Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 28)

І що далі, то більше стверджувалася на думці, що для викачування крові скористалися трупарським апаратом. Утім, це не давало відповіді на запитання, яким чином помер Вільгельм. Якби його вбили, він мав би якусь зовнішню рану. Задушення мало б явні ознаки: петехіальні крововиливи па очних білках, зміну забарвлення шкіри на шиї. На тілі Вільгельма нічого такого не було. Якщо не брати до уваги слідів буцімто укусу, я не пригадувала жодних очевидних доказів його вбивства.

Сумніваюся, що хлопець спокійно стояв би і без усякого спротиву давав би себе знекровити, тож «сліди укусу» навряд чи були причиною його смерті. Та, либонь, не варто було виключати, що йому могли підсипати опіати. Можливо, саме такий токсин викликав у Вільгельма висипання.

Поки мій розум повернувся до роздумів про дивність знекровленого тіла мого одногрупника, серце вимагало, щоб прийшов Томас і негайно обговорив зі мною ці речі. Проте я миттю наказала йому забути моє прохання. Розплутаю цю таємницю самотужки. Та хоча я й знала, що здатна впоратись із завданням, усе ж не могла заперечувати порожнечі, що утворилася в просторі навколо мене. Дасіана вже подорожувала континентом далі, а Анастасія не могла прийти до моїх покоїв через книжку, яку вивчала. Запевняла, що та може стати в пригоді у справі Вільгельма. Іліана була зайнята своїми обов’язками, а я не бажала піддавати її ризику лишень тому, що мені самотньо.

Де ж ти, коли так мені потрібна, кузино?

Я досі чекала на відповідь від Лізи, сподіваючись, що вона зможе дати якусь украй необхідну пораду щодо нас із Томасом. Романтика для неї — те саме, що для мене криміналістика, і я була б рада, якби кузина опинилася зараз тут і допомагала мені подолати цю бурю емоцій.

Зневажала себе за те, що не могла зосередитися в такий вирішальний час. Хоч скільки наказувала своєму мозку формулювати наукові теорії, він уперто повертався до Томаса і моїх переживань Мені треба було врегулювати цю ситуацію хоч би для того, щоб мати змогу сконцентруватися. Та це була не вся правда, чому мала з цим розібратися: я сумувала за Томасом. Навіть тоді, коли прагнула задушити його Мені геть не хотілося цього,та це було значно краще за інші нав’язливі думки, що докучали мені.

І тут на мене нахлинули спогади, ніби тільки й чекали, коли їх покличуть. Спогади про най-мерзенніше убивство, скоєне Різником, і розтерзане тіло міс Мері Джеми Келль.. На цьому я себе зупинила.

Згорнула книгу й пішла до ліжка. Завтра я встану і почну все з чистого аркуша. Завтра розберуся з наслідками нашої сварки. А поки що мушу подбати про власні рани. Томас таки мав рацію щодо одної речі: мені потрібно зцілитися, перш ніж розбиратися з будь-чим чи будь-ким.

Я відгорнула ковдри, готуючись пірнути у їхнє тепло, аж тут хтось постукав у мої двері. Мені забило дух. Якщо містер Томас Нахаба Кресвел припхався о такій непристойній годині, особливо після свого ганебного поводження...

Зі зрадливим тріпотінням у серці я розчахнула двері, та мої докори застигли на вустах.

— О! Я не думала, що це будеш ти.

Анастасія була вбрана в усе чорне, а на губах вигравав капосний усміх.

— І кого ж це ти, скажи-но, очікувала зустріти о цій порі? — Вона схопила мене за руки і закружляла зі мною в незграбному вальсі. — Не хвацького ж містера Кресвела... гм-м? Інтрига! Скандал! Маю визнати: я заздрю твоєму таємному житло.

— Анастасіс, поводься серйозніше! Вже майже десята! — Проте моя власна усмішка не грала мені на руку. — 3 якого це дива ти не в ліжку? — Я ще раз оглянула її ансамбль, згадавши часи, коли й сама одягала жалобну сукню. — А втім, здається, натомість варто запитати, куди це ти зібралася о цій порі?

— Ми маємо оглянути місце Вільгельмової смерті. — Вона прошмигнула у мою спальню і витягнула кілька темних речей зі скрині. — Поквапся. Зараз повня, і небо практично чисте. Нам треба потрапити у Бра шов сьогодні вночі. Дядечко сказав мені, що викликав королівських гвардійців. Вони прибудуть завтра, і блукати стане складно. — Дівчина позирнула на мене через плече. — Ти ж досі бажаєш обшукати той будинок, чи не так?

— Звісно, — кивнула я, намагаючись не думати про створінь у лісі. Чудовиська реальні лише настільки, наскільки живою є наша уява. А моя була ладна населити світ надприродним. — Та, може, ліпше дочекатися дня? Зараз можуть полювати вовки.

Анастасія пирхнула.

— Професор Раду просто забив тобі голову тривогами. Утім, якщо ти дуже боїшся... — Вона дозволила шпильці й виклику повиснути між нами. Я захитала головою, і очі Анастасії засяяли від гордості. — Extraordinar! —Вона кинула мені темний одяг. — Якщо пощастить, можливо, ми навіть зустрінемо безсмертного князя. Нічна прогулянка з чарівним Дракулою звучить напрочуд...

— Напрочуд жаско, ти хотіла сказати.

Я хутко перевдяглася у чорну сукню й застебнула на плечах оздоблену хутром накидку, що пасувала до неї. Та перш ніж піти, схопила і туалетного столика капелюшну шпильку і встромила собі у волог ся. Трохи спантеличена Анастасія усміхнулася на це, але не спитала нічого. На щастя. Я не бажала казати такого вголос, проте неабияк сподівалася, що ми не зустрінемо нікого, хто жадатиме нашої крою

Правду кажучи, волію не бачити князя Дракулу ніколи в житті.

Анастасія мала рацію. Нарешті небо було вільним від хмар і снігу, а місяць світив так яскраво, що нам не знадобилася лампа чи ліхтар. Місячне світло виблискувало на сніговій ковдрі, подекуди мерехтячи та сяючи.

А ось температура натомість була навіть холоднішою, ніж у підвальній лабораторії мого дядька, де ми досліджували трупи. Ми з Анастасією квапилися вперед по добряче утоптаній стежці, яка з’єднувала академію з селом у долині. Ішли майже в суцільній тиші, якщо не зважати на періодичні звуки природи, шелестіння наших спідниць по залежаному снігові й нашого ж пихтіння. Ми рухалися доволі швидко, сподіваючись віддалитися від замку якомога скоріше.

Над головами в нас миготіли тіні, що їх відкидало рипуче і скрипуче гілля дерев. Я намагалася не зважати, що в мене на загривку ставало дибки волосся, а також силкувалась ігнорувати відчуття, наче за мною пильно стежать. Навкруги не було жодних вовків. Жодних безсмертних і скажених хижаків, які мчали за нами по п’ятах. Жодної істоти, яка насолоджувалася б, терзаючи нашу плоть і роздираючи вас на невпізнанне шмаття. У голові загула кров.

Уже вдруге за вечір у моїх думках промайнув відразливий образ трупа міс Мері Джейн Келлі, як це завжди траплялося, коли я уявляла щось воістину жорстоке. Джек-Різник так сплюндрував її тіло, що воно заледве нагадувало людську істоту.

Я заплющила на мить очі, наказуючи собі залишатися спокійною і зібраною, однак відчуття, що за мною стежать, нікуди не зникло. Удень ліс видавався чарівним, та вночі був загрозливим і зрадливим. Я поклялася собі більше ніколи не покидати своїх покоїв затемна.

«Вовкулаки й вампіри не реальні. На тебе ніхто не полює... Влад Дракула мертвий. Джек-Різник теж помер. На тебе ні...»

Десь неподалік тріснула і упала гілка, глухо гупнувши об землю. Усе моє тіло враз заціпеніло- Ми з Анастасією підскочили, тримаючись одна за одну так, наче нас збиралася розділити якась лиха сила. Ми кілька секунд прислухалися в цілковитій тиші, силкуючись розчути якісь інші звуки. Та все було спокійно. Крім мого серця. Воно неслося у грудях учвал, неначе за ним гналися надприродні створіння.

— Цей ліс небезпечний, як і сам Дракула, — прошепотіла Анастасія. — І, присягаюся, в ньому щось є. Відчуваєш?

Слава Богу, не тільки мій розум породжував голодних чудовиськ, що вистежували нас до села. У мене на потилиці закололо шкіру, а навколо здійнявся вітер.

— Я читала розвідки, у яких стверджується, що людські Інстинкти посилюються під тиском, — мовила я. — Ми підлаштовуємося до світу природи, що вижити. Зараз ми, певно, поводимося нерозсудливо, а проте історію Раду видаються значно правдоподібнішими під покровом темряви

Я зауважила, що моя подруга нічого на це не сказала, однак не відпускала мене, доки ми безпечно не дісталися Братова. Як я й очікувала, у селі було тихо: усі жителі міцно спали по своїх домівках, розфарбованих у пастельні барви. Вдалині рознеслося луною самотнє виття, а відтак його скорботну ноту підхопив іще далі інший співак. Невдовзі тишу ночі порушив хор вовків.

Я натягнула на голову каптур накидки й позирнула на замок, який стояв над нами на варті, темний і грізний у срібному світлі місяця. У глушині лісу справді щось зачаїлося, вичікувало. Я відчувала його присутність. Але що саме на нас полювало? Людина чи звір? Та перш ніж я встигла загубитися у тривогах, я провела Анастасію на місце, де було знайдено Вільгельмове тіло.

— Ось, — показала я на будинок, що межував із місцем убивства, і те саме вікно. Зараз його віконниця була надійно замкнена. — Присягаюся, минулого разу віконниця була незакріплена.

Анастасія стиснула губи І пильно подивилася на темний будинок. Я ж почулася безглуздо, стоячи там серед ночі, тимчасом як на мене впала сувора реальність. Не могла бути впевнена, що віконниця насправді була відчинена, чи що я взагалі бачила постать, яка оглядала юрбу з вікна. З тим самим успіхом це могла бути ще одна примара, породжена моєю уявою. Скидалося на те, що кожен з подібних епізодів спричиняла істерія.