська площа, 81.
Я полегшено зітхнула, коли машина повернула на Берклі-стрит. Мені треба було додому. До мами.
Містер Джордж серйозно подивився на мене. Його погляд був сповнений співчуття, ніби він зроду ще не бачив чогось жалюгіднішого за мене.
— Що ж, на Бога, сталося?
Все та ж гнітюча втома.
— На нашу карету в Гайд-парку напало троє якихось гицелів, — відповів Ґідеон. — Кучера застрелили.