Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 25)
Відтягуючи поршень, я сподівалася побачити густу консистенцію згорнутої крові... але нічого не було. Нижнім ярусом сидінь пронеслося гучне охкання; діставшись горішніх ярусів, воно відлунило, немов хор янголів, що закликає душу до раю.
Персі тим часом перелічував інструменти і процедури румунською.
Я відступила на крок і обвела поглядом майже повністю оголене тіло, надто зосереджена, щоб червоніти. І саме тоді я це й помітила — відсутність трупних плям.
Нахилилася ближче, намагаючись знайти бодай якийсь слід синюшно-сірого скупчення крові, яке б мало бути наявне. Коли людина помирає, її кров забарвлює найнижчу ділянку тіла, на якій воно лежить. Якщо людина помирає, лежачи на животі, а тоді її перевертають на спину, забарвлення все одно зміниться на животі. Я оглянула тіло Вільгельма з боків і низ кінцівок: трупних плям не було. Його блідість була дивною, навіть для трупа.
Із цим тілом явно було щось не так.
— Усе гаразд, — сказав Персі, взявши більший шприц. — Часом буває складно набрати зразок у померлого. Немає через що перейматися. Якщо дозволите.
— Либонь, це через ЇЇ слабку конституцію, — пробурмотів хтось досить голосно, щоб я почула і вдала, що ні.
Я відійшла вбік, звільняючи простір, щоб Персі набрав власний зразок, та ігноруючи хихотіння одногрупників. Зиркнула на свій шприц збоку, міркуючи, з якого це дива в нього не потрапила навіть краплиночка Вільгельмової крові. Розмір голки значення не мав. Мені захотілося кинути погляд на Томаса, але я стрималася від цієї спокуси.
— Цікаво.
Персі підняв ліву руку і поволі ввів голку в тонку шкіру на його лікті Потягнув на себе поршень: кров не з'явилася. Професор звів брови разом і спробував інше місце. І знову шприц виявився порожнім. Як не дивно, з його невдачі набрати кров ніхто не глузував.
— Гм.
Персі бурмотів собі під носа, намагаючись набрати кров із кожної кінцівки. Щоразу йому не вдавалося. Він відступив, тримаючи руки в боки, і похитав головою. Кілька кучерів рудого, мов ластовиння волосся впало на його чоло.
— Таємниця цієї смерті інтригує, товариство. Скидається на те, що в тілі відсутня кров.
Я вишпетила себе, та не втрималася й цього разу пошукала Томасової реакції в юрбі. Я переводила погляд від одного приголомшеного обличчя до іншого, тим часом як мої одногрупники перемовлялися стривоженими голосами. Андрей показав на труп свого померлого друга, і кожен його рух пронизував жах. Мені хотілося сказати йому, що страх затуманить його розум, що він лишень ускладнить і затримає наші пошуки істини. Утім, не сказала нічого.
Це була моторошне відкриття.
Я поволі оберталася по колу, озираючи лабораторію у вежі, проте Томас уже пішов. Усередині мене спалахнув вогник суму, та я миттєво загасила його. Так буде ліпше. Мені потрібно навчитися зрештою припинити шукати в нього підтримки, яку він так і не зміг мені забезпечити.
Принц нахилився через перегородку, суглоби його пальців були білими, наче кістки.
— На його шиї є сліди стригоя?
— Перепрошую? — перепитала я, чуючи та не розуміючи такого абсурдного запитання. Нагнулася й повернула Вільгельмову голову набік. Дві маленькі дірочки оточувала кірка засохлої крові.
Я провела долонею по своїх косах, геть не думаючи про грудну клітку, яку щойно нею проламала. Мало бути інше пояснення, що не вказувало б на напад вампіра. Стригої та пріколічі — це просто байки, нічого спільного з науковими фактами, хай би скільки місцевого фольклору професор Раду нам згодовував.
Я розім’яла плечі, дозволивши собі замкнути емоції. Настав час застосувати Томасів дедуктивний метод. Якщо Вільгельма вкусив не вовкулака і не вампір, то що тоді це зробило? Я прогортала низку сценаріїв у голові — мало ж бути логічне пояснення двом цяткам на шиї.
Молоді хлопці не падають замертво і не втрачають усю кров просто з природних причин, і я не знала жодної живої істоти, що могла б залишити ті... сліди укусів. Я хитнула головою. Сліди укусів, аякже. Це вже в мій розум намагалася продертись істерія. Жодна тварина не була здатна лишити таку рану: надто акуратну, надто чисту. Сліди зубів, які проникають у шкіру, не були б такими чітко окресленими.
Напади звірів жорстокі, після них на трупі залишається безліч ознак: роздерта шкіра, зламані нігті, подряпини. На руках будуть рани від захисту, що, як наголошував мій дядько, завжди з’являються під час бійок. Будуть синці.
А вампіри не більш реальні, ніж кошмари, І тут мене осяяло.
Сліди міг залишити трупарський апарат. Утім, я не була певна, яким способом трунарі видобували кров.
— На його шиї є сліди сгригоя? — повторив їв питання Ніколай з вимогою в голосі. Я вже геть про нього забула, У його голосі чулося щось Іще. Щось із ноткою страху. А можливо, й жаху. Я замислилася, що було йому відомо про чутки, які обговорювали селяни. Що його предок-вампір повстав із могили і знемагав від спраги.
У моїх думках знову зринув газетний заголовок, «НЕВЖЕ БЕЗСМЕРТНИЙ КНЯЗЬ ПОВЕРНУВСЯ?» Невже селяни таємно прагнули появи свого безсмертного князя? Невже хтось із них не зупинився ні перед чим, щоб зробити з Вільгельмової смерті виставу, викачати з тіла всю кров і залишити його на загальний огляд? Цієї миті я зовсім не заздрила Ніколаю. Хтось хотів, щоб люди повірили, наче Вільгельма вбив вампір. І неабиякий вампір, а ймовірно, найкровожерливіший в історії.
Не підводячи погляду, я кивнула у відповідь на принцове запитання. Це був ледь помітний жест, проте його було досить. Я не мала анінайменшого уявлення, як розв’язати цю загадку. Як із тіла викачали всю кров так, що ніхто й не помітив?
Ми пробули в селі хіба десь із годину. Цього часу заледве стало б, щоб виконати таку процедуру. А втім, чи було це під силу умільцеві? Насправді я не знала, скільки часу займає викачування крові з тіла.
Операційною розляглося шепотіння, і дещо з того досягло й моїх вух у центрі кімнати. І доки я виструнчувалася, по спині пробігло кілька мурашок.
Скидалося на те, що не тільки селяни вірили у забобони. Деякі з моїх одногрупників теж були переконані, що Влад Дракула таки живий.
РОЗДІЛ 17
СНІГОВА ВІГІЛІЯ
ГАЛЯВИНА ПЕРЕД ЗАМКОМ
PELUZA DIN FAȚĂ
ЗАМОК БРАН
3 ГРУДНЯ 1888 РОКУ
Молдавану стояв у центрі нашого невеличкого гурту й читав молитву румунською. Різкий вітер, що дув у горах, розвівав його чорний плащ та сріблясте волосся.
Сніг і крижаний дощ падали без упину, але ніхто не смів нарікати. Просто перед тим, як Молдавану розпочав вігілію, Раду прошепотів, що коли під час похорону падає дощ, то це знак того, що небіжчик сумує. Я була вдячна, що це не поховальна служба, однак не знала, що й думати про погоду й те, як вона відображала посмертні Вільгельмові емоції.
Ректор продовжував свою промову, а тим часом мої думки — і очі — помандрували деінде. Нашим новим одногрупником — замість Вільгельма — був містер Ерік Петров, юнак, який прибув із однієї з країн Східної Європи . Здавалося, наче він створений із криги. Ігнорував мокрий сніг, що вкривав його чоло, поки ми стояли колом на галявині перед замком зі свічками, що миготіли у наших складених долонях. Окрім викладачів, зібралося восьмеро студентів оцінювального курсу, а також Анастасія Томас не завдав собі клопоту прийти.
Правду кажучи, я не бачила його, відколи чи покинув заняття Персі. Через погіршення погоди Молдавану відклав лекцію і анатоми до завершення вігілії, і я замислилася, чи надумає Томас відвідати її. Прогнавши юнака зі своїх думок, щільніше загорнулася у свій пильовик, та сніг усе одно знаходив як потрапити мені під комір. Я кліпнула, змахуючи сніжинки з вій, і щосили намагалася не цокотіти зубами. Не вірю в привидів, але подумалося, шо буде розважливо не дратувати Вільгельма, якщо він справді спостерігав за нами із засвітів.