Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 19)

 

РОЗДІЛ 12

ОПІВНІЧНІ ЗУСТРІЧІ

ПОКОЇ ТОМАСА

CAMERA LUI THOMAS

ЗАМОК БРАН

3 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

 

Поки я спостерігала, як Томас і темноволоса красуня шепочуться, забувши про все на світі, моє серденько в’яло у ревнивих грудях. Він мав право залицятися, до кого бажав. Жодних обіцянок ніхто не давав і не приймав.

А все ж... мій шлунок перевертався, коли я бачила Томаса з кимось іншим. Він був вільний робити, що сам хотів, та це не означало, що я воліла бути свідком цього. Особливо опівночі в його покоях.

Я стояла біля темно-синьої канапи, силкуючись витиснути із себе усмішку, проте знала, що та має вельми штучний вигляд. Навряд чи дівчина винна, що Томас приділяв їй стільки уваги, і я відмовлялася відчувати до неї неприхильність через свою новоявлену вразливість. Коли здавалося, що сплив уже цілий рік повільних тортур, Томас вибрався із полону Дасіани. Ступив два кроки в мій бік, відтак зупинився і, схиливши голову набік, взявся прискіпливо вивчати мене.

Мені довелося докласти заледве не всіх своїх зусиль, щоб не схрестити руки на грудях і не витріщитися на нього. Я бачила, як він вбирає в себе кожнісіньку кляту деталь — кожен слід емоцій, що їх не зуміла приховати від його тривалого огляду.

— Ти знаєш, що цей вираз мій улюблений. — Томас широко всміхнувся, і я забажала, щоб на нього негайно звалилося сто нещасть. — Такий прекрасний.

Він підійшов ближче: ступав упевнено, не відводячи від мене погляду, практично пришпиливши мене до підлоги, так наче я була дослідним зразком у нашій старій лабораторії. Перш ніж я встигла зупинити його, юнак підніс мою руку до своїх уст і поцілував довгим стриманим цілунком. Мене всю залило теплом — від пальців на ногах до волосся на голові, — та руки я не відвела.

— Дасіано, — Томас самовдоволено всміхнувся у відповідь на реакцію, яку видобув із мене, — це чарівна дівчина, про яку я писав. Моя кохана Одрі Роуз. — Узяв мене під руку й кивнув на Дасіану. — А це, Водсворт, моя сестра. Гадаю, ти бачила її світлину у квартирі моєї сім’ї на Пікаділлі-стріт. Я тобі казав, що вона майже така ж вродлива, як і я. Якщо придивишся уважно, помітиш ті самі особливі Кресвелівські гени.

У моїй голові промайнув спогад про те, як я дивилася на фотографію. Відчула смак сорому на язиці — гіркий, неприємний. Яка ж я дурепа! Його сестра. Я кинула на нього нещасний погляд і забрала руку, а він відразу зареготав. Томас насолоджувався ситуацією і не приховував цього. Я збагнула, що він усе це підлаштував, щоб перевірити мою реакцію.

От негідник.

— Мені так приємно познайомитися з тобою, — сказала я, жалюгідно стараючись говорити рівним голосом. — Прошу, даруй мій подив; Томас тримав твій візит у таємниці. Ти теж тут навчатимешся?

— Святі небеса! Ні. — Дасіана розсміялася. — Ми з друзями подорожуємо — гранд-тур* континентом. — Вона любляче стиснула братову руку. — І Томас зволив надіслати листа, де написав, що мені слід навідатися, якщо я опинюся десь поблизу. На щастя для нього, я саме була в Бухаресті.

— Мою кузину Лізу завидки візьмуть, коли я напишу їй про це, — мовила я. — Вона вже не знати скільки намагається вмовити мою тітку відправити її у гранд-тур. Присягаюся, вона навіть із цирком ладна втекти, якщо це дозволить їй відвідати нові країни.

— Їй-право, це найкращий спосіб стати освіченою людиною. — Дасіана зміряла мене поглядом, тим часом як її риси осяяла лукава посмішка, точнісінько як у її брата. — Я напишу твоїй тітці і попрошу дозволу для твоєї кузини. Мені хотілося б мати ще одну товаришку в мандрах.

— Це було б чудово, — сказала я. — От тільки тітку Амелію буває... важкувато переконати.

— На щастя, у мене є досвід спілкування зі складними людьми. — Дівчина позирнула на свого брата, а той щосили вдавав, ніби нічого не почув.

Томас налив собі чашку чаю на протилежному боці кімнати, і я відчула на собі його погляд, коли Дасіана обійняла мене. І під час цього короткочасного контакту її тепло заповнило простір між уламками

Освітньо-культурна подорож Європою, яку в XVII— XIX ст. здійснювала молодь із заможних родин після досягнення повноліття.

мого єства. Мене не обіймали так по-справньому вже досип» давно.

— Тож... — протягнула вона, запускаючи руку мені під лікоть, — як минула подорож із моїм братом та місіс Гарві? Вона весь час пила свій дорожній тонік?

— Так, — засміялась я. — А Томас був... Томасом.

— Він особливий. — Дасіана багатозначно всміхнулася. — Чесно кажучи, я рада, що він не віддяка в тебе своїми містичними «силами дедукції». Насправді під своєю похмурою машкарою він дуже милий.

— Он як? А я не помітила цього міфічного милого боку.

— Якщо не брати до уваги стін, що їх він зводить для роботи, Томас насправді один із найкращих людей на світі, — з гордістю промовила Дасіана. — Як його сестра, я лише частково упереджена.

Я всміхнулася. Знала, що він досі дивиться, ніжно гладячи мене поглядом із тієї миті, коли його сестра обійняла мене, але тепер удала, наче не помічала цього.

— Цікаво, що ще він про мене казав? — запитала я, зрештою глянувши в Томасів бік, але тепер хлопець був поглинутий іншим: старанно вдивлявся у свою чашку, так наче умів провіщати власне майбутнє по чаїнках.

— О, чимало чого.

— Що тут у нас? — перебив розмову Томас, із дзенькотом зірвавши кришку з однієї зі страв. — Я замовив твоє улюблене, Дасі. Хто зголоднів?

Перш ніж Дасіана встигла розкрити ще якийсь із його секретів, Томас подав їй келих вина і провів нас до маленького столика.

Дасіана зробила довгий ковток, уп’явшись у мене майже в тій самій манері, що була притаманна її братові. Розглядала вона одну з найцінніших речей у моїй власності — каблучку з каменем у формі грушки в мене на пальці.

Я переборола бажання сховати руки під столом, щоб дівчина не образилася: в жодному разі не мала на меті її образити. Тим часом вона перевела погляд на медальйон у формі серця в мене на шиї — ще одну символічну цінність, з якою я практично не розлучалася. А мені ж геть не хотілося нині ані говорити про свою матір, ані дозволяти думкам забрідати в ті темні завулки зрадливої пам’яті.

— Даруй, — мовила Дасіана, — чи пов’язана якось твоя любов до криміналістичної медицини з утратою, якої ти зазнала? — Вона кивнула на каблучку. — Припускаю, цей діамант належав твоїй матері. І ця підвіска теж?

— Як... — Я кинула на Томаса обвинувальний погляд, тимчасом як моя рука мимохіть потяглася до медальйона на шиї.

— Спокійно. Це сімейне, Водсворт, — сказав юнак, накладаючи їжу мені на тарілку. — А втім, сумніваюся, що моя сестра тебе вельми вразить. Я розумніший. І вродливіший. Це очевидно.

Дасіана роздратовано позирнула на брата.

— Вибач, Одрі Роуз. Я просто завважила цю каблучку та її стиль і припустила, що твоєї матері вже немає. Я не бажала образити тебе.

— Твій брат помітив те саме кілька місяців тому, — відказала я, опускаючи руку. — І зараз це просто заскочило мене зненацька. Він не казав, що ти теж володієш... здатністю бачити очевидне.

— Це вельми негожа спільна риса — Дасіана засміялася. — Він щось тобі про неї розповідав?

Я хитнула головою.

— Легше видобути інформацію із мерця, ніж змусити Томаса розповісти про себе.

— Що правда, то правда. — Дасіана відкинули голову й засміялася. — Це гра, в яку ми бавилися дітьми. Під час званих вечорів ми вивчали дорослих довкола себе, вивідуючи їхні секрети й отримуючи гроші за наше мовчання: аристократи не бажають, щоб їхні приватні справи ставали загальновідомими. Наша мати влаштовувала вельми захопливі вечори. — Вона побовтала вино у келиху. — Томас колись тобі казав...

— Що пити вино натщесерце — не найкраща ідея? — втрутився він, явно намагаючись відвести розмову від їхньої матері.

Здавалося, доля була прихильна до Томаса, бо зненацька нас перервав стукіт у двері. Увійшла Іліана і схилила голову.

— Ваші кімнати готові, domnisoard.

Дасіана засяяла.

— Було чудово нарешті познайомитися з тобою, Одрі Роуз. — Вона шепнула Іліані щось румунською, а відтак обдарувала мене ще однією широкою усмішкою. — О, на тебе в покоях може чекати сюрприз. Невеличкий подаруночок від мене. Насолоджуйся.

— Можливо, мені слід провести Одрі Роуз до її кімнат, — безневинним голосом запропонував Томас. — Буде розважливо впевнитися, що цей сюрприз не має ікл. Чи пазурів.

— Гарна спроба, любий братику. — Дасіана лагідно погладила його по щоці. — Та намагайся підтримувати образ джентльмена.

Я побажала Томасові на добраніч і без супроводу піднялася у свою вежу. Щойно увійшовши, відчула пахощі. Зайшла до ванної кімнати і стала, як укопана.

Пелюстки квітів, такі темнющо-червоні, аж здавалися чорними, плавали на поверхні запашної води, з якої чималими хмарами здіймалася пара; хтось щойно наповнив ванну і окропив п’янкими парфумами. Дарунком Дасіани були запашні пелюстки — неабияка розкіш для студентки-криміналістки, яка перебувала в горах.

Я зняла рукавички і легенько провела пальцями по поверхні води, тішачись брижами, що утворилися. Моє тіло волало від бажання. Я не могла дочекатися, щоб зануритися у ванну. Це був дуже довгий день, а Вільгельмів труп був просто жахливий... Ванна усе це змиє, очистить і заспокоїть мене.

Я позирнула на годинник над полицею у ванній. Було вже майже пів на першу ночі. Я могла поніжитися у водичці зо пів години і лягти спати ще до занадто пізньої години. Не роздумуючи довше, я розстебнула перед сукні й дала їй зісковзнути на підлогу, рада, що розбиратися можу без допомоги. Моя покоївка вдома і я навмисне обрала прості сукні, яким можна давати раду самотужки: навряд чи академія запропонувала б особисту служницю.