Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 22)

Дасіана впала на канапу й поклала свої ноги в шовках на маленький столик.

— Звучить прекрасно. Переказуйте йому вітання. Якщо знадоблюсь, я буду тут — розтягнувшись перед каміном.

Томас закотив очі.

— Ти ніби домашня кицька. Завжди дрімаєш на сонечку чи вкладаєшся біля вогню. — Його губи капосно вигнулися, і я захитала головою, перш ніж він знову розтулив рота. — Прошу, не справляй природну потребу на меблі.

Томас вивів мене й Іліану за двері, перш ніж Дасіана встигла відповісти. Я силкувалася стримати сміх, коли почула прокльони, якими вона сипала румунською на зачинені двері.

Коли ми з Томасом прибули до їдальні, Анастасія вже всілася між Ніколаєм та здорованем Андреєм. Я здивовано звела брови через те, що вона вирішила відвідати збори, організовані її дядьком. Це був зухвалий маневр. Вона вочевидь не мала наміру давати Молдавану можливості відсікти її від замкових інтриг. Я припускала, що застрягнути у своїх покоях на цілі дні — нестерпно нудно.

Як і вчора, всі сиділи за столами, розбившись на ті самі пари. Я збагнула, що не знаю більше нічийого імені, й вирішила до вечора познайомитися з усіма. Хлопець із рудими кучерями сидів поряд із темношкірим юнаком. Брати-італійці сиділи пліч-о-пліч, згорбившись над підручником. Ми з Томасом на мить завагалися, куди примоститися нам.

Не збентежена косими поглядами, що їх кидав на неї Андрей, Анастасія радісно замахала нам, запрошуючи сісти поряд із ними. Ніколай відвів погляд від тарілки і байдуже подивився в наш бік. Томас не звернув на нього уваги й зосередився на мені. Скидалося на те, що сидіти за одним столом із принцом — це останнє, що він волів би зробити, але лишав остаточне рішення за мною. Це була пропозиція миру після його вчорашнього наполягання, що нам треба повернутися до Лондона, і я оцінила цей жест.

Хоча я була не в захваті від ідеї стати з Ніколаєм найкращими друзями, але так само не бажала, щоб ми зоставалися ворогами. Якщо Анастасії стало сили духу, щоб влитися у колектив проти волі її дядька, я наслідуватиму її приклад.

Ніколай колупав пиріжок з м’ясом, розриваючи його на шматочки і водячи ними по тарілці. Не з’їв жодного. Частинка мене зглянулася над ним: пережити втрату дорогої людини не просто, і часто така втрата проявляє риси, якими ми не пишаємося.

Гнів — це стіна, за якою ховається скорбота: знаю це з власного досвіду.

Я рушила прямісінько до їхнього столу й сіла.

— Доброго ранку.

— Buna dimineata, — промовила Анастасія, і її життєрадісний голос луною пронісся по майже порожній залі. Дівчина була вбрана в яскраво-червону сукню — ще одна заява, ретельно продумана для максимального ефекту. Вона обернулася до Томаса і швидко зміряла його поглядом. — А ти в нас, певно, вродливий подорожній попутник.

Томас опустився на стілець поряд зі мною із незворушним лицем.

— Коли йдеться про Одрі Роуз, я волію думати про себе радше як про вродливого супутника життя.

Моє обличчя спалахнуло від того, як по-власницьки він промовив моє ім’я, проте цього, схоже, більше ніхто не помітив. Андрей пирхнув, а тоді хутко придушив сміх, поглянувши на порожній стілець біля Ніколая. І поки Анастасія щебетала румунською з Томасом, я непомітно спостерігала за Андреєм, замислившись, наскільки близьким він був із Вільгельмом. Під очима в нього було видно виразні чорні півкола, тож я припустила, що трагічні новини він сприймав так само тяжко, як і принц. Навряд чи це було просто для них сидіти тут, коли вони б радше перебували у справній жалобі.

Я сподівалася, що ректор відтермінує початок нашого курсу. Скасує зимову сесію і запросить нас навесні. Дрібна часточка мене похолола від цієї думки. Тим часом Ніколай продовжував, замислившись, відщипувати шматочки від пиріжка, вдивляючись кудись далеко.

Я хотіла нахилитися до нього, сказати йому щось утішне, щось таке, що, можливо, допомогло б знітитися й мені. Але тут до їдальні увійшов Молдавану, і запала тиша. Навіть Андрей засовався на стільці, а на його широкому чолі виступили одна чи дві краплини поту.

Молдавану не гаяв часу на люб’язності. Заговорив румунською, досить повільно, щоб я змогла зрозуміти більшість із того, що він повідомляв. Заняття розпочнуться негайно. Нам викладатимуть англійською, бо ця мова спільна для всіх присутніх, а проте будуть і фрагменти румунською — для тих. хто ще не розмовляє нею вільно.

— Ваше перше заняття проведе професор Раду, — продовжив він англійською. — Базове знання фольклору допомагає, коли необхідно оглянути місце події в селі, де забобони можуть переважати над логікою і науковим знанням.

Ректор поглянув на нас, і я здивувалася, що його зневага була спрямована на всю групу. Неначе усі ми марнували його дорогоцінний час.

— У зв’язку з прикрою смертю вашого одногрупника я ухвалив рішення запросити до академії іншого студента, який займе його місце. Він прибуде сьогодні.

Годинник пробив нову годину, досить гучно, щоб змусити Молдавану замовкнути. Я крадькома зиркнула на Ніколая, на його міцно зціплені щелепи. Не могла уявити себе на його місці: слухати, як ректор запросто нехтував смертю його кузена. Здавалося вельми бездушним запрошувати нового студента так безцеремонно, немовби Вільгельм просто втік, відмовившись брати участь у випробуванні.

Куранти стихли, і Молдавану зустрівся з нашими поглядами.

— Я припускаю, що дехто з вас може бути... засмученим через учорашні події, і я розумію це. Утрату не можна сприймати легковажно. Ми проведемо вігілію на заході сонця, щоб ушанувати пам’ять про Вільгельма. Професор Раду повідомить вам подробиці. Одразу після його лекції вам потрібно прибути на перше заняття в лабораторії для розтинів. Опісля відбудеться лекція з анатомії, яку читатиму я. Усі вільні.

Не сказавши більше ні слова, ректор покинув їдальню: його підбори цокали по підлозі, аж доки кроки не стихли вдалині коридору.

 

Влад Цепеш, близько XVI ст.

РОЗДІЛ 15

VOIEVOD TRAGATOR IN TEAPA

 

ЛЕКЦІЯ З ФОЛЬКЛОРУ

CURS DE FOLCLOR

ЗАМОК БРАН

3 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

 

— Ліс навколо замку всіяний кістками.

Професор Раду не помічав, що половина студентів клювала носом, тимчасом як він перегортав сторінку за сторінкою велетенської збірки з фольклору. Він читав нам так, наче ми були малими дітьми при няньці, а не серйозними студентами-медиками. І вже невдовзі мені довелося докладати чималих зусиль, щоб не розреготатися, поки він розважав нас фантастичними оповідками про всіляких створінь та безсмертних князів.

Мені так і кортіло перевести час уперед — до наступного заняття в лабораторії. На нас чекав труп, який треба було дослідити, і мені кортіло випробувати свої нові скальпелі. Минуло лише два тижні від останнього розтину з дядьком, проте видавалося, ніби спливло два десятиліття.

Я мала побачити, чи зможу позбутися своїх труднощів і досліджувати мерців, як колись. Чи моя забудькуватість і страх перед минулими жахіттями тривожитимуть мене вічно. А от відвідувати заняття

Молдавану особливого бажання не було попри мої значні успіхи в анатомії.

Томас посунув довгі ноги під своєю партою, і це привернуло мою увагу. Він так сильно стукай кінчиком пера по чорнильниці, аж я перелякалася що чорнило розіллється на його пергамент, і після одного різкого удару пляшечка таки небезпечно захиталася, поки хлопець не схопився за неї, а відтак продовжив стукати. Томас був напрочуд відсторонений, відколи покинув мене й Анастасію, щоб поговорити з Раду перед лекцією. Нас здивувала йот поспішна втеча на виході з їдальні.

— А до вас долинали чутки, ніби Влад Цепеш живе в цьому лісі? — запитав професор Раду в напівсонної групи.

Я зітхнула. їй-право, мене дивувало, що хтось насправді вірить у такі нісенітниці. З-за сусідньої парти мені багатозначно усміхнулась Анастасія. Принаймні не я одна в аудитори вважала, що це повна дурня.

Томас крутнув шиєю, знову привертаючи мою увагу. Був нехарактерно тихий. На початку справи Різника ми опинилися на одному уроці мого дядька, і тоді ніхто не міг його втихомирити. Його рука злітала в повітря так часто, що мені хотілося вигнати його з класу. Я замислилася, чи йому зараз не зле.

Спробувала упіймати його погляд, але юнак вдав, що не помітив. Примруживши очі, застукала пером по власній чорнильниці. Воістину тривожний той день, коли Томас Кресвел не звертає уваги ні на що, а надто на мене. У мої думки закрався неспокій.

— Ніхто не чув цих чуток? — Раду, вертячи головою по сторонах, пройшов між рядами з одного боку і повернувся назад з іншого. — Важко в це повірити. Ну ж бо. Не соромтеся. Ми тут, щоб навчатися!

У першому ряду зневажливо позіхнув Андрей, і професор практично змалів на наших очах. Якби я сама так страшенно не нудьгувала, мені було б шкода старого. Вочевидь складно викладати байки і міфи студентам, які більше цікавляться наукою та фактами.

— Що ж, у такому разі я розповім вам історію, занадто фантастичну, щоб у неї повірити.

Ніколай посунувся на своєму стільці. Я була певна, що він силкувався не показувати, що стежить за мною, однак зазнав очевидної невдачі. Вільгельм, хоч якою прикрою була його смерть, вочевидь помер від рідкісного захворювання. Його не вбили. І вже точно не містичні сили, які діяли від мого імені. Я сподівалася, що принц не рознесе чутки про моє гадане прокляття; мені не бракувало і своїх перешкод, які потрібно було долати.