Керстин Гир – Рубінова книга (страница 21)

Точніше кажучи, це був юнак, якого цілувала схожа на мене дівчина, коли я ховалася за гардиною і не вірила своїм очам.

Я могла тільки стояти й ошелешено на нього витріщатися. Спереду і без перуки він мав вигляд у тисячу разів кращий. Я геть забула, що зазвичай нам із Леслі не подобалися хлопці з довгим волоссям (Леслі гадала, що хлопчаки відрощують волосся тільки для того, щоб заховати свої відстовбурчені вуха).

Він здивовано відповів на мій погляд, потім окинув мене очима з голови до ніг і запитально подивився на містера Джорджа.

— Ґідеон, це Ґвендолін Шеферд, — коротко зітхнувши, кинув містер Джордж. — Ґвендолін, це Ґідеон де Віллерз.

Ґідеон де Віллерз. Гравець у поло. Інший мандрівник у часі.

— Привіт, — ввічливо сказав він.

— Вітаю. — Чому в мене раптово охрип голос?

— Як на мене, вам іще доведеться познайомитися ближче, — містер Джордж нервово реготнув. — Можливо, Ґвендолін — це наша нова Шарлотта.

— Що? — Зелені очі знову пильно мене обдивилися, цього разу — обличчя. Я могла тільки нерозумно витріщатися у відповідь.

— У цій історії сам чорт ногу зломить, — відказав містер Джордж. — Ви краще йдіть у Драконячу залу, там ваш дядько все вам пояснить.

Ґідеон кивнув.

— Я саме туди йду. Побачимося, містере Джордж. До побачення, Венді.

Хто така Венді?

— Ґвендолін, — виправив містер Джордж, але Ґідеон уже повернув за ріг. Його кроки затихли на сходах.

— У тебе, звичайно, купа питань, — сказав мені містер Джордж. — Спробую найповніше на них відповісти.

Я була страшенно рада, що нарешті можна було сісти, і залюбки витягла ноги. Приміщення архіву виявилося дуже затишним, хоча і містилося у підвалі глибоко під землею і не мало вікон. У каміні палахкотів вогонь, стіни були заставлені шафами й книжковими полицями, куди не кинь оком, скрізь стояли фотелі з високими спинками, ніби припрошуючи сісти, а під стіною прилаштувалася широка канапа, на якій я зараз сиділа. Коли ми увійшли, з-за письмового столу підвівся незнайомець; молодший на вигляд, він кивнув містерові Джорджу і мовчки вийшов з кімнати.

— Він що, німий? — запитала я про перше, що спало на думку.

— Ні, — відказав містер Джордж. — Але дав обітницю мовчання. Найближчі чотири тижні він не розмовлятиме.

— А нащо це йому?

— Це ритуал. Адепти повинні витримати цілу низку перевірок, перш ніж їх приймуть у наше Зовнішнє Коло. Вони повинні довести нам, що вміють мовчати. — Містер Джордж посміхнувся. — Мабуть, ти справді вважаєш нас якимись диваками, еге ж? На ось, візьми кишеньковий ліхтарик. Почепи його собі на шию.

— Зі мною зараз щось станеться?

— Ми чекаємо, поки ти знову перескочиш у часі.

— А коли це буде?

— Ох, точно цього ніхто не може сказати. У кожного з мандрівників це буває по-своєму. Кажуть, що твоя пращурка Ілейн Берлі — в Колі Дванадцяти друга — за все своє життя перескакувала щонайбільше разів п'ять. Щоправда, померла вона у віці 18 років у породільній гарячці. Натомість сам граф замолоду перескакував десь раз на дві години, від двох до семи разів на день. Можна собі уявити, на які небезпеки він наражався, перш ніж не навчився користуватися хронографом. — Містер Джордж показав на олійний портрет, який висів над каміном. На портреті був зображений чоловік у білій перуці з кучериками. — Це, до речі, він. Граф Сен-Жермен.

— Сім разів на день? — Це жахливо. Я не змогла б нормально висипатися або ходити до школи.

— Не переймайся. Коли це станеться, ти опинишся — хоч у якому це буде часі — в цій самій кімнаті, тут ти в будь-якому випадку в безпеці. Тобі треба буде просто дочекатися, поки тебе не перенесе назад. Просто стій на цьому місці та й годі. Якщо тобі, чого доброго, хтось зустрінеться, ти покажеш йому цей перстень. — Містер Джордж зняв із пальця каблучку з печаткою і простягнув мені. Я крутила її в руках і розглядала гравіювання. Дванадцятикутна зірка з кучерявими літерами в центрі. Отже, розумниця Леслі знову має слушність.

— У містера Вітмена, нашого вчителя з англійської та історії, є така сама.

— Це питання? — У лисині містера Джорджа вигравало полум'я каміна. Він виглядав якось по-домашньому.

— Hi. — Відповідь була не потрібна. Було й так очевидно, що містер Вітмен — один із них. Як Леслі й підозрювала.

— Ти більше нічого не хочеш дізнатися?

— Хто такий Пол і що сталося з Люсі? І про яку крадіжку йшлося? І що такого наробила моя мама, що тепер усі мають на неї зуб? — вихопилося в мене.

— Ох, — містер Джордж зніяковіло почухався. — Ну, про це я, на жаль, не можу тобі розповісти.

— Зрозуміло.

— Ґвендолін. Якщо ти й справді наш номер дванадцятий, то ми про все тобі докладно розкажемо, це я тобі обіцяю. Але спочатку ми повинні впевнитись. А на інші питання я залюбки тобі відповім.

Я мовчала.

Містер Джордж зітхнув.

— Ну гаразд. Пол — це молодший брат Фалька де Віллерза. До Ґідеона він був попереднім мандрівником у часі по лінії де Віллерзів, номер дев'ять у Колі Дванадцяти. Для початку, я думаю, досить. Якщо в тебе є не такі пікантні питання…

— Тут є десь туалет?

— Ох. Так, звичайно. Одразу за рогом. Я проведу тебе.

— Я можу сама.

— Зрозуміло, — відказав містер Джордж, проте все одно вирушив слідом за мною, наче маленька кругла тінь. За дверима чатував, наче палацовий охоронець, наш новий знайомий, який присягся мовчати.

— Наступні двері, — містер Джордж показав ліворуч. — Я почекаю тебе тут.

У маленькому туалеті, що пахнув дезінфекцією і де були лише унітаз і раковина, я дістала з кишені мобільник. Мережі, звісно, не було. А я б залюбки виклала все Леслі. Але час на дисплеї показувався справно, і я була приголомшена, дізнавшись, що ще тільки близько полудня. У мене було таке відчуття, що я тут уже кілька днів. І мені справді хотілося в туалет.

Коли я вийшла в коридор, містер Джордж полегшено мені посміхнувся. Очевидно, він боявся, що я зникну.

В архіві я знову сіла на диван, а містер Джордж влаштувався в найближчому фотелі.

— Ну, давай побавимося у питання далі, — сказав він. — Але цього разу — цур по черзі. Питання — я, питання — ти.

— Окей, — відповіла я. — Спочатку ви.

— Тобі хочеться пити?

— Так. Мені б хотілося води, якщо можна. Або чаю.

І справді — тут, унизу, були вода, сік і вино. Був і чайник. Містер Джордж заварив нам чайничок «Ерл Ґрей».

— Тепер ти, — мовив він, знову опустившись у фотель.

— Якщо здатність подорожувати в часі визначається геном, то чому так важить дата народження? Чому в Шарлотти не можна було просто взяти кров і дослідити її на наявність гена? І чому не можна відразу відправити її через хронограф у яку-небудь безпечну епоху, а треба неодмінно чекати, коли вона перескочить сама, ще й може наразитися на небезпеку?

— Ну, по-перше: ми думаємо, що йдеться про ген, але точно цього не знаємо. Відомо тільки, що щось у крові відрізняє вас від звичайних людей, але цей фактор X ми поки не вирахували. Хоча ми досліджуємо це питання вже багато років і в наших лавах є кращі вчені світу. Повір мені, багато що значно спростилося б, якби ми знайшли в крові цей ген абощо. Ну а так ми залежимо від розрахунків і спостережень, зроблених багатьма поколіннями до нас.

— Якщо заправити хронограф Шарлоттиною кров'ю, то що станеться?

— У найгіршому випадку ми його зіпсуємо. І, будь ласка, Ґвендолін, ми говоримо про маленьку крапельку крові, а не про заправку повного бака! Але зараз моя черга. У який час тобі б хотілося помандрувати?

Я подумала.

— Мені б не хотілося вирушати далеко в минуле. Хіба що років на десять назад. Тоді я могла б ще раз побачити мого батька і поговорити з ним.

Обличчя містера Джорджа набуло співчутливого виразу.

— Так, це зрозуміле бажання. Але не вийде. Ніхто не може переміститися назад у межах власного життя. Ти можеш потрапити щонайпізніше у день свого народження.

— Ох… — Оце шкода. Тому що я уявила собі, як я потрапляю в часи моєї початкової школи, а саме в той день, коли хлопчик на ім'я Ґреґорі Форбс обізвав мене на шкільному подвір'ї «бридкою жабою» і чотири рази копнув у гомілку. Я б з'явилася там як супервумен — і Ґреґорі Форбс ні до якої маленької дівчинки ніколи б і пальцем не торкнувся, я була в цьому впевнена.

— Знову твоя черга, — сказав містер Джордж.

— У тому місці, де Шарлотта зникла б, я повинна була намалювати крейдочкою хрест. Навіщо це треба?

Містер Джордж відмахнувся.

— Забудь цю нісенітницю. Твоя тітка Ґленда наполягала на тому, що ми повинні за цим місцем спостерігати. Нам треба було послати туди Ґідеона, а варта чекала б Шарлотту і захищала її, поки вона не повернеться назад.

— Так, але ж не відомо, в який час вона переміститься. Вартові можуть пильнувати це місце десятиліттями!