Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 20)
Звільнившись від кількох шарів атласної тканини, я увійшла в гарячу воду, що оповила мене, ніби розпечена лава. Я закріпила волосся на маківці й занурилася у воду по плечі. Вода була така тепла, що попервах мою шкіру поколювало: вона не могла визначити, приємні їй нові відчуття чи ні.
А ось мої напружені м’язи точно були в захваті. Я аж зітхнула, відчувши заспокійливу дію на них.
Розслабившись на хвилю-другу, мій розум линув куди забажає. На якусь скандальну мить я уявила як приймає ванну Томас, і замислилася, як виглядають його голі плечі над паруючою водою їй усміхнеться він мені зухвалою усмішкою, яку демонстрував на людях, чи на його чуттєвих устах з явитеся той рідкісний проблиск вразливості, перш ніж він зіллється ними з моїми устами?
У мене закалатало серце, і я плеснула соб» на обличчя запашної води. Лайдак мав владу над моїми почуттями, навіть коли його не було поблизу. Я молилася, щоб уранці він не зумів нічого виснувати про мої розпусні мрії.
Та щойно я викинула ці думки з голови, як усі щілини заполонили думки значно темніші. Щоразу, заплющуючи очі, я бачила трупи зарізаних повій зі справи Різника, їхні по-звірячому випатрані тіла. Коли я була на самоті, то подумки поверталася на місця злочину, замислившись, чи могла я щось зробити інакше. Чи проґавила якийсь доказ, що дозволив би зупинити його раніше. Я знала, що жаль не в змозі повернути мертвих, однак не могла утримати себе від постійного аналізування своїх дій.
« Що якби» були двома найтрагічнішими словами в житті, коли їх поєднували разом. «Якби лишень» у парі звучали не краще. Якби лишень я помітила знаки раніше. Можливо, я змогла б...
Круть-верть. Круть-верть.
Я рвучко піднялася, і вода гучно закрапотіла з мого оголеного тіла у ванну. Здавалося, кожна крапля відлунювала у цій малій кімнатці і штрикала мене, немов шовна голка, різко підвищуючи адреналін. Я затамувала подих і уважно прислухалася, чекаючи, щоб той звук, який було годі не впізнати,
повторився знову. В каміні тріснуло кілька хмизинок, і я підскочила, мало не послизнувшись на слизькому дні ванни. Я вдихнула, тоді видихнула, прислухаючись, доки у вухах шуміла кров.
І нічого. Я нічогісінько не почула.
Не було заживленого паровою машиною серця. Не було зловісної лабораторії. Не було обтягнутої шкірою машинерії. Лишень мій розум, що дошкуляв мені образами, які я прагнула забути, блукаючи між сном та явою. Підняла тремтливу долоню до голови й відчула, як під нею горить шкіра. Руки та ноги взялися сиротами. Сподіваюся, що не підхопила недуги, від якої потерпав Вільгельм.
Роззирнулася навкруги і нарешті знайшла свій бузковий халат: він висів на дверному гачку. Накинула на себе прохолодний шовк і, борючись із ознобом, вийшла з ванної кімнати. Як добре, що я не замочила волосся. Я притисла долоні до центру тіла, спонукаючи нерви вгамуватися.
І тоді я його почула. Звук, який не був породжений примарами, що переслідували мої напівсонні думки. Шепіт долинав із сусіднього приміщення. Я була певна цього. Того самого, де зберігали тіла. Я тихенько наблизилася до стіни спальні й притулилася до неї вухом. Із того, що я могла виснувати, по той бік відбувався запеклий поєдинок, до того ж не словесний, а саме фізичний.
Щось гупнуло об стіну, і я позадкувала, відчуваючи шалене биття пульсу. Це було тіло?
Цікавість була хворобою, що завжди мучила мене, і ліків від неї я поки що так і не знайшла. Вирішивши, що нічого не дізнаюсь, якщо залишатимуся тут, я перейшла до вітальні, взяла біля каміна кочергу і поволі прочинила двері покоїв.
Мені заледве думалося, адже у венах співав хор тривоги. Відчинила двері ширше. На щастя, вони не рипнули і не видали мене; якби це сталося, моє серце, либонь, розірвалося б. Секунду зачекала, уважно прислухаючись, а відтак просунули голову в коридор, міцно тримаючи кочергу у вологих руках.
Не гаючи часу, я прокралася коридором, гри маючись неосвітлених ділянок, а тоді зупинилася поблизу причинених дверей. Почувся шурхіт тканини, тоді тихий стогін. Уявила, що всередині коїться якесь жахіття. І це скидалося на правду, позаяк приглушені звуки наростали. Хтось хапнув повітря, а тоді цей звук раптово щез — так згасає свічка, яку задмухують вночі.
Тим часом виявилося, що і я сама різко вдихала повітря. Невже убивця з потяга простежив за нами аж сюди? Можливо, шурхіт свідчить про скоєння убивства саме в цю мить. Раціональний розум твердив мені вертатися в ліжко, що моя уява вкотре шалено розігралася, проте я не могла піти геть, доки не впевнюся.
Я рушила назустріч звукам, стискаючи в руках зброю, під стугін крові у венах. Підійшла до дверей моргу, що були прочинені. Наблизилася на крок, щоб зазирнути всередину. Ще один. Моє дихання збилося, та я відмовлялася здаватися. Приготувалася побачити якесь жахіття, просунула шию за одвірок. В думках промайнули згадки про інший випадок, коли я пробралася куди не слід. Я зупинилася, вдихнула ще раз. Це не справа Різника. Зараз я не виявлю його збочену лабораторію.
Схоже, я так ніколи й не навчуся бігти по допомогу, перш ніж пірнати у буремні води. Я
опанувала себе і прочинила двері ще більше. А моє серце, їй-право, тікало в протилежний бік.
Я закричу так голосно, як зможу, і захищатимуся кочергою. А тоді вже втечу.
Приготувавшись до найгіршого, я зазирнула всередину. Дві постаті злилися разом в темному кутку, їхні руки блукали повсюди по одна одній, так наче вони... Я охнула.
— Мені так шкода. — Я кліпнула, бо абсолютно не була готова до картини перед очима. — Я думала...
Дасіана, шаріючись, витерла червоні губи вільною рукою, а тоді відпустила спідниці, зібрані в другому кулаці.
— Я... Я можу пояснити.
РОЗДІЛ 13
УПІЙМАНІ НА ГАРЯЧОМУ
СХОВИЩЕ ТІЛ, ПОКОЇ У ВЕЖІ
DEPOZIT DE CADAVRE, САМЕRЕ DIN TURN
ЗАМОК БРАВІ
3 ГРУДНЯ 1888 РОКУ
— М-мені так... Я почула шум і подумала... Мені страшенно шкода, — перепрошувала я, затинаючись і переводячи погляд зі скуйовдженого волосся Дасіани на жінку, з якою вона цілувалася. Вони стояли в пом’ятих спідницях, досі обвиваючи одна одну руками.
Я відвела погляд від їхнього пожмаканого одягу, не знаючи, куди дивитися натомість. Була досить упевнена: під сорочкою таємнича гостя не мала нічого. Очі кольору каменю кліпнули на мене...
— Іліана?
Напевно, в моїй голові все переплуталося від потрясіння, тому я й не впізнала її одразу.
— Я... я не хотіла... заважати вам. — Я впилася зубами у нижню губу так сильно, що ледь не пустила кров, тимчасом як Іліана сахнулася назад. — Я не побачила... нічого.
Дасіана розтулила рота, а тоді стулила.
— Я... — Я шукала слів, які зняли б напругу, що обплела кожну з нас, здушуючи слова, але й гадки не мала, з чого почати. Кожна спроба вибачення, здавалося, нервувала Іліану дедалі дужче. Я боялася, що якщо спробую перепросиш ще раз, вона втече звідси і ніколи не повернеться.
Ніби оговтавшись від власного подиву через викриття. Дасіана зненацька виструнчилася й підняла підборіддя.
— Я не вибачатимусь, якщо ти очікуєш саме цього. Ти маєш щось проти нашої любові?
— З-звісно ні. — Я кліпнула, вжахнувшись її висновку. — Аж ніяк.
Я зиркнула на два трупи, що лежали неподалік на столах під білими накривками. Це було химерне місце для таємних любощів, хоча вочевидь і найменш імовірне для викриття. Воно було б ідеальним, якби не нагодилась я. Моє обличчя почервоніло.
Я застигла в нерішучості через вагання, як мені покинути морг. Обидві дівчини поглянули на мене — тоді перезирнулися самі, — і я забажала, щоб підлога перетворилася на величезну пащу й проковтнула мене. Прокляття, і чому магії насправді не існує, коли конче необхідно хутко здиміти. Усе моє тіло палало від сорому через те, що мене піймали на підгляданні.
— Я... маю надію, що завтра ми побачимося, — сказала я, почуваючись найбезпораднішою людиною в історії. — На добраніч.
Не чекаючи, доки мене вишпетять, я вибігла в коридор і рвонула до своїх покоїв. Зачинила за собою двері й сперлася на них спиною, затуляючи палаюче обличчя долонями. Якщо після цього Дасіана чи Іліана схочуть лишитися моїми подругами, це буде найбільшим дивом, що лишень траплялося в цьому світі. Дурепа. Яка ж я несосвітенна дурепа, що клюнула на гачок цікавості. Джек-Різник мертвий Убивці з потяга немає діла до полювання на студентів академії
Настав час мені прийняти це й жити своїм життям.
Я пожувала тубами нижню губу, намагаючись поставити себе на місце дівчат. Скандал через те, що незаміжню жінку застали в товаристві чоловіка, знищить її репутацію. Але якою її заскочили в романтичній ситуації з іншою молодою жінкою, то суспільство, як жорстокий звір, знищить їх обох, ще й отримуватиме насолоду, роздираючи їх на шмаття
Я ходила туди-сюди по маленькому килимку у своїй кімнаті й розривалася: мені повернутися і перепросити чи замкнутися навіки і згинути від збентеження й сорому. Зрештою, вирішила влягти ся спати. Не хотілося ризикувати завадити дівчатам повторно, якщо вони вирішили продовжити з того місця, на якому я їх так грубо перервала.
Коли я подумала про їхній поцілунок, моєю шкірою прокотилася нова хвиля жару. Поцілунок був такий пристрасний. Здавалося, що дівчата загубилися в душах одна одної. Не стримавшись, я подумала про Томаса й себе у такому ж положенні.