Керстин Гир – Рубінова книга (страница 19)
— Але це і є Шарлотта! — вигукнула тітка Ґленда. — У неї вже два дні однозначні симптоми. Це може статися будь-якої миті! Можливо, це відбувається просто зараз, а ми тут змушені вислуховувати, як моя завидюща молодша сестричка меле хтозна-що!
— Може, ти увімкнеш для різноманіття свій мозок, Ґлендо? — мовила мама. У її голосі звучала втома. — Нащо нам таке вигадувати? Хто, крім тебе, побажав би такої долі для своєї дочки?
— Я наполягаю на тому… — тітка Ґленда раптом урвала мову, не уточнивши, на чому ж, власне, вона наполягає. — Незабаром з'ясується, що все це зловмисне, безсоромне ошуканство. У цій справі вже доходило до саботажу, і ви знаєте, до чого це призвело, містере Джордж. І зараз, так близько до мети, ми не можемо собі дозволити, щоб хтось знову халтурив.
— Гадаю, не нам це вирішувати, — сказав містер Джордж. — Ідіть за мною, місіс Шеферд. І ти теж, Ґвендолін. — А тоді, коротко хихикнувши, докинув: — Не бійся, схиблені на ізотериці псевдовчені й фанатичні любителі таємниць не кусаються!
Розділ сьомий
Спершу нас повели вгору сходами, а відтак нескінченним коридором, який раз по раз повертав на 45 градусів і часом піднімався на кілька сходинок угору, а часом опускався вниз. Із нечисленних вікон, які ми проминали, розгортався щоразу інший вигляд: іноді в око впадав великий сад, іноді — ще якийсь будинок або маленький внутрішній дворик… Це був нескінченно довгий шлях, десь вистелений паркетом, а десь — кам'яною мозаїкою, і дорогою ми проходили багато замкнених дверей і нескінченні ряди стільців попід стінами, олійні картини у рамках і шафи, повні порцелянових статуеток і книг у шкіряних палітурках, статуї і лицарські обладунки. Здавалося, ніби ми опинилися в якомусь музеї.
Тітка Ґленда всю дорогу скоса поглядала на маму. Мама, зі свого боку, вперто легковажила сестричку. Вона була біла як стіна і вигляд мала неабияк напружений. Мені час від часу хотілося схопитися за її руку, але тоді б тітка Ґленда помітила, що я страшенно боюся, а цього мені хотілося найменше.
Ми ніяк не могли перебувати в тому ж таки будинку — за моїми відчуттями, ми пройшли щонайменше ще три. Нарешті містер Джордж зупинився і постукав у якісь двері.
Зала, до якої ми зайшли, була обшита темними дерев'яними панелями, десь як наша їдальня. Стеля теж була з темного дерева, майже скрізь оздоблена майстерним, подекуди розмальованим різьбленням. І меблі були темні й грубезні. Все це мало б справляти похмуре і гнітюче враження, але з високих вікон на протилежній стіні зали лилося денне світло і було видно квітучий сад. У сонячному промінні за садовим муром мінилася Темза.
Але не тільки вигляд з вікна і денне світло милували зір — різьблення теж випромінювало щось радісне, дарма що деякі пики й черепи наганяли дрижаки. Було таке відчуття, що стіни живі. Леслі була б у захваті, якби їй дозволили пообмащувати всі рожеві бутони (геть як справжні на вигляд!), архаїчні візерунки і смішні голови звірів і з'ясувати, чи не приховують вони, бува, якусь таємну машинерію. Тут були крилаті леви, соколи, зірки, сонця й планети, дракони, єдинороги, ельфи, феї, дерева й кораблі — один образ живіший за інший.
Але найбільше враження справляв дракон над нашими головами, який наче ширяв попід стелею. Від його шпичастого кінчика хвоста до великої лускатої голови було щонайменше метрів сім. Я не могла відвести від нього очей. Який він був гарний! Захопившись, я майже забула, навіщо ми сюди прийшли.
І що ми в цій залі не самі.
Варто нам було зайти, як усі присутні застигли, мов громом вражені.
— Схоже, в нас виникли труднощі, — сказав містер Джордж.
Леді Аріста, що стояла біля вікна рівна, як свічка, здивовано запитала:
— Ґрейс! Хіба ти не мала бути на роботі? А Ґвендолін — у школі?
— Ми б залюбки, матусю, — відказала моя мати.
Шарлотта сиділа на якійсь канапі під чудовою русалкою, у вирізьбленому хвості якої (він грав усіма відтінками синього й блакитного) можна було розгледіти кожну лусочку. До широкого каміна поруч із канапою притулився чоловік в елегантному чорному костюмі і в окулярах із чорною оправою.
Навіть краватку він мав чорну. Чоловік поглядав на нас вкрай лихим оком. За його піджак чіплялося хлопча років семи.
— Ґрейс! — З-за письмового столу підвівся довгий, як жердина, чоловік. Його хвилясте, сиве волосся падало на плечі левовою гривою. У чоловіка були світло-карі очі, що нагадували шматочки бурштину. Обличчя було значно молодше, ніж можна було припустити, дивлячись на волосся, і це було одне з тих облич, яке, раз побачивши, вже не забудеш: стільки чарівності було в ньому. Чоловік посміхнувся, аж зблиснули всі рівненькі білі зуби. — Ґрейс. Скільки літ, скільки зим ми з тобою не бачилися. — Він обійшов свій стіл і простягнув мамі руку. — Ти ані трохи не змінилася.
На мій подив, мама почервоніла.
— Дякую. Те саме можна сказати і про тебе, Фальку.
— Я посивів, — Фальк згорда махнув рукою.
— Як на мене, тобі пасує, — відказала мама. Агов! Вона що, фліртує з цим типом? Його усмішка стала ще ширшою, а потім він перевів бурштиновий погляд з мами на мене, і я була ладна крізь землю провалитися, відчуваючи, що мене уважно розглядають.
Ці очі справді були дивовижні. Вони могли належати вовку або дикому котові. Він простягнув мені руку.
— Я Фальк де Віллерз. А ти, мабуть, дочка Ґрейс, Ґвендолін. — Він міцно й щиро потиснув руку. — Перша на моїй пам'яті дівчина з Монтрозів, у якої не руде волосся.
— Колір волосся я успадкувала від батька, — сором'язливо мовила я.
— Може, перейдемо до справи? — озвався незнайомець у чорному біля каміна.
Фальк де Віллерз випустив мою руку і підморгнув мені.
— Будь ласка, — сказав він.
— Моя сестра наговорила нам казна-чого, — підвищила голос тітка Ґленда, і було видно, що вона щосили намагається не кричати. — А містер Джордж не хоче мене слухати! Вона стверджує, що Ґвендолін —
Леді Аріста відійшла від вікна і підійшла до нас.
— Це правда, Ґрейс? — На її обличчі застиг, як завжди, суворий і невблаганний вираз. Іноді я питала себе, чи не залежала ця незворушність її обличчя від туго зачесаного волосся. Напевно, її лицеві м'язи просто завмерли на своїх місцях. Лише її очі періодично розширювалися, коли вона перебувала сама не при собі — як-от, наприклад, зараз.
Містер Джордж сказав:
— Місіс Шеферд стверджує, що вони з чоловіком підкупили акушерку і та записала іншу дату в довідку про народження, щоб ніхто не дізнався, що Ґвендолін теж може виявитися носієм гена.
— Але навіщо їй це знадобилося? — запитала леді Аріста.
— Вона каже, що, мовляв, хотіла захистити Ґвендолін і сподівалася, що ген успадкувала Шарлотта.
— Як на мене, все це звучить дуже логічно, — докинув містер Джордж.
Я подивилася на бліду Шарлотту: вона, як і раніше, сиділа на канапі й переводила погляд з одного на іншого. Коли наші очі зустрілися, вона відвернулася.
— Попри все моє бажання не можу визнати, що це звучить так уже логічно, — зауважила леді Аріста.
— Ми вже перевіряємо цю історію, — відказав містер Джордж. — Місіс Дженкінс має знайти акушерку.
— Спитаю суто з цікавості: скільки ти заплатила акушерці, Ґрейс? — спитав Фальк де Віллерз. Його очі за останні секунди помітно звузились, і зараз, дивлячись на маму, він нагадував вовка.
— Я… я вже не пам'ятаю, — сказала мама.
Містер де Віллерз підняв брови.
— Ну, навряд чи йшлося про грубі гроші. Наскільки я знаю, доходи твого чоловіка були радше скромними.
— Ще б пак! — прошипіла тітка Ґленда. — Цей обірванець!
— Якщо ви так кажете, значить, це не могла бути велика сума, — відповіла мама. Непевність, яка охопила її, коли вона побачила містера де Віллерза, випарувалася так само раптово, як і з'явилася, як і рум'янці на її щоках.
— Чому ж тоді акушерка зробила те, про що ви її просили? — спитав містер де Віллерз. — Як-не-як їй довелося сфальшувати документ. Не таке вже й дрібне правопорушення.
Мама підняла голову.
— Ми розповіли їй, що наша родина входить до сатанинської секти і схиблена на хворобливій вірі в гороскопи. Ми сказали їй, що дитина, яка народилася сьомого жовтня, потерпатиме від тяжких репресій і стане об'єктом сатанинських ритуалів. Дівчина нам повірила. А що серце в неї було добре, до того ж вона щось мала проти сатаністів, то підробила в довідці дату народження.
— Сатанинські ритуали! Нахабство та й годі! — просичав чоловік біля каміна, а маленький хлопчик ще міцніше притиснувся до нього.
Містер де Віллерз схвально посміхнувся.
— Непогана історія. Подивимося, чи розповість акушерка нам те саме.
— Як на мене, не надто розумно марнувати час на такі перевірки, — втрутилася леді Аріста.
— Справді, — озвалася тітка Ґленда. — Шарлотта може перескочити будь-якої миті. Тоді ми зрозуміємо, що Ґрейс висмоктала всю цю історію з пальця, щоб устромляти нам палиці в колеса.