Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 10)

Я проігнорувала страх, що здійнявся в грудях при згадуванні в’язнів тієї божевільні та підступ носи, з якою вони витріщалися з-за іржавих ґрат. Цей замок, як і той заклад, нагадував мені живий організм — зі свідомістю, проте без чуття добра і зла. Може, мені просто бракує теплої ванни і здорового нічного сну?

Камінь і дерево не тотожні плоті й кісткам.

Молдавану сказав, що мої покої — за першими дверима праворуч, а тоді подався Бог його зна куди. Можливо, спати догори ногами серед кроков із рештою свого роду. Либонь, я це пробурмотіла, бо ректор крутнувся на підборах і витріщився на мене. Вражаючий початок.

Я опинилася на маленькому майданчику, на який виходили мої покої та ще одні двері за кілька метрів попереду, а далі знову сходи нагору. У тому кінці коридору не горів жоден смолоскип, і пітьма була гнітючою. Я стояла, завмерши на місці, переконана, що тіні дивилися на мене так само пильно, як я дивилася на них.

Повітря, яке я видихала, з’являлося швидкими білими хмарками. Я припустила, що тутешній холод почасти зумовлений тим, що замок стоїть високо в горах, а почасти тим, що тут зберігали тіла.

Можливо, саме це й вабило мене у темряві. На мить я заплющила очі, й мене оточили образи мерців, напіврозкладених тіл, що підводилися зі столів для розтинів. Незалежно від моєї статі, якщо хтось із одногрупників запідозрить, що я боюся трупів, то стану посміховиськом в академії.

Не переймаючись тим дужче, я штовхнула двері до своїх покоїв і окинула поглядом простір всередині. На перший погляд здалося, що кімната слугує як вітальня чи салон. Як і в інших частинах замку, стіни були білі, облямовані брунатно-чорним деревом. Я була вражена, наскільки темним усе видавалося попри бліді стіни й вогонь, що палахкотів у каміні.

Книжкові шафи стояли під найменшою стіною, а ліворуч був вхід, либонь, до спальні. Я хутко перетнула вітальню з парчевою канапою, і оглянула другу кімнату, яка й справді виявилася спальнею — затишною і вмебльованою для потреб старанної науковицІ. Тут були невеличкий секретер і стілець, який до нього пасував, мініатюрний гардероб, ліжко, тумбочка та скриня — усе виготовлене з темного дуба, мабуть, із навколишнього лісу.

У моїх думках промайнув образ тіл, проштрикнутих чорними кілками, перш ніж я встигла відігнати його. Сподіваюся, жоден із тих шматків дерева не використали в замку повторно. Подумалося, чи не взяв той, хто наштрикнув чоловіка в містечку, кілок звідси.

Від роздумів про жертву в потягу відмахнулася: нічим зарадити не могла, хоч би як сильно цього прагнула. Побіжно зиркнувши на другі двері — без сумніву, то була вбиральня, що, за словами ректора Молдавану, також входила до складу моїх покоїв, — я перевела увагу назад на вітальню. Помітила маленьке віконце, розташоване попід відкритими балками. Кортіло дістатися вікна й позирнути на зимовий світ, що лежав по той бік і не знав про мою скруту.

Не могла дочекатися, щоб нарешті позлити по теплу воду для купелі, аби вмитися після довгої дороги, та спершу належало знайти спосіб поспілкуватися з Томасом. Мені досі не трапилася нагода показати йому малюнок дракона, який я знайшла; і якщо я не обговорю цього з ним, то скоро здурію До того ж мене неабияк цікавила Томасова дивна реакція на ім’я Данешті, тож хотіла розпитати його про це.

Я торкнулася пергаменту у власній в кишені, переконуючись, що він дійсно існує, що це не плід моєї уяви. Мене лякало, що він може бути пов’язаний з убивством у потягу, тому намагалася не думати, що приховує той факт, що пергамент залишили в моєму купе. Хтось заходив до нього без мого відома.

Я стала перед каміном, дозволяючи його теплу огорнути мої кістки, поки обмірковувала план. Коли ми прибули до замку, Молдавану нічого не згадував про відбій на ніч. Чи що мені не дозволено блукати коридорами. Буде ще той скандал, якщо мене викриють, але я могла прокрастися до покоїв Томаса...

Десь у покоях рипнули мостини, і моє серце мало не вистрибнуло з грудей. Уява малювала образи убивць, що скрадалися вагонами потяга й лишали загадкові повідомлення з малюнками драконів. Він тут. Він вистежив нас до замку і тепер проштрикне кілком мене. Яка ж я дурепа, що не розповіла Томасові все, поки місіс Гарві спала. «Дихай», — звеліла я собі. Мені була потрібна зброя. По той бік кімнати стояв канделябр, але він був надто далеко, щоб до нього дістатися, не потрапивши на очі тому, хто міг чигати на мене у спальні чи у вбиральні.

Не бажаючи наближатися до них без зброї, я схопила з полиці здоровезну книжку, готова огріти нею невідомого по голові. Все, що могла, — це вибити з нього всю тяму чи оглушити. Обвела поглядом вітальню. Порожньо. Цілком і повністю чисто, жодної живої душі, у чому я вже переконалася. Квапливий огляд спальні дав такий самий результат. Вбиральню, вочевидь замалу, щоб у ній могла причаїтися якась реальна загроза, перевіряти не стала. Я зітхнула й поставила книгу назад на полицю. Їй-право, зима буде жахливою.

А от за камін, який трохи послаблював мої натягнуті, мов струни, нерви, була щиро вдячна. Навіть у такому тісному просторі тепло дарувало відчуття, наче перебуваю на тропічному острові, а не опинилася самотня в цій вежі холодного замку, де вчуваються речі, не такі вже й страшні, якщо порівняти з моєю власною уявою.

Я розтерла по колу ділянку посередині між надбрівними дугами. Спогади про останні миті життя Джека-Різника в тій Богом забутій лабораторії, коли він увімкнув рубильник... Тут я себе спинила. Скорбота мала випустити мене зі своїх упертих обіймів. Не годилося робити з собою таке ніч за ніччю. Джек-Різник ніколи не повернеться. Його експериментам кінець. І йому кінець.

Те саме стосується і цього замку. Дракула сьогодні не живе.

— Як усе важко, трясця, — лайнулась я, гепаючись на канапу. Була певна, що я тут сама, та раптом почула, як хтось за зачиненими дверима намагається придушити сміх. Із розпашілими умить щоками я схопила великий канделябр і поспішила до ледь освітленої вбиральні. — Агов? Хто тут? Вимагаю: негайно покажіться.

— Imi pare rau, domnișoară⁶. — Молода служниця, вибачаючись, рвучко випросталася поряд із ванною, а її ганчірка шубовснула у відро. На мене дивилася пара сірих очей. Дівчина була вбрана у білясту селянську сорочку, заправлену в клаптикову спідницю з вишитим фартухом. — Я не мала наміру підслуховувати. Мене звати Іліана.

У неї був м’який привабливий акцент — легкий відтінок літа, що шепотів у безпросвітній зимовій пітьмі. Чорне волосся заплетене і скручене кільцем під її чепцем служниці, а фартух вимазаний сажею, либонь, від каміна, який вона розтоплювала до мого прибуття. Я полегшено видихнула.

— Прошу, не треба називати мене «міс». Одрі Роуз чи просто Одрі цілком достатньо. — Я роззирнулася щойно прибраною вбиральнею. Язики полум’я відбивалися на кожній темній поверхні й нагадували мені пролиту кров, осяяну місяцем. Як-от біологічні рідини, що текли з жертв подвійного вбивства Джека-Різника. Я зглитнула, відганяючи цей образ. Замок розбурхував і без того жахливий спогад. — Тобі доручили працювати в цій вежі?

Шкіра Іліани заграла барвою, коли вона кивнула: це було помітно навіть під шарами сажі та бруду.

— Так, domnișoară.... Одрі Роуз.

— У тебе чудова англійська, — я була щиро вражена. — А я сподіваюся підтягнути румунську, доки я тут. Де ти вивчила мову?

Я стулила рота, щойно про це запитала: творити про таке було страшенною грубістю. Іліана ж просто всміхнулася.

— Сім’я моєї матері передала її всім своїм дітям.

Це було дивно для бідної сім’ї із Брашова, але я не стала на цьому зупинятися. Не хотілося вкотре ображати нового потенційного друга. Піймала себе на тому, що торсаю ґудзики на своїх рукавичках, і припинила. Іліана підняла відро до свого широкого стегна і кивнула на двері.

— Якщо я не розпалю вогонь у кімнатах хлопців, мені буде непереливки, dom... Одрі Роуз.

— Авжеж, — мовила я, заламуючи руки. Я й не уявляла, як мені самотньо без Лізи та як сильно я потребувала дівочого товариства. — Дякую за прибирання. Якщо залишиш якісь засоби для миття, я можу допомогти.

— О, ні. Ректор Молдавану цього не схвалить. Я маю прибирати в кімнатах, коли вони порожні. Я не чекала на твій прихід іще кілька хвилин. — На моєму лиці, певно, відбилося розчарування. Вираз обличчя Іліани пом’якшав. — Якщо бажаєш, я можу приносити сніданок до твоїх покоїв. Я це роблю для іншої дівчини тут.

— Зараз тут зимує ще одна дівчина?

Іліана повільно кивнула, і її усмішка стала такою ж широкою, як моя.

— Da, domnișoară⁷. Вона вихованка ректора. Хочеш із нею зустрітися?

— Було б чудово, — відповіла я. — Я буду дуже рада.

— Тобі допомогти перевдягнутися до сну?

Я кивнула, й Іліана заходилася розв'язувати мій корсет. Залишившись у спідній сорочці , я подякувала.

— Далі я вже сама.

Іліана штовхнула двері стегном і побажала добраніч румунською:

— Noapte buna.

Я знову поглянула на вбиральню й усвідомила що Іліана наповнила ванну гарячою водою. Пара лозою вилася догори, манячи мене. Я закусила губу, замислившись про теплу купіль. Припустила, що вдиратися у Томасові покої о такій пізній порі непристойно, і не хотіла зруйнувати власну публічну репутацію через нетерплячку. Та й малюнок дракона нікуди не подінеться до ранку...