Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 26)

Анастасія підсунулася ближче, її червонющий ніс аж блищав.

— Погода groaznică.

Я кивнула. Погода й справді була жахливою, проте таким же був і той брутальний спосіб, у який Вільгельм пішов з життя. Трохи сніжинок і крижинок — це ніщо порівняно з безмежним холодом, в якому віднині перебувало його тіло. Ніколай витріщався на ліс осклянілими від непролитих сліз очима. З нескінченного потоку замкових пліток, які переповіла мені Анастасія, я дізналася, що принц ні з ким не розмовляв, відколи довідався, що Вільгельма позбавили крові, однак Андрей не полишав спроб привернути його увагу, не бажаючи, щоб його друг страждав на самоті.

Дивовижно, яким чуйним міг бути Андрей, водночас будучи таким нечемним до Раду. А втім, мені було відомо, що в людині можна виявити не одну сторону, якщо добряче пошукати. Ніхто не є цілковито добрим чи лихим — цей факт я засвоїла під час справи Різника.

Мою увагу привернув рух на краю лісу. Це був лише крихітний порух, так наче щось схотілося серед тіней. В уяві промайнули обрали яскраво-золотистих очей і чорних ясен. Я вишпетила себе. Вовкулаки не оточували наш жалобний гурт, готуючись до зумисного нападу. Так само як не були реальними й вампіри.

На мене зиркнула Анастасія. Її очі округлилися: вона теж це побачила.

— Мабуть, Раду мав рацію. Либонь, у лісі таки водяться пріколічі. Щось спостерігає за нами. Відчуваєш?

Волосся в мене на загривку стало дибки. Дивно, що вона теж подумала про вовків.

— Радше хтось.

— Страшно навіть подумати, — Анастасія так сильно затремтіла на цих словах, аж у неї згасла свічка.

— У світлі нової інформації про смерть Вільгельма, — промовив з акцентом ректор англійською, стрімко перейшовши від поминання до повсякденних справ, — нікому не дозволено покидати територію замку. Принаймні доти, доки не буде встановлено справжню причину смерті. Також задля вашої безпеки запроваджується відбій на ніч.

Андрей несподівано перезирнувся з Анастасією.

— Академія опинилася під загрозою? — в Андрея був виразний акцент, що чудово йому пасував.

Ректор зустрівся з нами поглядом; цього разу на його обличчі не було зневаги. І якщо Молдавану став доброзичливим, то на нас насувалося щось значно жахливіше.

— Ми вдаємося до запобіжних заходів. Жодної загрози немає. Прямої.

Молдавану подав нам сигнал вертатися до замку Джованні та Вінченцо першими збігли по кам'яних сходах і зникли всередині, бажаючи зайняти найкращі місця на лекції з анатомії, Я знала, що теж мала б почуватися збуджено чи кернуватися через заняття. Ті два постійні місця в академії маячили перед нами, неначе кістки, що їх обіцяли голодним дворовим псам.

Доки мої одногрупники підіймалися сходами, я обернулася й поглянула на тіні, що рухалися попід деревами. Мені було цікаво, хто то був, хто стежив за нашим невеличким гуртом, можливо, полюючи на нас, як на здобич. Щось зловісне трапилося з Вільгельмом.Та моя уява, хоч яка гіперактивна останнім часом, не малювала вампіра, який випив його кров до краплі.

З ним це зробило якесь живе чудовисько. І я мала намір дізнатися, яке. І навіщо.

— Коли я викличу вас на ім’я, прошу назвати кістки, на які я вказуватиму. — Молдавану ходив перед першим рядом парт в аудиторії, тримаючи руки за спиною, наче військовий. — Я хочу оцінити ваші навички на базовому матеріалі, перш ніж переходити до складніших тем. Усе зрозуміло?

— Так, ректоре, — відповіли ми хором.

Я зауважила, що на цьому занятті ніхто не сутулився і не дрімав. Усі сиділи, уважні, наготувавши пера, з яких уже скрапувало чорнило, щоб писати на порожніх сторінках. Ну, тобто всі, крім Томаса. Він і сяк, і так витягував шию, стараючись привернути мою увагу. Та я, міцно стуливши губи, ігнорувала його. Він наробив уже вдосталь шкоди під час заняття з фольклору; і я не бажала, щоб та сама ситуація повторилася ще й на цій лекції. Молдаван у і близько не був таким поблажливим та розсіяним, як Раду.

— Одрі Роуз, — шепнув Томас, коли ректор ненадовго увійшов до комірчини з інвентарем. — Будь ласка, дозволь мені пояснити,

Я кинула на юнака свій найбільш застережний погляд, яким завдячувала тітці Амелії. Якщо він зруйнує мої перспективи на вступ до академії, я його вб’ю. Томас відхилився на спинку, однак погляду від мене не відвів. Я далі сиділа зі стуленим ротом, побоюючись, що виплесну на нього літанію прокльонів. Дивилася прямо перед собою, ігноруючи його.

Стіну позаду столу Молдавану займала величезна дошка, її темна поверхня була геть чиста, без жодної позначки. Ректор викотив із комірчини скелет і поставив його біля себе. Узяв указку і почав вказувати на кістки, назви яких хотів від пас почути. Я засовалася на сидінні, сподіваючись, що не проґавлю нічого простого. Томас вертівся, його увага пропалювала діру в моїй концентрації. Я стиснула перо, аж побіліли пальці.

— Містере Фаррел, будь ласка, назвіть мені цю сукупність кісток.

Я силкувалася побороти бажання закотити очі наяву.

— Це краніум, сер. — Ірландський хлопчина розправив плечі й заусміхався, так наче знайшов ліки від якоїсь рідкісної хвороби, а не правильно ідентифікував череп.

— Містере Гейл? Прошу назвіть наступну кістку. — Ключиця, сер.

Заняття тривало здебільшого у тому ж  дусі. Кожному студентові пропонувалося щось сміховинне в своїй простоті, і я замислилася, чи не помилилася З оцінкою складності курсу анатомії. А тоді Молдавану зненацька кинув указку і пішов назад у комірчину, Повернувся з тацею чогось, що скидалося на курячі кістки в баночках із прозорою рідиною Я понюхала повітря: не пахло ні карболовою кислотою, ні формаліном.

— Міс Водсворт, вийдіть до дошки, будь ласка.

Я глибоко вдихнула, підвелася і змусила себе рухатися. Зупинилася біля ректора, зосередивши погляд на баночках у нього в руках. Він подав мені одну з них.

— Погляньте і опишіть свої спостереження.

Я підняла баночку до носа і вдихнула.

— Здається, це куряча кістка в оцті, сер.

Молдавану коротко кивнув.

— І як ця субстанція впливає на кістку?

Я переборола бажання прикусити нижню губу. В аудиторії раптом стало так тихо, що в мене задзвеніло у вухах. Усі погляди втупилися в мене, аналізуючи кожну мою паузу і кожен рух. Я обмірковувала значущість оцту, однак моя увага була розділена навпіл.

Андрей пирхнув.

— Схоже, їй зле, сер. Як гадаєте, у неї ушкоджена конституція?

Моє лице запалало, а студенти зареготали від цього кпину. Ректор навіть не зиркнув у їхній бік і, звісно ж, не підтримав мене. Розлютившись, я вже готова була почати огризатися, та мене перервав Томас, який підвівся так стрімко, що аж перекинув свого стільця.

— Годі! — мовив він голосом холодняшим, ніж завірюха надворі. — Міс Водсворт більш ніж здібна. Не смійте глузувати.

Раніше я була осоромлена, однак це не можна було навіть порівняти з тим абсолютним приниженням, у якому я потопала тепер. Молдавану відступив, витріщившись на Томаса, так наче ящірка раптово набула здібності розмовляти.

— Досить, містере Кресвел. — Він показав на перекинутій стілець. — Якщо не можете сидіти тихо, я попрошу вас покинуті аудиторію. А ще мені вривається терпець, міс Водсворт. Що може статися з кісткою в оцті?

Моя голова досі була налита кров’ю, але я була надто розгнівана, щоб на це зважати. Мої думки несподівано проясніли. Кислота. Оцет — це кислота.

— Вона втратить щільність. Відомо, що кислота роз’їдає фосфат кальцію, через що кістка стає гнучкішою.

Губи Молдавану мало не сіпнулися в усмішці.

— Принце Ніколай, назвіть суглоби, які співвідносяться з рухами — і якими саме — в наших тілах.

Я видихнула і повернулася на своє місце, сердячись, що Томас знову зробив із мене посміховисько перед нашими одногрупниками. Зумисне чи ні, та він успішно шкодив нашим шансам в оцінювальному курсі. Решту заняття я просиділа, зосередившись на своїх записах і тривожачись, яку дурню Томас може утнути наступного разу.

— Мій брат благав мене поговорити з тобою від його імені.

Дасіана перетягнула і моєї спальні кутове крісло й поставила його перед канапою. Анастасія мала приєднатися до нас десь за голину, але наразі нас було троє: Іліана, Дасіааа і я.

Перед нами стояла неторкана таця їжею. У мене геть пропав апетит. Я запросила їх сісти на канапу, а сама плюхнулася на крісло навпроти. Я не бажала говорити про своє роздратовання Томасом, однак Дасіана не збиралася вдовольнитись моїм мовчанням.

— Він почувається кепсько. Правду кажучи, я не думаю, що він узагалі замислювався, як буде сприйнято його дії. Томас бачить світ як рівняння. Будь-яка проблема має вирішення. Він не враховує емоцій, проте він старається. І готовий учитися.

Я не стала звертати її увагу на те, що якби він був так зацікавлений учитися, то слухав би уважно ще під час першої нашої розмови щодо його втручання і вказівок, що я маю робити. А відтак він точно не влаштував би сцену на занятті з анатомії. Тож. замість виразити роздратування, я просто сказала:

— Мені потрібен час.

— Розумію. Але я ще ніколи не бачила його таким... розбурханим. Він тільки й робить, що намотує кола у своїх покоях. Хочеш передати йому якесь повідомлення, перш ніж я піду?

Я хитнула головою. Я справді цінувала намагання Дасіани врятувати нашу дружбу, та наразі це було не на часі. Я не збиралася дозволяти стороннім проблемам вплинути на те, заради чого я сюди прибула, — розвинути свої криміналістичні навички