Керстин Гир – Рубінова книга (страница 20)

— А чому б їм обом не вспадкувати ген? — спитав містер Джордж. — Таке вже було.

— Так, але Тімоті та Джонатан де Віллерз були однояйцевими близнюками, — відказав містер де Віллерз. — І це згадано в провіщеннях.

— І тому в хронографі передбачені два сердоліки, дві піпетки, дві полиці з дванадцятьма елементами і два ланцюжки шестерень, — зауважив чоловік біля каміна. — Рубін стоїть окремо.

— Це теж правда, — погодився містер Джордж. На його круглому обличчі вичитувалася турбота.

— Важливіше було б проаналізувати, з яких причин моя сестра бреше, — тітка Ґленда метнула на маму погляд, повний ненависті. — Якщо ти сподіваєшся, що хронограф зчитає кров Ґвендолін і зламається, то ти ще наївніша, ніж я думала.

— Як вона могла подумати, що ми повіримо хоча б одному її слову? — озвався чоловік біля каміна. Його манера вдавати, ніби нас з мамою тут немає, здавалася мені ознакою неабиякою пихи. — Я добре пам'ятаю, як Ґрейс збрехала, щоб прикрити Люсі й Пола. Вона забезпечила їм вирішальну перевагу в часі. Якби не вона, то катастрофу, можливо, вдалося б відвернути.

— Джейку! — гаркнув містер де Віллерз.

— Яку катастрофу? — поцікавилась я. І хто такий Пол?

— Сама присутність цієї особи в цій залі — річ, як на мене, жахлива! — процідив чоловік біля каміна.

— А ви, даруйте, хто? — мамин голос і її погляд проймали морозом. Мене вразило, що вона не дає себе залякати.

— Це не стосується справи. — Незнайомець біля каміна навіть оком на неї не кинув. Світловолосий хлопчик обережно визирнув з-за його спини і подивився на мене. Веснянками на носі він трохи нагадав мені маленького Ніка, і я посміхнулася йому. Бідолашний малюк, з таким кошмарним дідусем йому не позаздриш. У відповідь на мою посмішку хлопчина злякано вирячив очі і знову заховався за піджак.

— Це доктор Джекоб Вайт, — сказав Фальк де Віллерз, з голосу якого було чутно, що все це його неабияк тішить. — Геній у царині медицини та біохімії. Зазвичай він трохи люб'язніший.

«Джекоб Ґрей»[21] пасувало б йому більше. Навіть його лице мало сіруватий відтінок.

Містер де Віллерз подивився на мене, а потім перевів погляд на маму.

— Так чи інакше, нам треба зараз щось ухвалити. Ми можемо тобі вірити, Ґрейс, чи ти й справді намислила щось інше?

Кілька секунд мама кресала на нього очима. Потім опустила погляд і тихо сказала:

— Я тут не для того, щоб завадити здійсненню грандіозної таємної місії. Я тут для того, аби не допустити, щоб з моєю дочкою щось сталося. Завдяки хронографу її пересування будуть більш-менш безпечними і вона зможе жити певною мірою нормальним життям. Це все, чого я хочу.

— Ще б пак! — мовила тітка Ґленда. Вона підійшла до канапи і сіла поруч із Шарлоттою. Я б і сама залюбки кудись сіла, мене вже ноги не тримали. Втім, позаяк стільця мені ніхто не запропонував, то не залишалося нічого іншого, як стояти й далі.

— Те, що я зробила тоді, ніяк не стосується… вашої справи, — вела далі мама. — Щиро кажучи, я знаю про неї як кіт наплакав, а те, що знаю, я не розумію і наполовину.

— Тоді я ще більше дивуюся, як це ви дійшли до такого нахабства, що встряли в цю справу, — сказав чорний доктор Вайт. — У питання, про які не мали ані найменшого поняття!

— Я тільки хотіла допомогти Люсі, — відказала мама. — Вона була моєю улюбленою небогою. Я доглядала за нею, відколи вона була дитиною, і вона попросила мене їй допомогти. Що б ви зробили на моєму місці? Бог свідок, вони обоє були такі юні, закохані і… Я просто не хотіла, щоб з ними щось сталося!

— Ну, вам у будь-якому разі це вдалося!

— Я любила Люсі як сестру. — Мама кинула погляд на тітку Ґленду й докинула: — Більше, ніж сестру.

Тітка Ґленда взяла Шарлоттину руку й погладила. Шарлотта вперто дивилася на підлогу.

— Ми всі дуже любили Люсі, — сказала леді Аріста. — Тим більше треба було тримати її далі від цього парубка з його забрехущими ідеями, а не допомагати їй у цьому!

— Які ще забрехущі ідеї? Це саме вона, руда бестія, втовкмачила Полові в голову дурні змовницькі теорії! Це вона підбила його на крадіжку!

— Неправда, — заперечила леді Аріста. — Люсі зроду б такого не зробила! Це Пол скористався її дівочою наївністю і збив із доброго шляху!

— Наївністю! Не смішіть мене! — гмикнув доктор Вайт.

Фальк де Віллерз підніс руку.

— У цю марну суперечку ми заходили вже не раз. Я вважаю, що всі позиції досить ясні. — Він кинув погляд на годинник. — Ось-ось з'явиться Ґідеон, а до цього ми повинні щось ухвалити — що робити далі. Шарлотто, як ти почуваєшся?

— У мене досі тріщить голова, — мовила Шарлотта, не піднімаючи очей.

— От бачите? — Тітка Ґленда отруйно усміхнулася.

— У мене теж голова болить, — сказала мама. — Але це не означає, що я зараз перескочу в часі.

— Ти… ти стерво! — вигукнула тітка Ґленда.

— Мені здається, що ми просто повинні виходити з того, що місіс Шеферд і Ґвендолін кажуть правду, — зауважив містер Джордж, витираючи лисину хусточкою. — Інакше ми знову змарнуємо дорогоцінний час.

— Ти це не серйозно, Томасе! — Доктор Вайт гепнув кулаком по камінній полиці так, що перекинувся олив'яний кубок.

Містер Джордж здригнувся, проте любесенько правив далі:

— Таким чином, від останнього стрибка в часі минуло години півтори-дві. Ми можемо підготувати дівчинку та задокументувати наступний стрибок якнайточніше.

— Так я й думав, — докинув містер де Віллерз. — Є заперечення?

— З таким же успіхом я міг би розмовляти зі стіною, — сказав доктор Вайт.

— Атож, — підхопила тітка Ґленда.

— Я б запропонував для цього приміщення архіву, — сказав містер Джордж. — Там із Ґвендолін нічого не трапиться, а після її повернення ми зможемо відразу ж зчитати її на хронографі.

— Я б її і близько до хронографа не підпускав! — просичав доктор Вайт.

— Господи, Джейку, ну досить уже, — відповів йому містер де Віллерз. — Це юне дівча та й годі! Ти що ж, гадаєш, що у неї під шкільною формою захована бомба?

— Та, інша, теж була лише юною дівчиною, — презирливо відказав доктор Вайт.

Містер де Віллерз кивнув містерові Джорджу.

— Зробимо так, як ти пропонуєш. Займися цим.

— Ходімо, Ґвендолін, — сказав мені містер Джордж.

Я не зрушила з місця.

— Мамо?

— Все гаразд, любонько, я почекаю тебе тут, — мама змучено посміхнулася.

Я подивилася на Шарлотту. Вона, як і раніше, не відривала погляду від підлоги. Тітка Ґленда заплющила очі й знесилено відкинулася на спинку канапи. Вигляд у неї був такий, ніби в неї теж страшенно заболіла голова. Моя бабуся, навпаки, дивилася на мене так, начебто бачила вперше. Можливо, що так воно й було.

Маленький хлопчик знову визирав з-за спини доктора Вайта своїми величезними очима. Бідолашний, бідолашний хлопчина. Злісний старий шкарбун за весь цей час жодного разу до нього не заговорив, він сприймав його як порожнє місце.

— Побачимося, люба, — сказала мама.

Містер Джордж узяв мене за руку й підбадьорливо посміхнувся. Я боязко посміхнулася у відповідь. Мені він чомусь подобався. Принаймні він був найприязнішим з-поміж усіх. І, здається, єдиним, хто нам вірив.

Проте мені дуже не хотілося залишати маму саму. Коли двері за нами зачинились і ми опинилися в коридорі, я мало не заревіла: «Хочу до мами!» — але якось зуміла себе опанувати.

Містер Джордж відпустив мою руку і рушив уперед, спочатку тим же шляхом, яким ми сюди прийшли, потім через одні з дверей в інший прохід і далі сходами вниз, потім через ще одні двері ще в один прохід — це був справжнісінький лабіринт. І хоча до загального стилю більше пасували б смолоскипи на стінах, коридори освітлювали сучасні лампи, майже такі ж яскраві, як денне світло.

— Спочатку здається, що тут легко заблукати, але за деякий час звикаєш, — зауважив містер Джордж.

Ми рушили знову сходами, цього разу їх було багацько, широкими кам'яними крученими сходами, які, здавалося, глибоко вгвинчувалися в землю.

— Тамплієри вимурували цю будівлю у XII столітті, до них тут були римляни, а ще раніше кельти. Для них усіх це було священне місце, в якому досі нічого не змінилося. Кожен квадратний сантиметр — якийсь незвичайний, ти відчуваєш? Неначе від цього клаптика землі виходить якась особлива сила.

Нічого такого я не відчувала. Навпаки, я була як сонна муха, не чула рук і ніг. Усе через те, що сьогодні вночі я не виспалася.

Сходи скінчились, і ми різко взяли праворуч, аж раптом налетіли на якогось хлопця. Ще трохи — і ми б у нього врізалися.

— Отакої! — вигукнув містер Джордж.

— Містере Джордж!

У хлопця було довге кучеряве волосся, що діставало йому майже до плечей, і зелені очі, такі яскраві, ніби він мав контактні лінзи. І хоча ні його очей, ні його волосся я раніше не бачила, я впізнала його відразу. І голос його я б теж упізнала всюди. Це був незнайомець, якого я бачила під час моєї останньої мандрівки в часі.