Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 9)

Увійшовши, ми мовчки чекали, поки чоловік підійшов до служниці й заходився давати їй якісь вказівки румунською. Мій друг переступав з ноги на ногу, але мовчав. Це було водночас і маленьке диво, і благословення.

Я роззирнулася навкруги. Ми стояли в напівкруглому вестибюлі, від якого ліворуч та праворуч відходило кілька темних коридорів. А просто попереду були невигадливі сходи: вони розділялися надвоє і вели на горішні та долішні поверхи. У велетенському каміні потріскували дрова, але навіть це не могло зупинити появи сирот на шкірі. Замок ніби зледенів у нашій присутності. Мені здалося, що я відчула подув арктичного повітря від кроков. За ділянки, яких не сягало світло від палахкотіння дров у каміні, чіплялася пітьма, важка та густа, неначе кошмар, від якого несила прокинутись.

Цікаво, а де вони тримали тіла, що їх ми мали досліджувати?

Чоловік підвів голову й зустрівся зі мною поглядом, так наче знову почув мої думки і хотів із мене покепкувати. Сподіваюся, крізь тріщини мого потьмянілого обладунку не було видно тривоги. Я тяжко зглитнула, а коли чоловік відвернувся, видихнула.

— Він викликає у мене вельми чудернацьке відчуття, — прошепотіла я.

Томас дозволив своїй увазі помандрувати до чоловіка і служниці, яка кивала в такт тому, що він казав.

— І ця зала не менш чарівна. Усі свічники у вигляді драконів. Поглянь, як із-поміж їхніх зубів виринає полум’я. Закладаюся, Влад сам їх замовив.

Запалені смолоскипи висіли по всьому вестибюлю на однаковій відстані один від одного. Темні дерев’яні балки на стелі нагадували мені почорнілі ясна. Я не могла позбутися відчуття, що цей замок любив поглинати свіжу кров не менш, ніж її колишній власник — проливати її. Це було жахливе місце для навчального закладу, а тим паче такого, де працювали з трупами. Крізь аромати вогкого каменю та парафіну пробилися запахи лимона й антисептика. Очисні матеріали для двох абсолютно різних цілей. Я зауважила, що підлога у вестибюлі мокра, мабуть, припустила я, через прибуття інших студентів у негоду.

Мою увагу привернув звук, що долинув від порожнистої стелі. Звук нагадував помах крил. У стіні мало не під самою стелею містилося аркове вікно, і павутиння на ньому було видно знизу. Кажанів я не бачила, однак уявила червоні очиці, що витріщалися на мене. Сподіваюся, мені вдасться уникнути цих істот, поки перебуватиму тут: я завжди боялася їхніх шкіряних крил та гострих зубів.

Служниця зробила реверанс і квапливо пішла крайнім коридором ліворуч.

— Ми не чекали на дружину. Можете зайняти кімнати на два поверхи вище ліворуч.

І чоловік махнув рукою, даючи зрозуміти, що зі мною закінчив. Через колір його волосся я спершу вважала, що він старий. Але тепер чітко бачила: його обличчя майже без зморщок і доволі молоде. Вочевидь йому не більше сорока років — одноліток мого батька.

— Студенти-криміналісти проживають у східному крилі. Інакше кажучи, студенти, які претендують на місце у нашій програмі з криміналістики, живуть по цей бік. Ходімо, — він махнув Томасові, — я сам туди йду. Проведу вас до покоїв. Свою жінку можете відвідувати тільки після закінчення занять.

У Томаса з’явився знайомий зневажливий блиск в очах, але це був не його бій. Я ступила невеликий крок уперед, щоб стати перед ним, і прочистила горло.

— Взагалі-то, ми обоє в програмі з криміналістики. І я не його дружина. Сер.

Неприємний чоловік ураз застиг, повільно крутнувся на підборах, підошви його взуття пронизливо зарипіли. Він примружив очі, так наче не вірив, що правильно мене розчув.

— Прошу?

— Мене звуть Одрі Роуз Водсворт. Як мені відомо, в академію надійшов рекомендаційний лист від мого дядька, доктора Джонатана Водсворта з Лондона. Я тривалий час навчалася під його керівництвом. Ми з містером Кресвелом обоє там були, коли Різник коїв свої вбивства, і сприяли моєму дядькові та Скотленд-Ярду з криміналістичною експертизою. Я певна, що ректор отримав листа, адже нам надійшла його відповідь.

— Он як.

Сказано це було таким тоном, що прозвучало не як запитання. Я вдала, що не помітила цього.

— Саме так.

На моїх очах байдужість витекла з його лиця, а на шиї запульсувала жилка. Хоча заняття жінок медициною та криміналістикою не було чимось не-чуваним, цей чоловік, певно, не був прогресивною людиною, і йому не подобалося, коли в цей хлопчачий клуб пробиралися вбрані у мереживо дівчата. Дівчата, які вочевидь не знали, що їхнє справжнє місце вдома, а не в медичній лабораторії. Яке зухвальство — припустити, що я тут лишень тому, що Томас мене привіз. Я сподівалася, що це не викладач. Навчатися у нього — це своєрідний різновид збочених тортур, яких я воліла б уникнути.

Я задерла підборіддя, не маючи наміру відводити погляд від чоловіка. Йому не залякати мене. Не після всього, що я пережила минулої осені з Джеком-Різником. Чоловік схвально підняв брову.

У мене склалося враження, що мало хто — хоч із чоловіків, хоч із жінок — бодай колись давав йому відсіч.

— Що ж, гаразд. Не думав, що ви справді приїдете. Вітаю вас у академії, міс Водсворт.

Він спробував усміхнутися, але це мало такий вигляд, ніби він проковтнув кажана.

— Ви говорили про претендування на місце в програмі? — мовила я, не переймаючись його кислою гримасою. — Нам видавалося, що нас уже прийняли.

— Так. Так. Який жаль для вас! Тут прагнуть навчатися сотні охочих, — чоловік і собі пихато задер підборіддя. — Але вступити вдається не всім. Щосезону ми організовуємо оцінювальний курс, щоб визначити, хто справді стане нашим студентом.

Томас аж позадкував.

— Наші місця не гарантовано?

— Аж ніяк, — усміхнувся на всі зуби чоловік. Воістину моторошне видовище. — Маєте чотири тижні, щоб показати себе. Наприкінці пробного періоду ми вирішимо, хто остаточно навчатиметься.

Мій шлунок стиснуло.

— А якщо всі студенти успішно пройдуть оцінювання, вони всі вступлять?

— Зараз ми маємо дев’ятьох претендентів. Пройдуть тільки двоє. Гаразд, тепер прошу за мною, міс Водсворт. Ваші покої на третьому поверсі вежі у східному крилі. Ви будете там сама. Хоча не зовсім. На тому поверсі ми тримаємо зайві трупи. Але вони не повинні вам дошкуляти... занадто.

Попри нові обставини, в яких ми з Томасом опинилися, я спромоглася видобути легеньку усмішку. Мерці — це книжки, що їх ми з дядьком любили читати. Я не боялася проводити там наодинці і групами, штудіюючи їх на предмет доказів чи зачіпок Себто... так було донедавна. Моя усмішка зів'яла, ти я не дала собі здригнутися. Я була налаштована контролювати емоції, а перебування поруч із трупами могло цілком мене зцілити.

— Вони будуть приємніші за декого.

На цих словах Томас показав непристойний жест за спиною чоловіка, і я ледве не вдавилася від раптового сміху. Чоловік миттю обернувся й витріщився на мого друга.

— Що ви сказали, містере Кресвел?

— Якщо ви прагнете знати, я сказав, що ви...

Я легенько хитнула головою, сподіваючись, що дала Томасові зрозуміти, чому йому треба стулити пельку. Останнє, що нам було потрібно, — це ще більше налаштувати цього чоловіка проти себе.

— Перепрошую, сер. Я запитав...

— Звертайтеся до мене «ректоре Молдавану» або вас відішлють назад до високородної вигрібної ями, з якої ви обоє вилізли. Сумніваюся, що бодай хтось із вас успішно пройде цей курс. У нас є претенденти, які навчаються місяцями, проте їх однаково не приймають. Скажіть мені... якщо ви такі вправні в тому, що робите, то де Джек-Різник, гм? Чому ви не в Лондоні і не полюєте на нього? А може, ви його злякалися, чи втекли, коли стало надто складно?

Ректор зачекав одну мить, та я сумнівалася, що він справді чекає на відповідь від когось із нас. Він похитав головою, і його обличчя здалося ще більш худим і змарнілим, ніж досі.

— Ваш дядько — мудрий чоловік. І мені здається підозрілим, що він не розкрив тих злочинів. Невже доктор Джонатан Водсворт здався?

Мої нутрощі пронизала скалка паніки, проштрикнула кожен орган, намагаючись утекти, коли я зустрілася з Томасовим переляканим поглядом. Ми так і не розкрили моєму дядькові справжню особу Різника, однак я знала, що він підозрював, хто то був.

Томас стиснув руки, які тримав по швах, у кулаки, але свій проблемний рот тримав на замку. Він усвідомив, що за непослух — хоч мій власний, хоч його — покарають мене. За інших умов я, можливо, і вразилася б: це вперше на моїй пам’яті юнак стримував себе.

— Я був певен, що ви не матимете відповіді. А тепер — за мною. Ваш багаж чекає у ваших покоях. Вечеря вже скінчилася. На сніданок ви прийдете вчасно, точно зі сходом сонця, інакше й без нього залишитесь. — І ректор Молдавану попрямував до широкого коридору у східному крилі, а тоді раптом зупинився. Не озираючись, сказав: — Вітаю в Institutului National de Criminalistica si Medicina Legala. Наразі.

На кілька секунд я заклякла на місці, серце шалено калатало. Нечувано, що цей огидний чоловік — наш ректор. Його кроки відлунювали в порожній кімнаті — дзвони Судного дня сповіщали, що час жаху настав. Глибоко вдихнувши, Томас зустрівся зі мною поглядом. Це будуть дуже довгі та нестерпні чотири тижні.

Покинувши Томаса на його поверсі, я рушила вгору сходами, розташованими в кінці довгого і широкого коридору, на який указав ректор. Сходинки були з темного дерева, а стіни — понуро білі, без багряних гобеленів, що їх ми проминали у долішніх коридорах. Тіні неоковирно розтягувалися у світлі нерівно мірно розміщених бра і пульсували з кожним моїм рухом. Це нагадувало мені блукання безлюдними коридорами «Бедламу».