Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 23)

— Селяни вірять, ніби кістки, що їх знаходять у лісі за межами замку, — це рештки Владових жертв. Дехто стверджує, що його могила порожня. А інші кажуть, що вона заповнена скелетами тварин. Королівська сім’я відмовляється надавати дозвіл на ексгумацію тіла чи труни, щоб усе прояснити. Одні кажуть, це тому, що їй точно відомо, що буде знайдено. Чи радше не буде знайдено. Адже є люди, які вірять, начебто Влад повстав із мертвих, а його жага крові сильніша за саму смерть. Інші ж стверджують, що оскверняти місце спочинку такої видатної людини — це блюзнірство.

Професор Раду продовжив переповідати легенду про буцімто безсмертного князя. Як той уклав угоду з дияволом і взамін за вічне життя мав відбирати в живих свіжу кров і пити її. Це скидалося на готичний роман роман Джона Вільяма Полідорі «Вурдалак».

— Вважалося, що Voieuod Trdgtitor in Teapa — приблизно це перекладається як Володар-Наштрикувач — пив кров із ший своїх іще живих жертв. Не мало вселяти жах у тих, хто бажав завоювати нашу країну. А втім, історичні джерела свідчать, що він надавав перевагу іншому методу: вмочав хліб у крон своїх ворогів, таким чином споживаючи її у більш, цивілізований спосіб.

— Ну звісно, — прошепотіла я Томасові. — Харчуватися кров’ю дуже цивілізовано, якщо вмочати в неї скибку хліба, так наче то ситна зимова туш хованка.

— Замість того, щоб називати це предтечею канібалізму. Спочатку людина п’є кров, тоді починає легенько обсмажувати м’ясце, — пробурмотів він у відповідь. — А потім переходить до кривавої підливки.

— Малоймовірно з наукової точки зору, — шепнула Анастасія.

— Що малоймовірно? Кривава підливка? — запитав Томас. — Це не так. Вона одна з моїх улюблених.

Це, схоже, на мить приголомшило Анастасію, а тоді вона захитала головою.

— Споживання крові у спосіб, який описує Раду, спричинило б перевищення рівня заліза в організмі. Цікаво, чи він натомість не купався у ній? Це було б логічніше.

— Що за журнали ти читаєш? — мовила я пошепки, кинувши на дівчину цікавий погляд.

Вона усміхнулася.

— У цьому замку мало художніх книжок. Тож даю собі раду, як можу.

— Яка прикра новина для старого доброго Влада, — озвався лунким шепотом Томас. — У нього, либонь, був легендарний метеоризм.

Я приховала усмішку за пером, тимчасом як професор мало не перечепився знову об власні ноги. Бідолашний. Його очі засяяли, неначе він отримав від Бога блискучий дар у подобі Томаса. Та на жаль для нього, хлопець не сказав нічого приємного. Він-бо не міг більше витримувати небилиць. Чесно кажучи, мене вразило, що Томас протримався аж так довго, перш ніж висловитися. Зате це, схоже, бодай трішечки, але розважило Ніколая. І останнє було значно краще, ніж той жахливий беземоційний вираз, який не сходив із принцового лиця після смерті його кузена.

— Хтось щось сказав? — запитав Раду, скинувши вгору брови-гусені.

Томас барабанив руками по своєму записнику, стискав губи, так наче міг стримати коментарі всередині. Я сіла рівніше: була впевнена, що зараз станеться дещо цікаве. Томас був гейзером, який от-от вибухне..

— Ми говорили про метеоризм.

Я пирхнула так, як узагалі не личить леді. Раду, вичікувально кліпаючи, перевів погляд на мене, і мені довелося приховати хихотіння за кашлем.

— Scuzele mele, — промовила я. — Дуже перепрошую, сер. Ми говорили, що Дракула, можливо, купався у крові.

— Гадаю, ви сплутали Влада Дракулу з графинею Єлизаветою Баторі, — сказав Раду. — Її часом називають Графинею Дракулою, і це їй приписують купання у крові вбитих нею слуг. Якщо свідчення правдиві, таких було близько семи сотень.

Вельми непроста історія. І ще одна гарна тема для лекції.

— Сер? — запитав з ірландським акцентом хлопець із рудими кучерями. - На вашу думку, історичні відомості, що Влад пив кров, сплутали із фольклором?

— Гм? О, мало не забув! — Професор Раду зупинився біля Томасової парти і, гордо випнувши груди, глянув на Ніколая. — Серед нас є істинний представник роду Цепеш. Можливо, він проллє трохи світла на ці легенди. Чи справді сумнозвісний Володар-Наштрикувач пив кров? Чи цей міф породила багата уява селян, що потребували героя, який був би грізнішим за Османських завойовників?

У цю мить принц дивився прямо перед собою, міцно стискаючи зуби. Навряд чи він волів розкривати родинні таємниці Цепешів, особливо якщо його предки, за чутками, полюбляли тішити себе кров'ю. Я уважно до нього придивилася й вирішила, що не здивувалася б, якби дізналася, що й він теж не гребує кров'ю.

— А як же Societas Draconistrarum? — втрутилася Анастасія, мандруючи поглядом до Ніколая. — Я чула, що вони борються з такими міфами. Ви вважаєте, що Влад справді був стригоєм?

— О, ні, люба дівчинко, ні, ні, ні, — відповів Раду. — Я не вірю в такі чутки. Влад не був вампіром, хоч якою захопливою є така оповідка.

— Але звідки такі чутки виникли? — не вгавала Анастасія. — Вони ж мали постати на основі певних фактів.

Раду пожував щоку, схоже, обдумуючи свої подальші слова ретельніше, ніж доти. Такого зосередження на його обличчі я ще не бачила, й мене заінтригувала ця ледь помітна зміна. Паніть не думала, що він здатен зосередитися.

— Колись люди потребували пояснень щодо темряви і кровопролиття в часи війни. Вони ладні були звинуватити у своїх бідах усе, окрім власної жадібності. Отож вони взяли і придумали вурдалаків, вампірів — зловісних створінь, що виринули зі збочених глибин їхніх темних сердець і відображали їхню власну жагу крові. Чудовиська реальні настільки, наскільки реальні оповіді, що дають їм життя. І живуть вони, допоки ми ті оповіді переказуємо.

— І драконісти дали тим легендам початок? — запитала Анастасія.

— Ні, ні. Я не це мав на увазі. Либонь, я заплутався у своїх міфах. А втім, Орден Дракона — це тема для окремої розмови іншим разом. — Він звернувся до нашої групки, ніби оговтавшись. — Для тих, хто, можливо, не знає, йдеться про таємне товариство, яке складалося із обраних представників знаті. їх часто називають Societas Draconistrarum, що приблизно можна перекласти як Товариство драконістів. Вони боролися за збереження певних цінностей у часи війн та завоювань. Засновуючи товариство, король Угорщини Сиґізмунд мав за взірець хрестоносців.

— А яким боком це стосується нас, сер? — запитав Ніколай, показово розтягуючи слова, щоб продемонструвати свою зневагу.

— Орден вірить, що ця академія навчає молодих чоловіків — і жінок, я не забув про вас, міс Водсворт — єресі! Я не раз чув, що селяни вважають: якби нині Влад був живий, то був би обурений цим закладом і його блюзнірськими студіями. Його рід був поборником християнства, а тому й був залучений до Ордена. Нам усім відомо, як суспільство сприймає практику розтину мертвих для дослідження. Враховуючи, що тіло — це храм і так далі. Вважає цілковитою єрессю.

Я тяжко зглитнула. Нещодавно суспільство стало проти мого дядька, зневажаючи його за практикування посмертної експертизи. Воно не зрозуміло самого того факту, що розтинаючи на своєму столі тіла загиблих, він міг виявити докази щодо причин їхньої смерті. Раду зауважив моє стривожене обличчя, і його очі розширилися.

— Ох! Прошу вас, не переживайте, міс Водсворт. містер Кресвел повідомив мені про чутливу природу справи Різника і її тривожний вплив на вас. Я в жодному разі не хочу розладнати вашу тендітну конституцію, про яку попереджав містер Кресвел.

Одну довгу мить у моїй голові лунав пронизлий шум.

— Мою... що?

Томас заплющив очі, неначе міг у такий спосіб цілком відмежуватися від одкровень Раду. Я невиразно усвідомлювала, що мої одногрупники тепер крутяться на своїх місцях і витріщаються, так наче перед ними грають їхню улюблену п’єсу, і героя от-от спіткає нещастя.

— О, тут немає чого соромитися, міс Водсворт. Істерія — це звична недуга молодих незаміжніх жінок. — Раду не вгавав. — Я певен, якщо ви утримаєтеся від психічних перевантажень, то дуже скоро знову станете врівноваженою.

Дехто з хлопців одразу зареготав, навіть не намагаючись приховати своє задоволення. А всередині мене вібрувала від гніву жила, що пов’язувала мене з Томасом. Мій найгірший кошмар утілився в життя, і я не могла нічогісінько зробити, щоб вирватися з нього.

— Одрі Роуз...

Я заледве могла на нього дивитися, боячись, що заллюся слізьми, але хотіла, щоб він побачив пустку, яка зяяла в мені. Він зрадив мене. Розповів професорові, що на мене вплинула справа. Що моя конституція уражена. Це був мій секрет. І не йому ним ділитися. Його вірність мені, звісно ж, була нічого не варта. Я не могла повірити — після того як сказала йому не втручатися у мої рішення, — що він піде й розкриє мою особисту інформацію.

Захихотіло ще кілька одногрупників. Дебелий Андрей навіть удав, що знепритомнів від потрясіння і потребував підтримки хлопця з ірландським акцентом. Моє обличчя палало.

— Студенти, не хвилюйтеся. Я не вважаю, що ви прокляті через науку, якою тут займаєтеся, — провадив далі Раду, навіть не усвідомлюючи, що саме тільки-но вивільнив. — А втім, позбавити селян традицій непросто. Тож зважайте на це, якщо підете до Брашова наодинці. О... гадаю, щодо цього проводилися збори...

У внутрішньому дворі пробив годинник, сповіщаючи про блаженний кінець цих тортур. Я згребла свій записник і письмове приладдя в маленьку торбину, яку звикла носити з собою. Хотілося покинути цю аудиторію якомога скоріше. Якби я почула бодай іще одне єхидне зауваження про відпочинок на канапі чи істерію, то їй-право втратила б самовладання.