Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 17)

— Я...

— Ви blestemat, — мало не прогарчав він. — Проклята.

Мої думки перервало схлипування. Принц зло витер очі й відвернувся.

Я стулила рота. Хай що він зараз казав, увесь його гнів і звинувачення, — це промовляла скорбота. Кидалася. Шукала бодай дрібочку сенсу в тій частині життя, над якою у нас не було контролю. Я знала це відчуття дуже добре. Потягнулася було до нього, проте опустила руку в рукавичці. Це був той біль, що його я не хотіла розділяти ні з ким. Навіть із гаданим ворогом.

— Мені шкода через вашу втрату. Знаю, слова порожні, але мені справді шкода.

Принц Ніколай підвів на мене очі, стиснув кулаки.

— Ви пошкодуєте ще дужче.

На цих словах він рушив геть із провулка, покинувши мене саму. Я тремтіла. Якщо я досі не була проклята, то тепер виникло враження, наче своєю заявою принц наслав на мене якусь пітьму. Сніг посипався густіший, неначе тепер світ оплакував мою остаточну поразку.

Томас завернув за ріг провулка тієї самої миті, коли принц виходив із нього, і Ніколай врізався плечем у мого друга. Не звернувши уваги на цю образу, Томас попрямував до мене. Кутики його рота опустилася від того, що він розгледів у моєму виразі обличчя.

— Ти В порядку, Водсворт? Я мав вельми цікаву суперечку з... пекарем і прийшов, щойно зміг.

Я видихнула, і дихання за курила я переді мною. Не бажала знати, чому він сперечався і пекарем. І чи це взагалі правда, зважаючи на хлопцеве коротке вагання. А втім, важко було стриматися, коди цей абсурдний образ вдерся у мій розум.

— Принц Ніколай вважає, що за смерть Вільгельма відповідальна я. Вочевидь він бачив, як ми йшли за ним, і я не видалася йому досить нажаханою, коли побачила труп його кузена.

Якусь хвилю Томас був незвично мовчазний, ретельно вивчаючи моє лице. Я поборола бажання засоватися під його пильним поглядом.

— А як ти почувалася, побачивши тіло?

Сніг забився під комір мого пальта, змусивши мимоволі здригнутися. Томас зібрався було запропонувати мені своє тепліше вовняне пальто, та я хитнула головою, проігнорувавши натяк у його запитанні. Я нізащо не змогла б упоратися з цією проклятущою академією, якби знала, що Томас теж у мені сумнівається.

— Я почувалася так, як і годиться студентці-криміналістці. Про що ти запитуєш насправді, Кресвеле? Чи теж думаєш, що я ні на що не здатна, як вважає наш ректор?

— Аж ніяк. — Юнак вказав у кінець провулка, де юрба щохвилини більшала. — Однак скорбота чи переживання чогось не робить тебе слабкою, Водсворт. Іноді сила полягає в тому, щоб знати, коли потрібно трохи подбати про себе.

— І я маю пробити цс? запитала його могильним голосом.

— Хочеш правду? Так. — Томас випростався. -Гадаю, піде лише на користь, якщо визнаєш, що тобі потрібен час для справжньої скорботи — минуло лише кілька тижнів з часу твоєї втрати. Думаю, нам слід повернутися до Лондона. В академію можна вступити знову навесні.

У моїй голові вихором крутилися думки. Ми ж із Томасом не розмовляли насправді про те, що він вважав найкращим для мене. Та перш ніж я сформулювала відповідь, він повів далі:

— У нас немає причин бути зараз тут, Водсворт. Твій дядько — винятковий учитель, і ми продовжимо навчатися під його керівництвом, доки тобі не стане краще. — Він глибоко вдихнув, так наче набирався хоробрості, щоб продовжити. — Я негайно напишу твоєму батькові й повідомлю про зміну наших планів. Це буде на краще.

Навколо мене виросли уявні ґрати й полонили мене. Оце й була та причина, через яку мене непокоїли заручини. Я відчувала, як автономія вислизала з моїх рук щоразу, коли Томас давав поради, що мені слід робити. Хіба ж не так усе й відбувається? Базові права і бажання повільно стираються під впливом чужої думки про те, як треба поводитися.

Хіба я зможу збагнути, що для мене найкраще, якщо на кожному кроці мені даватимуть непрохані поради. Помилки — це досвід, на якому вчаться, а не кінець всесвіту. І що, коли саме зараз я і припускаюся помилки: пнуся вперед замість дивитися в очі привидам свого минулого? Але це мій вибір, не чийсь інший. Я гадала, що Томас знав мене достатньо, щоб розуміти це. І колись він таки розумів, а тепер чомусь перстав думати головою. У якусь мить у містера Томаса Кресвела - чи радше того беземоційного автоматона, за якого його приймали - виросло ніжне людське серденько.

Я не могла дозволити, щоб він узяв на себе прийняту в суспільстві чоловічу роль і почав сприймати мене як ту, кого треба захищати й розпещувати Я поважала його і захоплювалася ним й очікувала того ж щодо себе. Розуміла, що маю бути різкою з ним, щоб він стрепенувся і став самим собою, проте не відчувала від цього задоволення.

Серця чарівно палкі, а проте крихкі. Мені не хотілося розбити Томасове серце.

— Якщо ви здатні до чогось дослухатися, містере Кресвел, — мовила я рівним і твердим голосом, — до слухайтеся до цього. Прошу вас не припускатися помилки і не казати, що для мене найкраще, так наче ви єдиний авторитет із цього питання. Якщо бажаєте повернутися до Лондона, ви маєте на це право, але я не складу вам товариства. Сподіваюсь, я висловилася абсолютно чітко.

Я не стала чекати, доки він відповість. Крутнулася й рушила до замку, покинувши позаду Томаса й нашого загиблого одногрупника. Моє серце здригалося.

 

РОЗДІЛ 11

ДЕЩО ЗЛОВІСНЕ

 

ПОКОЇ АНАСТАСІЇ

CAMERA ANASTASIEI

ЗАМОК БРАН

2 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

 

— Іліана сказала, що принц Ніколай тільки й робить, що трощить свою кімнату, відколи принесли Вільгельмове тіло. Завтра ваша група проведе автопсію, після того як дядечко огляне його.

Анастасія раптово відіслала свою покоївку і стала перед дзеркалом: дістала шпильки зі своїх золотих кіс, а відтак уклала їх у хитрий візерунок на маківці. Її покої були дещо більші за мої і розташовувались на поверх вище від наших аудиторій. Молдавану впевнився, щоб його вихованці нічого не бракувало. Це вказувало на те, що серце в нього таки було.

Моя нова подруга продовжувала щебетати, переповідаючи мені замкові плітки про принца, а я тим часом полинула думками до самої цієї споруди. Хоча в академії загалом було порожньо, якщо не брати до уваги групу студентів, що сподівалися на вступ, і штату основних працівників, коридори, які вели до цих покоїв, повнилися кутками і нішами, де стояли наукові та релігійні скульптури. Між ними висіли гобелени із зображеннями посадження на кіл та інших страхітливих сцен. Анастасія сказала, що це події часів Владового правління, перемогти, увічнені в цих коридорах.

На одному постаменті стояла скляна вітрина з грудною кліткою і ніс одна з легенями. Ще одна вітрина, яку я не наважилася розглянути зблизька, демонструвала змію, що обвилася навколо хреста. Деякі частини цього коридору нагадували мені лабораторію мого дядька з його колекцією зразків. Віл інших мороз пробігав поза шкірою. Хоча краще вже загубитися в думках про темний замок, ніж брати участь у поточній розмові про принца Ніколая.

— Жорстока поведінка вказує на емоційну нестабільність — про це писали в журналі, який я читала минулого літа, — промовила Анастасія, не збентежена моєю мовчанкою. — Це вочевидь вплине на тутешнє становище принца Ніколая. Навряд чи він відновить самовладання до закінчення оцінювального курсу. На жаль для нього. Не так погано для решти з вас.

Від пліткування про принца, поки той перебував у жалобі за кузеном, мій шлунок скрутило відчуття провини. Я хотіла здобути постійне місце в академії, але не бажала, щоб це ґрунтувалося на нечесній конкуренції. Чи відсутності конкуренції через раптову смерть. А ще, либонь, мені було трохи зле від того, як я розмовляла з Томасом, перш ніж покинула його в тому провулку. Перед очима промайнув безживний труп Вільгельма. Я не могла припинити хвилюватися і через свою реакцію на тіло. Щоразу, коли я перебувала неподалік від трупа, з пам’яті зринали спомини, які прагнула забути.

Якщо не розібратися зі своїми жахами якнайшвидше, мені в академії не вижити. І цей факт, підозрювала я, неабияк потішить ректора Молдавану. Я завовтузилася на великій канапі, забігавши руками в рукавичках по дерев’яних бильцях.

— А чому твій дядько допускає в академію дівчат, якщо так зневажає їх присутність?

— Формально він мені не родич. — Анастасія потягнулася до свого журналу. — Але був би, якби мою тітку не вбили.

— Як прикро, — зронила я, не бажаючи надокучати розпитуванням про потенційно зловісні подробиці. — Втрата близької людини — одна з найгірших речей, які можна пережити.

— Дякую, — сумно всміхнулася вона. — Моя тітонька не бажала бути пещеною леді, що сидітиме під замком і коритиметься волі чоловіка. Молдава-ну поважав її. Ніколи не вимагав від неї бути при ньому.

Анастасія заклала за вухо пасмо золотистого волосся. Я була вдячна за коротеньку паузу в розмові, бо на якусь мить почулася приголомшено. Ситуація між Молдавану і його колишньою нареченою дуже нагадувала те, через що я була засмучена із Томасом. Я не пробачила ректорові його негідну поведінку, та все ж трішки краще його зрозуміла.

— Коли знайшли її тіло, він змінився, — мовила Анастасія. — Знаю, в це важко повірити, але дядечко такий холодний, оскільки вважає, що одного дня це може врятувати життя. І саме тому мені, власне, й заборонено ставати студенткою. Хоча інколи дядечко дозволяє мені прослизати на заняття.