Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 32)

Отак міркуючи, я виструнчилася. Це був не дім мого батька, де навколо заборонених кімнат я мала ходити навшпиньки. Та й я не те щоб збиралася проводити автопсію просто зараз.

Я обхопила дверну клямку рукою й відчула, як мене ущипнуло холодне залізо, проникнувши крізь захист тонких рукавичок. Нагадала собі; що швидше з цим розберуся, то швидше зможу розшукати Томаса. З цією думкою повернула клямку і заточилася вперед, бо двері різко сіпнули, відчиняючи зсередини. Моє серце заледве не зупинилося. Я втупилася у підлоту, забувши приховати свій винуватий вираз, і приготувалася відчути па собі лють ректора Молдовану.

— Я збиралася каталогізувати... — почала було я, а відтак підвела погляд і побачила перед собою І ліану з витріщеними очима. Ректора, на щастя, поблизу ніде не було. Брехня миттю випарувалася з мого язика. — Що... я думала, ти пішла на кухню?

— М... мені треба йти. Поговоримо згодом?

Не промовивши більше ні слова, вона помчала коридором геть, навіть не озираючись. А я так і стояла, з долонею на грудях, намагаючись опанувати себе. Ненавиділа Молдавану за те, що змусив Іліану прибирати повне трупів приміщення, коли їй від цього було явно незатишно. Іліана виросла в селі й вочевидь поділяла тамтешні забобони щодо мертвих.

Відкинувши свій гнів на ректора, я ще раз ухопилася за клямку. Відмовляючись здаватися, коли вже здолала такий шлях, я ввійшла всередину.

 

Лікарня Роял-Фрі Лондон: інтер'єр кімнати для розтинів у паталогоанатомічному відділені. Фотовідбиток, 1913 р.

 

РОЗДІЛ 21

ВІДКРИТА РАНА

 

МОРГ

MORGĂ

ЗАМОК БРАН

5 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

 

Я уважно роззирнулася навкруги. Мене привітали стіна з металевих комірок для зберігання тіл і три довгі столи. Газові бра тихо засичали через вторгнення, хоча одне було незапалене. На оглядовому столі лежало тіло, з голови до п'ят накрите полотняним покривалом. Я проігнорувала укол страху за спиною — не могла допустити, щоб моїй місії перешкодив іще один напад тривожності — й видихнула з полегшенням: у кімнаті не було живих, і в морозному повітрі заклубочилися хмарки мого дихання. Я рушила до трупа так швидко, як дозволяли мої спідниці. Сподівалася, що це жертва з потяга. Якби мені вдалося знайти його так скоро, це усе надзвичайно спростило б.

Стоячи біля столу з накривкою, зненацька відчула небажання дізнаватися, хто під нею лежить. На мої думки та руки тягарем лягло знайоме відчуття жаху. Могла заприсягтися, що покров ворухнувся. Лиш раз. Ледве вловимо, а все ж це був рух. Крізь бар’єр, що я звела навколо нього, почав пробиватися спогад, та я відкинула його. Не тут Не тоді, коли час грає проти мене.

Лабораторію Джека-Різника зруйновано Трупи не можуть повернутися до життя. Одного дня мій клятий розум осягне цей факт.

Не гаючи більше пі секунди па нісенітниці, я відсмикнула накидку, і світ тріснув у мене під ногами, Коліна підігнулися, а тим часом я розглядала умиротворені риси обличчя. Довгі вії тягнулися до виразних вилиць. Повні губи були ледь розтулені, на них не грала звична само вдоволена посмішка.

Томас лежав нерухомо, наче статуя.

— Це нереально.

Я міцно заплющила очі. Це було нереально. Я не певна, що це таке: можливо, марення, спричинене тяжкою істерією, — але це не може бути правдою. Я полічу до п’яти, цей труп зникне, а натомість з явиться тіло якогось іншого юнака, який утратив життя занадто рано.

Це ілюзія. Мабуть, я насправді, ніби котрийсь із бідолашних героїв По, доведена до божевілля місяцями втрат і переживань. Це тіло лишень скидалося на Томасове. Коли я розплющу очі, то побачу, хто переді мною насправді. А тоді помчу до його покоїв, щоб побитися зі своїм найкращим другом. Схоплю його за лацкани І притиснуся устами до його вуст, геть не переймаючись пристойністю. Знов і знов повторюватиму, як його обожнюю, водночас прагнучи задушити його.

Доки я рахувала, нові картини розчепірилися в моїй голові.

Я бачила, як Томас усміхається мені сотнею різних усмішок. Кожна з них була даром особисто для мене. Бачила усі наші суперечки. Усі залицяння, що приховували почуття, зазирнути яким в очі не був уповні готовий жоден з нас. У мене по щоці збігла сльоза, та я її не чіпала. Моє єство випромінювало порожнечу, яка ставала чимраз ненаситнішою з кожним подихом, що потрапляв у її безодню.

— Благаю. — Я повалилася на То масові груди, так наче мої сльози були в змозі перелити мою життєву силу в нього. — Благаю, не забирай у мене і його теж. Поверни його! Я ладна зробити що завгодно...

Абсолютно що завгодно — етичне чи ні — щоб битися з ним знову.

— Що завгодно?

У мене впало серце. Я відхилилася від тіла, готова накинутися на непроханого гостя, аж тут навколо мене, як широкі крила, обвилися руки. Я хапнула ротом повітря І сіпнулася назад, тимчасом як до горла підступала жовч. Цього не могло бути. Мертві не повертаються до...

Томас скривив рота у свій клятий усміх, і всередині мене все заніміло. Здавалося, ніби температура впала ще на декілька градусів. Я щільно стулила рота, щоб не цокотіти зубами, однак моє тіло била пропасниця.

— Якби ж я знав, що шлях до твого серця лежить через смерть, то зробив би це вже давним-давно, Водсворт.

Я почала обмацувати комір, намагаючись відтягти його від шиї, та пальці незграбно бігали по тканині. Якби ж то я тільки могла вдихнути глибше...

— Ти... ти не...

Я відступила вбік, хитаючись та вчепившись руками за тулуб. Навколо мене нестерпно кружляла кімната. Міцно заплющила очі на якусь мить, але так виявилось іще гірше: я далі бачила образи, від яких було не втекти. Томас миттю сів прямо і скинув накривку зі свого цілком неушкодженого тіла, на його чолі виступила стурбована риска. Я спостерігала, як хлопець пересунув ноги поперек оглядового столу, звісив їх, а тоді нарешті став на ноги.

З ним усе гаразд. Він не мертвий. Ніколи не був. І зненацька приміщення стало спекотним. На мене опускалася стеля, стіни заганяли мене в куток, де я напевне й задихнуся у цій проклятущій гробниці. Я хапала ротом повітря, та його було недостатній Подумала про всі ті тіла, що лежали у замкнених комірках. Усі вони чекали, коли я до них приєднаюся.

Мої груди здіймалися. Томас не мертвий. На відміну від моїх матері та брата. Він не повстав із мертвих як чудовисько. Не був стригоєм. Я зігнулася, схиливши голову між колін і проклинаючи надто сперте повітря, яким було несила дихати, тимчасом як усередині стугоніла кров. Я не розплющувала очей, і жахіття тривали далі проти моєї волі. Мій розум намагався вбити мене. Вампіри і безсмертні створіння — міф, а не реальність. Ніхто не може перетнути поріг смерті й повернутися. Навіть містер Томас Кресвел.

— Вибач, Одрі Роуз. — Томас простягнув до мене руки, лагідно, заспокійливо. — Це все була підступна хитрість, щоб ти прийшла, і ми поговорили. Не більше. Паскудний із мене друг. Я не хотів, щоб... Тобі потрібне повітря. Вийдімо звідси. Будь ласка. Це... Я благав Іліану, щоб вона якось привела тебе сюди, і ми змогли порозмовляти. Наодинці. А тоді я побачив стіл і подумав... Прошу, дозволь мені вивести тебе на повітря. Вибач. Я не думав...

— Ах ти... Ах ти ж мерзотнику!

Я наштовхнулася на кут кімнати; обличчя палало, сльози текли із заплющені їх очей. Порожнеча в центрі мого єства наповнювалась емоціями, надто несамовитими îi палкими, щоб їх притлумити. Томас був там того вечора, бачив усе на власні очі. І те, що він щойно лежав, удаючи мертвого... Та одна лише думка про тс, що він перетнув поріг смерті, могла підштовхнути мене до остаточного краху. Я стиснула кулаки. Усвідомила, що цілком імовірно існує сотня тисяч речей, через які я могла здійняти крик. Одначе потребувала відповіді лишень на одну,

— Як ти міг лежати на тому столі, вдаючи мертвого? — зажадала я. — Ти знаєш. Ти знаєш, що відбулося в тій лабораторії. Я не можу...

Так я і стояла, руки тремтіли, а дихання було достатньо гучним, щоб його можна було почути. Томас заховав голову в долоні й не зронив ані слова. Заледве рухався. Минуло чимало секунд, щоб мій гнів почав заново закипати, шукаючи, на що б виплеснутись.

— Говори зараз, Кресвеле, або більше ніколи мене не шукай. Як ти міг так учинити? Знаючи, що це переслідує мене днями її ночами. Моя мати на тому столі. Електричний струм.

Відтак я заридала дужче, і сльози текли по моєму обличчю, поки я переживала жахіття того вечора. Ось цей спогад, саме його мені було несила приборкати. Його я без упину бачила щоразу, коли стояла над кожним тілом. Моя колись вродлива і цілковито скалічена мати. Спотворена смертю. Трубки, встромлені у її напіврозкладене тіло. Сіпання пальців на тих самих руках, що колись гримали мене, а тепер були зогнилими і частково кістяними. Жмутки довгого волосся барви воронячого крила, розкидані на підлозі.

Моїм тілом прокотилася нова хвиля нудоти Це тс, чого я ніколи не забуду, не зумію забути І тепер я мала додати до цього ще й образ Томаса, який лежить па оглядовому столі? Я видихнула, здригаючись. І зрештою змусила себе підвести погляд і поглянути на юнака, який запросто міг дедуктивно виснувати неможливе, але водночас проґавити просте й очевидне прямісінько перед носом.

— Я відчуваю, що от-от зламаюся, Томасе, — сказала я, тремтячи всім тілом. — От-от втрачу себе. І навіть не відаю, чи в змозі продовжити вивчати криміналістичну медицину далі.