Керстин Гир – Рубінова книга (страница 22)

— Саме так, — зітхнув містер Джордж. — Саме так. Тепер знову моя черга. Ти пам'ятаєш свого дідуся?

— Звичайно. Мені було десять років, коли він помер. Він був зовсім інший, ніж леді Аріста, веселий і ні крихти не суворий. Він увесь час розповідав моєму братові й мені страшні казки. Ви його теж знали?

— Аякже! Він був моїм учителем і найкращим другом. — Містер Джордж задумливо дивився на вогонь.

— Хто цей маленький хлопчик? — запитала я.

— Який маленький хлопчик?

— Маленький хлопчик, який чіплявся за піджак доктора Вайта.

— Що? — Містер Джордж відвів погляд від каміна і здивовано втупився на мене.

Невже недочув?

— Маленький білявий хлопчик, років десь семи. Він стояв поруч із доктором Вайтом, — сказала я підкреслено повільно.

— Та не було там ніякого хлопчика! — відказав містер Джордж. — Ти що, смієшся з мене?

— Ні, — кинула я. Я зрозуміла, що саме я бачила, і розлютилася на себе за те, що не відразу здогадалася.

— Маленький білявий хлопчик, кажеш? Років семи?

— Забудьте, — я вдала, буцімто гостро цікавлюся книгами на полиці за моєю спиною.

Містер Джордж замовк, але я відчувала його пильний погляд.

— Зараз моя черга, — сказав він нарешті.

— Це дурна гра. Може, зіграємо в шахи? — На столі лежала шахівниця. Але містер Джордж не дав збити себе з пантелику.

— Ти іноді бачиш речі, яких не бачать інші?

— Маленькі хлопчики — це не речі, — зауважила я. — Але… так, я іноді бачу речі, які не бачать інші. — Я й сама не знала, чому я йому це сказала.

З якоїсь незрозумілої причини мої слова його потішили.

— Дивно, їй-бо, дивно! З якого часу в тебе цей дар?

— У мене він був завжди.

— Неймовірно! — Містер Джордж озирнувся. — Скажи мені, хто тут є, крім нас, — сидить і дослухається?

— Ми тут самі. — Я майже засміялася, побачивши розчароване обличчя містера Джорджа.

— Ох, а я міг присягнутися, що привидів у цих стінах, як сарани. Особливо в цій кімнаті. — Він випив ковток чаю. — Може, ти хочеш кексів? З апельсиновою начинкою?

— Так, залюбки. — Не знаю, можливо, через те, що він згадав кекси, але в животі в мене знову з'явилося неприємне відчуття. Я затамувала подих.

Містер Джордж підвівся і заходився порпатися у шафовій шухляді. У животі закрутилося ще дужче. Містер Джордж здивується, якщо він обернеться й побачить, що я зникла. Може, краще його попередити. А що, коли в нього слабке серце…

— Містере Джордж?

— Зараз твоя черга, Ґвендолін. — Він любовно розклав кекси на тарілці, майже як містер Бернард. — І я впевнений, що знаю відповідь на твоє наступне питання.

Я прислухалася до себе. Запаморочення трохи відступило. Окей, фальшива тривога.

— Припустімо, що я перескочу в той час, коли цієї будівлі не було і близько. Тоді я опинюся під землею і задихнуся?

— Ох! А я думав, що ти запитаєш про маленького ясноволосого хлопчика. Ну гаразд, отже, виходячи з усього, що ми знаємо, ще ніхто не заходив у минуле далі ніж на 500 років. І в хронографі для Рубіна, тобто для тебе, найраніша дата, яку можна виставити, — це 1560 рік. Рік народження першого з мандрівників у часі, Ланселота де Віллерза. Ми часто за цим шкодували. Так багато цікавих років випало з дослідження… Ось, бери. Це мої улюблені кекси.

Я потягнулася по кекс, але тарілка щезла з-перед моїх очей, а з-під п'ятої точки зник диван.

Розділ восьмий

Родовід за чоловічою лінією

Із «Хронік Вартових», Том 4, Коло Дванадцяти

Я приземлилася на холодну кам'яну підлогу з кексом у руці. У всякому разі, на дотик це був кекс: навколо стояла непроникна тьма. Я мала б заціпеніти від страху, але як не дивно, зовсім не злякалася. Можливо, мене заспокоїли слова містера Джорджа, а може, я вже просто до цього звикла. Відкусивши шматок кексу (ох і смакота!), я намацала ліхтарик і зняла його з шиї.

Тільки за кілька секунд я знайшла на ньому кнопку. Промінь ліхтаря вихопив книжкові полиці, камін (на жаль, згаслий і остиглий) та картину над ним. Картина була та сама: портрет мандрівника в часі в білій перуці, графа якогось там Тралялинського. Власне кажучи, в кімнаті бракувало лише кількох фотелів і маленьких столиків, а також — ну ще б пак! — зручної канапи, на якій я сиділа.

Містер Джордж сказав, що мені слід просто чекати, поки я перескочу назад. Можливо, я б так і зробила, якби канапа була тут. Але ж не завадить, якщо я вигляну за двері!

Я обережно просувалася вперед. Двері були замкнені. Можливо, я б цього й не знала, якби була канапа. Ну і хай. Добре, що мені вже не хотілося в туалет.

У світлі ліхтарика я обстежила кімнату. Можливо, десь знайдеться вказівка на рік, у який я потрапила. А що, як на стіні або на столі виявиться календар?

Письмовий стіл був завалений паперовими сувоями, книгами, розпечатаними листами і скриньками. Промінь світла вихопив каламар із гусячими пір'їнами. Я взяла в руки аркуш паперу. Він був цупкий і шорсткий на дотик. Написане на ньому було важко розібрати через силу-силенну закруток.

«Високошановний пане доктор, — було написано чорним по білому. — Вашого листа мені принесли сьогодні, він був у дорозі лише дев'ять тижнів. Можна тільки дивуватися з такої швидкості, якщо уявити, який довгий шлях подолав ваш цікавий звіт про стан у колоніях».

Я мимоволі посміхнулася. Цілих дев'ять тижнів, щоб доправити одного листа! А люди сьогодні нарікають на ненадійність британської пошти! Ну що ж, значить, я опинилася в часі, коли листи ще приносили поштові голуби. Або якісь равлики.

Я сіла за стіл і прочитала ще кілька листів. Досить нудно. Та й імена мені нічого не говорили. Потім узялася порпатися у скриньках. Перша, яку я відчинила, була набита печатками з майстерно вирізаними штемпелями. Я пошукала дванадцятикутну зірку, але там були тільки корони, монограми або просто рослинні візерунки. Дуже гарно. Я знайшла також воскові свічки для запечатування всіх кольорів, навіть золоті та срібні.

Наступна скринька була замкнена. Може, в котрійсь із шухляд знайдеться ключ? Цей пошук скарбів захоплював чимраз дужче. Якщо в скриньці виявиться щось гарненьке, я прихоплю це з собою. Тільки для перевірки. З кексом же вийшло. Принесу Леслі маленький сувенір, це ж, напевно, не заборонено?

У шухлядах столу я знайшла ще пір'їни й каламарі, листи, акуратно вкладені в конверти, стос паперу для нотаток, щось типу кинджала, ятаган і — ключі.

Сила-силенна ключів усіляких форм і розмірів. Леслі була б у захваті! Можливо, в цій кімнаті до кожного ключа був замок, а за кожним замком ховалася маленька таємниця. Або скарб.

Я перевірила кілька ключів, які бодай трохи скидалися на ключ від скриньки. Але жоден із них не підійшов. Шкода. Ймовірно, там були коштовні прикраси. Може, забрати з собою всю скриньку цілком? Але ж вона не влізе у внутрішню кишеню моєї куртки.

У наступній коробці лежала люлька. Вишукана, з майстерним різьбленням, можливо, зі слонівки, але для Леслі не зовсім те. Може, принести їй одну з печаток? Або гарний кинджал? Або котрусь із книжок?

Звісно, я знала, що красти не можна, але тут був винятковий випадок. Я вважала, що маю право на деяку компенсацію. Крім того, мені треба було перевірити, чи можна взагалі переносити предмети з минулого в сьогодення. Я не відчувала жодних докорів сумління, і це було дивно, бо я й сама щоразу обурювалася, коли Леслі у відділі делікатесів «Герродса» брала більше одного шматочка на пробу задарма або (як недавно в парку) зривала квіточку з клумби.

От тільки вибрати я не могла. Кинджал виглядав найціннішим. Якщо камені в його ручці не підробка, то це точно справжнє багатство. Проте навіщо Леслі кинджал? Печатка їй точно сподобається більше. Але яка?

Нічого вирішувати мені не довелося, бо в животі знову виник коловорот. Коли письмовий стіл почав розпливатися перед моїми очима, я схопила першу-ліпшу річ.

Я м'яко приземлилася на ноги. Очі засліпило яскраве світло. Я швиденько опустила ключ, який схопила в останню секунду, в кишеню до телефону й озирнулася. Все було таке саме, як недавно, коли ми з містером Джорджем сьорбали чай. Кімнатою розпливалося приємне тепло від полум'я в каміні.

Але містер Джордж був уже не сам. Вони з Фальком де Віллерзом і непривітним сірим доктором Байтом (і з маленьким білявим хлопчиком-примарою) стояли посеред кімнати і тихо гомоніли. Ґідеон де Віллерз недбало сперся спиною на шафу з книжками. Він перший мене побачив.

— Привіт, Венді, — мовив він.

— Ґвендолін, — виправила я. Мамо рідна, це ж не так важко запам'ятати. Я ж не називаю його Ґізбертом.

Троє інших здригнулися і, обернувшись, дивились на мене. Доктор Вайт — примруживши очі і з недовірою, містер Джордж — із явною радістю.

— Майже п'ятнадцять хвилин, — сказав він. — 3 тобою все гаразд, Ґвендолін? Ти добре почуваєшся?

Я кивнула.

— Тебе хтось бачив?

— Там нікого не було. Я не зрушила з місця, як ви і сказали. — Я простягнула містеру Джорджу ліхтарик і перстень. — Де моя мама?

— Вона нагорі з іншими, — відрубав містер де Віллерз.

— Я хочу з нею поговорити.

— Не переживай, ти з нею поговориш. Згодом, — мовив містер Джордж. — Але спершу… ох, просто не знаю, з чого почати. — Він просто сяяв. Чого це він так радів?