Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 12)

— Тобто ректор не зачиняє їдальню після певного часу?

Іліана співчутливо подивилася на мене.

— Він погрожує, але погроз не виконує.

І не промовивши більше ні слова, служниця вискочила з кімнати.

Анастасія похитала головою й підвелася.

— Селяни такі забобонні. Нервуються від самої лише згадки про щось надприродне. Ходімо, — вона взяла мене під руку, — відрекомендуємо тебе твоїм шановним одногрупникам.

— Звучить так, наче їдальнею бігає табунець слонів, — сказала я Анастасії, коли ми затрималися перед дверима. По той бік чулося тупотіння ніг, дзенькіт кришок, а поверх цього шуму — гудіння безтурботних розмов.

— Ну, вони точно поводяться як тварини.

Тривога петляла коридорами моїх нутрощів. Я зазирнула всередину крізь великі дубові двері. Кілька юнаків сиділи за столами, а решта стояли в черзі за тацями зі сніданком уздовж широкої задньої стіни, однак Томаса серед них не було. Я не могла збагнути, як така незначна кількість хлопців могла зчинити стільки гамору у такому великому приміщенні. А їдальня таки була чималою — з білісінькими соборними стелями та стінами, оздобленими темним деревом, що ним оздоблено і решту замкового інтер’єру.

Мої думки полинули до казок і фольклору. Я могла уявити, як замок на кшталт оцього надихає письменників штибу братів Грімм. Він точно був досить темним, щоб створити макабричну атмосферу. Силкувалася не думати про батька й матір, як вони перед сном читали ті казки мені й Натаніелю. Потрібно невдовзі написати татові; я сподівалася, що йому покращало. Він поволі одужував.

Зненацька мене штовхнуло на стіну. Я не тільки стрепенулася від мрій, а й була шокована тим, що хтось не просто врізався у мене, а й захихотів, так наче це не було образою юній дівчині.

Анастасія зітхнула й промовила:

— Міс Водсворт, дозвольте відрекомендувати вас професорові Раду. Під час оцінювального курсу він викладатиме вам місцевий folclor.

— Ой лишенько. Я вас не помітив. — Професор Раду копошився із серветкою і ненароком впустив із таці шматок коржика. Я нахилилася, щоб підняти його, одночасно з ним, і ми вдарилися лобами. Професор і оком не повів. Певно, у нього був гранітний череп. Я ж заходилася масажувати гулю, що вже почала утворюватися, здригаючись від пульсації.

— Imi pare rau. Я дуже перепрошую, міс Водсворт. Сподіваюся, я не розлив кашу на вашу чудову сукню.

Я оглянула себе і з неабияким полегшенням виявила відсутність каші-порушниці на своїх спідницях. Відтак однією рукою простягнула впале печиво, а другою знову обережно торкнулася забитого місця під волоссям. Хочу вірити, що цей удар убив у мене більше глузду, аніж вибив. Зрештою, боліло так, що варто було дізнатися напевне.

— Прошу вас, не тривожтеся, професоре, — сказала я. — Боюся, постраждало лише ваше печиво. І можливо, ваша голова — від моєї.

— Не певна, що вона від початку була в нормі, — прошепотіла Анастасія.

— Е... даруйте? — перепитав Раду, переводячи увагу з печива на неї.

— Кажу, що певна: воно досі смачне, — збрехала Анастасія.

Висмикнувши виваляне на підлозі печиво з моїх пальців, так наче зривав гроно винограду' з лози.

Раду відкусив від нього шматочок. Маю надію, що моя губа не кривиться так, як в Анастасії — не хотілося демонструвати огиду, що крутилася у мене в шлунку.

— Langos cu brânză⁹, — промовив він, жуючи та схвально здійнявши брови. — Смажений коржик із сиром. Ви маєте скуштувати, ось.

Перш ніж я встигла ввічливо відмовитися, він вклав шматочок коржика мені в руки і роздавив його, коли захоплено стискав мої пальці. Я щосили намагалася усміхатися, хоча трохи жиру просочилося мені крізь рукавички.

— Дякую, професоре. З вашого дозволу, ми підемо знайомитися з іншими студентами.

Професор Раду насунув окуляри на очі, залишивши туманну жирову пляму на одній із лінз.

— Хіба ректор вам не сказав? — Він уважно придивився до нас, а тоді клацнув язиком. — Зараз усі розходяться. Дехто піде до Брашова, якщо волієте, можете до них приєднатися. Ви ж не хочете спускатися з гори самотою, чи не так? Ліс аж кишить створіннями, які крадуть дітей зі стежки та об’їдають плоть на їхніх кістках. — Раду злизав жир на пальцях, демонструючи середньовічні манери. — Здебільшого вовками. Але не тільки.

— Вовки поїдають студентів? — запитала Анастасія тоном, який вказував: вона ні на мить у це не повірила. — Подумати лишень! А дядечко мене не попередив!

— О! Рrісоlсі! Це перший міф, який ми розглянемо під час навчання, — сказав він. — Стільки славних фольклорних переказів і переказів і легенд спростуємо й обговоримо.

Згадка про вовків-дітокрадій охолодим мою кров на кілька градусів. Можливо, я бачила сліди їхньої присутності, доки їхала потягом, а потім знову в лісі неподалік.

— Що таке ргісо...

— Рrісоlсі або пріколіч, — це духи вбивць, що повернулися в подобі велетенських повсталих із мертвих вовків. А втім, дехто вважає, що це справжні вовки, які стали стригоями, коли їх убили. Сподіваюся, урок вам сподобався. А тепер запам’ятайте: тримайтеся стежки і не заходьте в ліс, хай що там побачите. Там пребагато розкішних небезпек!

Відтак, мугикаючи під носа бадьору мелодійку. Раду пошкандибав геть. На одну коротку' мить я замислилась, як то воно — настільки загубитися у власних химерах і вигадках. А тоді згадала фантастичні картини, що їх за останні два тижні малював мій розум, і дорікнула собі.

— Навіщо нам викладатимуть фольклор і міфологію, якщо курс триває лишень чотири тижні?

— Либонь, це частина загадки, яку тобі треба розплутати. — Анастасія знизала плечима. — Хоча дядечко вірить, що наука здатна пояснити більшість легенд.

Не маючи жодних заперечень проти цього твердження, я гребувала погоджуватися бодай із чимось, що казав Молдавану. Тим часом професор Раду в мене на очах знову впустив свій сніданок.

— Не можу повірити, що він з’їв той шматок коржика, — мовила я. — Упевнена, до нього прилипла дохла комаха.

— Здається, він був не проти, — відказала Aнастасія. — Може, йому до вподоби дещиця додаткового білка.

Я поморщилася, бо професор саме врізався в іншого студента, дебелого темно-русявого юнака із занадто квадратним підборіддям, щоб його можна було вважати вродливим.

— Ai grijă, bătrâne¹⁰, — просичав здоровило до Раду і став проштовхуватися до їдальні, відпихнувши з дороги меншого студента й не вибачившись. Грубіян неотесаний. Моєї румунської було достатньо, щоб зрозуміти: він сказав старому дивитися під ноги.

— Це чарівний екземпляр румунської знаті, — сказала Анастасія, коли русявий хлопець зник у їдальні. — Його товариші трішечки кращі.

— Не можу дочекатися на зустріч із ними, — сухо промовила я. Викинула у сміттєвий кошик просяклий олією шматок лангоша і промокнула пляму на рукавичках. Треба взяти нові, перш ніж кудись вирушати. — Як гадаєш, чому студенти йдуть у село?

— Не знаю, і мені байдуже, — підкреслено манірно задерла носик Анастасія. — Мене в такий холод надвір не виженеш. Сумніваюся, що й інші поткнуться кудись далеко від власних кімнат. Ой! Я ж збиралася запитати Раду, чи дозволить він мені відвідувати його заняття. — Вона закусила губу. — Ти не проти, якщо я приєднаюся до тебе трохи згодом? Ти лишишся в замку?

— Якщо йти кудись необов’язково, то не бачу сенсу це робити. Ліпше дослідити замок. Я бачила таксидермічну кімнату, яку хотіла б роздивитися.

— Extraordinar!¹¹ — вигукнула Лнасгасїя, цілуючи мене в щоки. — Толі до зустрічі!

Поки я дивилася услід Анастасії, яка поспішила за нашим професором, їдальнею розійшовся пронизливий сміх. Хоч як я воліла не робити цього наодинці, настав час поглянути своїм страхам у лице й відрекомендуватися одногрупникам. Поступово. Для початку я просто їм покажуся, а відтак поволі рухатимуся далі. До того ж не те щоб я нікого не знала. Томас, напевне, невдовзі з’явиться.

Я увійшла до їдальні з високо піднятою головою. За п’ятьма довгими столами, що стояли в ряд, сиділи цікаві студенти, які затихли, тимчасом як я прямувала на протилежний кінець зали. За одним зі столів сиділа трійця юнаків, серед яких був і дебелий грубіян з коридору.

За іншим столом було двоє хлопців із каштановим волоссям, які не завдали собі клопоту підвести очі від книжок, — либонь, італійці. їхня шкіра була прекрасної бронзової барви, так наче обидва походили з місцини поблизу океану. Один із них —той самий студент, у якого врізався й не вибачився здоровило.

Жилавий юнак із жовтаво-брунатною шкірою сидів навпроти хлопця в окулярах із густими рудими кучерями. Вони жадібно їли, але підвели очі й витріщилися на мене, коли я увійшла. Мої щоки зарум’янилися під шелестіння спідниць, яке приглушило розсіяний шепіт. Принаймні у мене є Томас. І якщо доведеться змагатися за місця в академії, ми робитимемо це разом. А ще можна сподіватися на прихильність Анастасії.

Один із хлопців за столом дебелого голосно пирхнув, а тоді свиснув, немов я просто собака, яку кличуть до ноги. Якого... Я зупинилася і пронизала його суворим поглядом, що з хірургічною точністю відтяв його самовдоволену посмішку.

— Побачив щось смішне? — запитала я, зауваживши, що присутні стихли, так наче були солдатами, яких щойно призвали на фронт. Коли хлопець не відповів, я повторила запитання румунською, так добре, як лишень могла, і мій голос дзвенів у раптовій тиші.