Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 30)
— Я, не певна, чи можу розглядати спільне майбутнє з Томасом, зважаючи на наші недавні суперечності, — повільно промовила я. — А тебе не хвилює... знання, що ваше з Дасіаною майбутнє може виявитися неможливим?
— Я не в змозі передбачити, що принесе майбутнє, коли навіть завтра може не настати. Може трапитися що завгодно. Господь може вирішити, що ми йому набридли, і зітре нас, щоб почати з чистого аркуша. — Іліана змахнула з таці серветки й дивилась, як вони безцеремонно впали на підлогу. — Так?
Я сьорбнула чаю, обмірковуючи, що вона сказала, тимчасом як виразний трав’яний смак розтікався по моєму горлу.
— Але ж, напевно, буде розсудливим готуватися до різних можливостей у майбутньому. Хіба ж не потрібно мати певну мету, заради якої слід трудитися, навіть якщо шлях до неї невідомий?
— Треба слідувати за своїм серцем. Про все інше забудь. — Іліана підвелася і зібрала використані тарілки й серветки. — Томас людина, тож припускатиметься помилок. Та доки він вибачатиметься за них, і ти зможеш із цим жити? Варто кохати його тепер. І пробачити його теж варто. Ніколи не знаєш, коли його можуть у тебе відібрати.
Від страху в мене пробігли мурашки по сіпші. Я не хотіла замислюватися про такі речі. Ми з Томасом мали лишень тимчасову незгоду, і ми доживемо до моменту, коли владнаємо свої розбіжності.
— А ми з тобою доволі серйозна парочка цієї бурхливої ночі, Іліано. І враховуючи мою книжку з трупарства і нашу розмову, тепер я чекаю не дочекаюся, що ж іще підготував для мене цей вечір.
З обличчя Іліани щезла усмішка, вираз став більш серйозним.
— Зранку прибуває Вільгельмова родина. Заберуть сина додому, щоб поховати. Вони вельми розлючені через те, що його тіло... осквернили.
— Звідки тобі це відомо?
— Слугам наказано дбати про замок та його мешканців нечутно і непомітно. Але це не означає, що ми нічого не помічаємо і не чуємо. Чи не пліткуємо. У залі для слуг завжди гудуть про якийсь черговий скандал. Ходи-но за мною. Я покажу тобі кілька таємних переходів. Можеш понипати порожніми коридорами, якщо хочеш. Для мене це найкраща частина цієї роботи.
Я рушила за Іліаною до ванної кімнати. Вона вийняла із фартуха ключ, а відтак штовхнула дверцята високої шафи в кутку, на яку я раніше заледве звертала увагу. Всередині були двері, що відчинилися у крихітний прохід із гвинтовими сходами наприкінці. Таємні проходи захоплювали мене. У стінах нашого родинного заміського маєтку — Терника — схоже, вміщався цілий лабіринт. Якщо замок Брав приховував у собі бодай дещицю того таємного простору, то я буду в захваті. Було щось чарівне в тому, щоб ходити там, куди більшість ніколи не потрапить і не поймає когось там шукати.
Замкнувши двері зсередини секретного кори дору, Іліана пропливла сходами вниз так само легко, як привид плине крізь етер, Я ж, ідучій за нею, мусила докласти зусиль, щоб не гупати, наче слон що мчить крізь підлісок. Я ніколи не вважала себе надто шумною, однак Іліанина незвично тиха хода присоромила мене. Ми спускалися, все кружляючи і кружляючи, так довго, що в мене запалали стегна. Коли ж дісталися першого поверху, Іліана рішуче покрокувала прямісінько до широкої колони.
Я похитала головою: проходила тут уже кілька разів, проте ніколи не помічала, що стовпи, які, як я вважала, лишень указували студентам шлях до головної зали, насправді вели до вузького проходу по інший бік. Не збавляючи свого впевненого темпу, Іліана зникла в темному коридорі.
У мене з’явилося моторошне відчуття. Скрадаючись коридорами тієї ночі, коли залишила кімнати Анастасії і зрештою навідала Томаса, я могла заприсягти ся, що за мною спостерігали. Цілком можливо, так і було. Від самої думки про це мене пройняв дрож.
— Намагайся зберігати тишу. Нам не дозволяється розмовляти чи шуміти в цих переходах. Молдавану невблаганний, коли правила замку порушують.
Я мовчки вбирала в себе кожнісіньку тутешню деталь. По цей бік таємного коридору також висіли гобелени, які вочевидь зберігалися тут па випадок, що вони знадобляться.
Ми рухалися так жваво, що мені довелося підняти спідниці, аби не зашпортатися в них, коли обмотувалися довкола ніг, проте не аж так швидко, щоб не звертати увагу на сцени, зображені на гобеленах. На одному з них люди кричали від болю і жаху, поки їх наштрикували на коли. На Іншому гобелені був зображений ліс мерців, і кров екранувала з проштрикнутих ротів жертв. На одному з гобеленів було зображено чоловіка: він бенкетував за столом, на якому було пролите вино або кров — сказати напевне було важко. Це мені нагадало, як Раду розповідав, що Влад Дракула вмочав хліб у кров своїх ворогів.
Мороз сипнув мені поза шкіру. Ледве освітленні! вузький коридор і тутешні витвори мистецтва недодавали настрою. Я відчувала важкість у грудях, і вона тиснула на мене. Було враження, що цей зловісний замок вдихав мін страх із насолодою. Мій пульс пришвидшився.
Раптом Іліана зупинилась. Якби я не змушувала себе дивитися вперед, то так ми удвох І розтягнулися б на підлозі.
З її лиця зникли всі барви, і я звела брови разом. Оскільки в руках дівчина тримала порожню тацю, то просто смикнула підборіддям.
— Молдавану.
— Що... де?
— Тс-с. Отам. — Іліана вказала на ділянку гобелена, де було акуратно вирізано клаптик тканини. Я ніколи б цього не помітила, якби не знала, куди дивитися. Припустила, що слуги користувалися такими отворами, щоб перевіряти загальні коридори, перш ніж входити до них. Спиною мені поповзло неприємне відчуття: дуже вже не до вподоби була думка про стіни, які мають очі. — Зазирни в отвір.
Я підступила до гобелена ближче, обережно, щоб не потривожити важку тканину, що робила нас невидимками для Молдавану. Молилася, щоб не рипнули мостини, видаючи наше місце перебування. І щоб він не почув громовий стукіт мого серця.
Ректор вів із кимось вельми емоційну розмову, хоча здебільшого, схоже, говорив саме він. І говорив румунською так швидко, що мені було важко його зрозуміти.
У дальньому кінці загального коридору висіло тьмяне дзеркало, яке давало змогу підгледіти його вираз обличчя. Довге сріблясте волосся метнулося в сторони, наче гостре лезо гільйотини, коли Молдавану рвучко захитав головою. Я ще ніколи не зустрічала такої різкої людини у кожному значенні цього слова.
Іліана пошепки перекладала для мене.
— У мене своя робота, у вас своя. Не перетинайте межу.
Я силкувалася зазирнути за Молдова ну, але він у своїй довжелезній чорній мантії впер кулаки в боки і цілковито заступив другого чоловіка.
— У нас є підстави вважати, що це станеться знову. Тут. — Шорсткий чоловічій голос ректорового співрозмовника заскочив мене зненацька. Була в ньому якась знайома нотка. — Члени королівської сім'ї отримали... повідомлення. Погрози.
— Які?
— Малюнки. Смерть. Стригої.
Молдавану сказав щось, чого не розчули ні Іліана, ні я.
— Селяни знервовані. — Знову той глибокий чоловічий голос. — Вони знають, що тіло було знекровлене. Думають, що замок і ліс прокляті. Тіло з потяга теж викликає... тривогу.
Я затулила рота долонею, глушачи здивований вигук, що рвався на волю: я вже знала, хто співрозмовник Молдаванну, впізнала тон голос, хоча раніше чула його лишень раз, як і ті гострі очі, здатні розітнути людину навпіл.
Данешті, королівський гвардієць із потяга, виступив із-за ректора, поправляючи перед однострою з емблемами свого статусу. Його погляд застиг на місці, де ховалися ми, і мій пульс сповільнився до равличого темпу, А Іліана не сміла й дихнути, поки гвардієць знову не зосередився на ректорові. Тримався гордо, уп’явшись у старшого чоловіка з усією своєю різкістю та загрозливістю.
— Не розчаруйте нас, ректоре. Нам потрібна та книга. Якщо ті приміщення не буде убезпечено, королівська сім’я закриє академію.
— Як я уже повідомив Його Величності, — прогарчав Молдавану, — книгу викрадено. Раду має лишень кілька сторінок у своїй колекції, і цього недостатньо. Якщо бажаєте перевернути замок догори дриґом, прошу. Я гарантую, що ви не знайдете того, чого тут більше немає.
— Тоді нехай над вашими студентами змилостивиться Бог.
РОЗДІЛ 20
ПОГАНЕ РІШЕННЯ
КОРИДОР ДЛЯ СЛУГ
CORIDORUL SERVITORILOR
ЗАМОК БРАН
5 ГРУДНЯ 1888 РОКУ
Данешті крутнувся на підборах і я теж зрушила з місця, однак Іліана заступила мені шлях до втечі, тимчасом як ректор і собі попрямував коридором — тінь, що слідує за молодим гвардійцем по п'ятах.
— Ні, — прошепотіла вона, виставивши вперед руку. — Моддавану не повинен довідатися, що ми його підслухали.
— А як можна вдавати протилежне? Вони говорили про Вільгельма Алдіа. Навіщо ще королівському гвардійцеві тут бути? — Мій мозок гарячково працював, обробляючи уривки інформації, які я почула. Якщо члени королівської сім’ї отримували погрози, це могло пояснити жах, який демонстрував Ніколай, виявивши, що з його кузена викачали кров. Можливо, інші представники знаті також отримували такі погрози. Це спонукало мене замислитися, що ще міг знати чи підозрювати принц. — Якщо Вільгельма хтось убив, принц Ніколай може бути наступним.
— Ти цього не знаєш. Може, він казав про когось іншого. — Іліана стиснула губи, так наче хотіла зупинити себе, щоб не бовкнути зайвого. — Гвардієць
може бути тут просто тому, що Молдавану офційний королівський коронер.