Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 13)

Поки я розглядала юнака, його губи сіпнулися — ледь-ледь. Волосся він мав трохи темніше за Томасове, а очі були насиченішої барви — темно-карі. Його шкіра густого оливкового кольору була привабливою, як у темного героя, проте риси жорсткі. Утім, зважаючи на те, що казала Анастасія, я припускала, що становище в нього високе.

Поряд із темноволосим хлопцем пирхнув дебелий, його верхня губа вигнулася. У мене склалося враження, що це був його звичайний вираз, зумовлений генетикою, і ображатися на таке не слід. Яке нещастя для батьків.

Я чекала, коли темноволосий відірве від мене погляд, та він уперто не відводив очей від моїх. Мені було байдуже, чи це випробування, щоб визначити, як швидко я зламаюся, чи своєрідний флірт. Я не збиралася терпіти, щоб до мене чіплялися через мою стать.

Ми всі приїхали сюди на навчання. І це в хлопця була проблема, не в мене. Можливо, настав час батькам навчати синів, як належить поводитися з дівчатами. Вони не народилися кращими, хоч суспільство і вбивало їм це в голови. Тут ми всі рівні.

— Ну?

— Я вирішую, domnisoara.

Темноволосий ліниво обвів поглядом кожнісінький дюйм мого тіла, роздивляючись мене зблизька, відтак кашлянув у долоню, напевне шепочучій щось непристойне, бо дебелий вибухнув сміхом.

По інший бік від нього сидів дещо блідіший тонкий юнак. Він перевів погляд із темноволосого хлопця на мене, тоді на власні руки, і надув губи. Щось у статурі підказало мені, що вони родичі. Проте виглядав він геть інакше. Його увага перестрибувала з одного на інше, наче муха, що перелітала з місця на місце, щоб її не піймали. Він здався таким знайомим...

Раптово впізнавши його, я охнула.

— Ти. Я тебе знаю.

Він їхав зі мною і Томасом у потягу, поза всякими сумнівами. Це ж і є той нервовий пасажир, якого мені хотілося опитати. Він засовався на стільці, втупившись у точку на дерев’яному столі та цілковито ігноруючи мене. Його шкіра ніби потемніла просто в мене на очах.

Неприємний темноволосий хлопець практично вилетів мені із голови, і я майже не зауважила вогонь у його очах, коли зібрала спідниці й подалася до власного столу.

 

РОЗДІЛ 8

ЛИХОДІЙ ІЗ ЛИЦЕМ ГЕРОЯ

 

ЇДАЛЬНЯ

SALA DE MESE

ЗАМОК БРАН

2 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

 

— У тебе справжній хист до ефектних появ, Водсворт. Половина юнаків за тим столом уже бажають одружитися з тобою. Доведеться мені вдвічі завзятіше займатися фехтуванням, щоб захистити твою честь.

Мені забило дух, а тим часом Томас умостився по інший бік столу. Його тарілка була до верху заповнена наїдками з різних куточків Європи, що вочевидь мали задовольнити студентів, які прибули звідусіль. А також ласощами. Місіс Гарві мала рацію про Томасову любов до десертів. Мою увагу так захопив хлопець, який напевне їхав з нами в потягу, що я й не зауважила Томаса біля буфета.

— Сумніваюся, що це так. Насправді я щойно нажила собі ворогів. — Я поцупила з його тарілки скон, після того як він рясно покрив його пряженими вершками. — Та й мені у всякому разі не до вподоби жоден юнак за тим столом, Кресвеле. Тож наразі тобі нема потреби міняти скальпель на рапіру.

— Обережно. Ти висловлювала ті самі чарівні думки і про мене. А я легко починаю ревнувати. Я хочу дуелі, а не знищити цю академію вщент чи спалити її дотла, Хоча це, либонь, поліпшить настрій Молдавану. Пообіцяй, що навідуватимеш мене у темниці?

Я усміхнулася попри тему розмови й позирнула на друга.

— Ти ж знаєш, що ніхто не в змозі роздратувати мене сильніше за тебе, Кресвеле. Маю надію, вони подумають двічі, перш ніж іще раз наважаться глузувати з мене.

— Певен, тебе дражнять не востаннє. — Томас широко всміхнувся, намазуючи вершками інший скон. — Чоловікам до смаку полювання. Ти довела, що тебе так просто не візьмеш, а тому ти цікавий виклик. Як гадаєш, чому на стіни вішають так багато голів? Демонструвати здобуті трофеї це все одно що казати: «Я сильний і мужній. Тільки поглянь на оленячу голову в моєму кабінеті. Я не просто вполював його, а влаштував пастку і заманив його до своєї засідки. На тобі бренді, постукаймо себе в груди і підстрельмо що-небудь».

— То ти кажеш, що хотів би мене вполювати й повісити мою відрубану голову над каміном. Як романтично! Розкажи-но докладніше.

— Кгм, — кашлянув хтось, перебиваючи нас. — Ви не проти, якщо я тут сяду? Vă rog?¹²

Навіть сидячи, Томас якось зумів поглянути на темноволосого хлопця, який перед цим грубо з мене сміявся, а тепер стояв біля нашого столу, дивлячись згори вниз. Обличчя мого друга не було доброзичливим.

— Якщо пообіцяєте, що поводитиметеся чемно. — Він повільно відсунувся на стільці, ніжки якого скреготнули по підлозі, протестуючи. Відсунувся недалеко, щоб не дати юнакові опинитися між нами. Це нагадало мені, який Томас високий, які довгі має кінцівки і як може скористатися цим ніби ще одним видом зброї у своєму арсеналі. — Не хочеться бачити, як міс Водсворт вас збентежить. Знову.

Напруга струмувала з нього навальними хвилями — такими темними і бурхливими, що мене мало не засмоктало у вир. Я ніколи не бачила, щоб Томас раніше демонстрував такі потужні емоції, і вирішила, що ним керує щось іще, крім роздратування через те, як зі мною поводилися. Можливо, Томас уже перетинався з темноволосим хлопцем, і зустріч минула не надто приємно.

Неважко було здогадатися, що добром це не скінчиться. Останнє, що нам обом потрібно, — це мати справу з Томасовим відрахуванням через... хай там що він збирався утнути. Цієї миті він був справдешнім лиходієм із лицем героя.

— Чим можемо допомогти, містере?.. — Я дозволила запитанню повиснути в повітрі.

Юнак, так ніби навколо нього не розверзалося пекло, нахилився близько до мене, і я передумала, кому загрожувало відрахування з академії: може бути, що саме Томас стримував мене, щоб я не вліпила заслуженого ляпаса.

— Перепрошую за свою попередню поведінку, domnisoara, — промовив темноволосий хлопець із м’яким ритмічним акцентом. — Також перепрошую за своїх товаришів. Андрея, — він вказав на здорованя, і той коротко кивнув, — і мого кузена Вільгельма.

Я перевела погляд на хворобливого юнака з потяга. Тепер Вільгельмова шкіра була навіть темніша, ніж досі. Який дивний відтінок. А ще здавалося, що його обличчя поплямоване червонястим брудом. Я ще ніколи не бачила таких жахливих висипів. Чоло ж було поцятковане краплинками поту.

— Вашому кузенові вочевидь зле, — сказав Томас. — Вам, певно, варто попіклуватися про нього.

Тут Вільгельм накинув на плечі велику чорну накидку і на наших очах пішов, зсутулившись, до дверей. Мені потрібно було поговорити з ним, дізнатися, що він, можливо, знав про жертву в потягу.

У моє поле зору ввійшов темноволосий хлопець-

— Permite-mi sa ma prezint. Е-е... дозвольте мені відрекомендуватися як належить.

Він сором’язливо всміхнувся, але моє обличчя лишалось незворушним, і його усмішка трохи зів’яла. Якщо він гадав, що значне підсилення шарму прихилить мене до його персони, то неабияк помилявся. Він виструнчився на стільці, й аура високого становища оповила його, неначе оксамитовий плащ, що розправився за спиною.

— Я Ніколай Александру Владімір Алдіа. Принц Румунський.

Томас пирхнув, але молодий принц продовжував дивитися мені в очі. Я різко вдихнула і не дозволила здивуванню відбитися на лиці. Припускала, що він згадав свій титул, сподіваючись побачити реакцію, яку виявляли інші юнаки й дівчата.

Підозра підтвердилася, коли його усмішка здригнулася, а тоді взагалі згасла, що довше я не реагувала. Я не дозволю, щоб спочатку зі мною поводилися так негоже, а наступної миті очікували, що я млітиму. За самий лише свій титул він вочевидь міг купити багато, але не мою прихильність.

У залі запала тиша, як під час служби в церкві: присутні чекали, коли заговорю. Чи вклонюся.

Мабуть, я порушила всі можливі норми протоколу, не підвівшись миттю і не зробивши реверанс. Я мило всміхнулася і нахилилася до юнака.

— Я могла б сказати, що мені приємно познайомитися, Ваша Високосте, але мене з дитинства привчили не говорити неправду.

Щоб не здатися геть неґречною, я злегка схилила голову і встала.

Вираз на обличчі принца Ніколая був такий, наче я зняла рукавичку і дала йому ляпаса нею при всіх цих свідках. Мені було майже шкода його — либонь, це вперше принца образили так безжально. Що він міг зробити з тими, хто не мав наміру ловити кожне його слово?

— Містере Кресвел, — кивнула я своєму другові, — побачимося надворі.

Поки я підбирала спідниці, хлопець із рудими кучерями, який сидів неподалік, похитав головою. Я не могла збагнути, вразила його моя зухвалість чи обурила. Не озираючись, я покинула їдальню. Дзенькіт виделок, що попадали на тарілки, упереміш із хихотінням Томаса, супроводжував мене до коридору, де я дозволила тихенько засміятися й собі. Навіть брати-італійці відірвали погляди від книжок, витріщивши круглі, мов чашки Петрі, очі.

Та моя радість тривала недовго: попереду біля відчинених дверей я помітила ректора Молдавану; у нього на лобі пульсувала вена. Він швидким кроком рушив у мій бік, і я могла заприсягтися, що за ним слідувало велетенське крилате чудовисько, шкрябаючи кігтями по каменю. Я кліпнула очима. Це виявилася лише його тінь, збільшена до велетентських розмірів світлом смолоскипів.

— Пильнуйте, кого робите ворогом. міс Водсворт Мені буде прикро, якщо вашу і без того зламану сім’ю сколихне ще одна трагедія. Як я розумію. їм я та рід Водсвортів майже згасли