Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 15)
— Biserica Neagra. — Томас широко усміхнувся. — Чорна церква. Улітку люди сходяться послухати органну музику, що лине із собору. А ще там понад сотня анатолійських килимів. Просто незрівнянно.
— Ти вмістище найдивовижніших фактів.
— Вражена? Я не став згадувати, що церкву від-реставрували після значної пожежі, чи що почорнілі стіни дали церкві її ім’я. Не хотів, щоб ти занадто мліла. Нам-бо ще підозрюваного розшукувати.
Я усміхнулась, але змовчала: не хотілося ділитися побоюванням, що це марна затія. Вільгельм вочевидь був звичайним пасажиром потяга і вже був хворий. Хвороба пояснювала його нервову поведінку — він міг уже відчувати слабкість, а стрес через побачене вбивство доконав його.
Ми йшли мовчки і нарешті дісталися старого села. Мої ноги відтерпли, одначе здавалося, ніби я наступаю на бите скло у панчохах. Ліза була б у захваті від того, як сніг припорошив дахи: наче розсипаний цукор блищить у променях сонця. Треба буде написати їй увечері.
Я зупинилась і роззирнулася по брукованих вулицях у пошуках чорної накидки Вільгельма. Помітила, як темна тканина замаяла на вході до крамниці, вивіску якої я не спромоглася прочитати. Вказала на крамницю Томасові.
— Гадаю, він зайшов туди.
— Веди, Водсворт. Я тут лишень через свою грубу силу і чарівність.
Ми увійшли до крамниці, де торгували пергаментом, зошитами і всіляким приладдям для писання й малювання. Це місце не було дивним для студента. Вільгельм цілком міг потребувати речей для занять. Я пішла вузьким проходом між полицями, заповненими рулонами паперу. Тут стояв приємний запах чорнила і паперу, що нагадував мені, як я нюхала стару книгу. Запах стародруків треба закорковувати у пляшечках і продавати поціновувачам аромату.
Я усміхнулася власникові крамниці, зморшкуватому старому з великодушною усмішкою.
— Ми шукаємо свого одногрупника. Здається, він заходив сюди із хвилину тому?
Старий звів брови разом і шпарко забалакав румунською. Він промовляв так швидко, що я була не в змозі сприйняти його мову. Томас ступив наперед і заговорив так само швидко Вони перемовлялися кілька хвилин, а тоді юнак повернувся до мене і вказав на двері. Я зрештою вловила сенс, але Томас усе одно переклав:
— Він сказав, що Його син щойно доставив новий товар, а більше ніхто цього ранку не заходив.
Я глянула на низку крамниць за вікном. Завдяки вивіскам і вітринам було зрозуміло, що за товар там продавали. Випічка, тканини, головні убори, взуття. Вільгельм міг увійти до будь-якої з них.
— У такому разі можемо розділитися і перевірити кожну крамницю.
Ми попрощалися з крамарем і вийшли. Я рушила до наступної крамниці й застигла. У вітрині красувалася сукня, гідна королівських персон, від якої мені забило дух. Блідо-жовтий колір прикрашеного коштовним камінням ліфа поступово переходив у відтінок вершкового масла, аж доки не став сніжно-білим у талії. Спідниці скидалися на хмаринки білого, кремового і блідо-жовтого тюлю, які нависали одна над одною, утворюючи дивовижний градієнт.
Стібки були виконані вмілою рукою, і я не стрималася й підійшла до вітрини, щоб роздивитися сукню зблизька. Я хіба що обличчям не притулилася до товстого хвилястого скла, яке відділяло мене від неї. Самоцвіти були розплескані по ліфу з низьким викотом — зорі посеред денного світла.
— Яка вишукана робота! Це... божественно. Це мрія, втілена в одіж. Чи сонячне сяйво.
Сукня була така розкішна, що наша місія на мить вилетіла мені з голови. Коли ж Томас не відповів і навіть не поглузував із мене через те, що відволіклася, я обернулась. Юнак спостерігав за мною у глибокому замилуванні, а відтак теж виринув із власних мрій. Випростався на увесь свій зріст і рвучко вказав вказівним пальцем на наступну крамницю.
— Викот на тій красуні напевне викличе фурор. І породить чималенько... фантазій. — Томас по-вовчому вишкірився, щойно я схрестила руки на грудях. — Не те щоб тобі було не до снаги дати відсіч навалі шляхетних залицяльників. Певен, ти з цим легко впораєшся. А втім, твій батько казав супроводжувати тебе всюди та оберігати від халеп.
— Якщо це так, то він не мав би просити тебе бути моїм опікуном.
— Он як? А яке твоє веління? Мені зректися побажань твого батька?
Його лице засяяло блиском несподіваного виклику. Я не бачила такого серйозного виразу на ньому, відтоді як Томас обійняв мене і дав своїм устам волю висловити без слів найпотаємніші бажання. Мені забракло повітря, щойно я пригадала — в яскравих подробицях — відчуття і правильність нашого вельми неправильного поцілунку.
— Чого ти бажаєш від мене, Одрі Роуз? Яке твоє веління?
Я позадкувала, моє серце калатало. Найдужче я хотіла розповісти йому про те, як мене мучили мої останні страхи. Бажала, щоб він запевнив мене, що з часом я зцілюся. Що знову зможу взяти скальпель до рук, не боячись, що трупи постануть із мертвих. Я прагнула, щоб він пообіцяв, що ніколи не замкне мене у клітці, якщо ми заручимося. Але як я могла казати такі речі, коли він вразливий? Визнати, що тріщина в мене всередині збільшується і я не маю уявлення, чи можна ЇЇ взагалі по-справжньому полагодити? Що я, можливо, знищу його разом із собою?
— Зараз? — Я підійшла до хлопне ближча помітивши, як ворухнувся кадик на його шиї, коли він кивнув. — Я хочу знати, що Вільгельм бачим у потягу, якщо таки бачив. Бажаю знати, чому двох людей убили, проштрикнувши кілками, наче то були стригої. І бажаю знайти зачіпки, перш ніж ми потенційно зіткнемося з черговою справою Різника
Томас видихнув трохи загучно, щоб це видалося безтурботним. Частина мого єства бажала забрати слова назад, сказати, що я кохаю його і бажаю всього, що пропонували його очі. Може, я найбільша дурепа в світі. Я промовчала. Хай краще він якийсь час буде засмучений, ніж повсякчас страждатиме від перепадів моїх емоцій.
— У такому разі, — юнак подав руку, — ходімо на полювання.
Я завагалася. На якусь мить мені здалося, ніби з-за рогу будинку показалася тінь. Поки я чекала, коли з’явиться її власник, серце забилося швидше. Томас, зморщивши чоло, простежив за моїм поглядом, а тоді обернувся до мене.
— Гадаю, найкраще нам розділитися і пошукати Вільгельма, Кресвеле.
— Як леді бажає.
Томас затримав на мені погляд на одну зайву мить, а тоді цнотливо поцілував мене в щоку, перш ніж я збагнула, що він робить. Він поволі відхилився від мене з бешкетним блиском в очах, а я роззирнулася навкруги, перевіряючи, чи не було свідків такого неподобства. Тінь, яка — я була цього певна — рухалася в наш бік, зникла.
Струсивши з себе відчуття, ніби за мною спостерігає щось невидиме, я визнала: моя уява знову позбиткувалася з мене, — а відтак увійшла до крамниці одягу. Смуги яскравих тканин текли із сувоїв, наче комусь пустили шовкову кров. Проводячи долонями по атласу і прекрасному трикотажу, я пішла до робочого столу в глибині крамниці.
Низенька повна власниця привіталася:
— Buna13.
— Buna. Чи сюди хтось заходив? Юнак? Дуже хворий. E-e...foarte bolnau.
Усмішка з ямочками нікуди не зникла з обличчя сивої жінки, і я сподівалася, що вона зрозуміла мою румунську. Вона хутко зміряла мене поглядом, ніби перевіряючи, чи в мене в рукавах не ховалися змії або інші неприємні речі, яких варто остерігатися.
— Сьогодні жодних юнаків.
Мою увагу привернув рисунок із зображенням дівчини, на стіні позаду власниці крамниці, поруч -низка записів румунською. По шкірі мені пробіг морозець. Зображення якоюсь мірою нагадувало мені Анастасію.
— Що там написано?
Власниця крамниці змахнула вбік смужки тканини й показала на календар на своєму столі. Навела ножицями на Vineri. П’ятниця.
— Зникла три ночі тому. Її бачили неподалік лісу. Тоді nimic. Нічого. Рrісоliсі.
— Це жахливо.
Моє дихання на мить завмерло. Ця жінка справді вірила, що околицями чигав повсталий із мертвих вовкулака, полюючи на жертв. А втім, від думки про можливість заблукати в тому страхітливому лісі мої кінцівки затремтіли. Заради блага тої дівчини я сподівалася, що вона таки дісталася якогось безпечного місця. Якщо тієї ночі весь час сніжило і стояв мороз, вижити було б неможливо.
Я вибрала собі нові панчохи і. заплативши їй них власниці крамниці, налягла їх замість тих, що намокли. Панчохи були цупкі й теплі — здавалося мої ноги огортають м’які хмаринки.
— Дякую... multumesc. Маю налію, невдовзі дівчину знайдуть.
Тут мою увагу привернув якийсь переполох надворі: брукованою вулицею бігли чоловіки й жінки з виряченими незмигними очима. Лагідна на вигляд власниця крамниці дістала з-за прилавка залізну трубу, а її рот стиснувся у сувору риску.
— Повернися, дівчино. Недобре це. Foarte rău14.
Жах почав заповзати в мої вени, та я вирвала його: не збиралася піддаватися тим самим емоціям тут. Нема чого на новому місці вдаватися до старих звичок. Боятися нічого, окрім наших власних тривог. Ніхто на цих вулицях не полює на людей, тим паче вдень.
— Зі мною все буде гаразд.
Я без зволікань відчинила двері, зібрала спідниці й побігла до невеликої юрби, що утворилася поблизу провулка в кінці торгового кварталу.
Мороз вдерся крізь тріщини в моєму емоційному обладунку, і його крижані пальці заковзали в мене по спині. Піддавшись їхнім доторкам, я здригнулася в тьмяному ранковому світлі.
Насувалася ще одна заметіль. Сніжинки снували попереду лютої сірої хмари, попереджаючи про наближення дечого гіршого. Набагато гіршого.