Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 33)

Томас кліпнув, неначе я скоромовкою лихословила на ного адресу, і його мозок не вповні сприймав мої слова. Він розтулив рота, тоді стулив, хитаючи головою. Його погляд був лагідний, як і голос, коли хлопець урешті відшукав правильні слова.

— Ти у скорботі, Одрі Роуз. А скорбота не тотожна зламові. Ти відновлюєшся після чогось... руйнівного. Ти вийдеш із цього сильнішою. — Він тяжко з глитнув. — То он у що ти віриш? Що тебе не полагодити?

Я витерла обличчя манжетом сукні.

— То чому ти лежав на тому столі? Кажи правду.

— Я... я думав... — Томас при кути в губу. — Я думав, що зустрітися зі своїм страхом може бути корисно. Що це може... посприяти тобі, щоб ти була... на піку своїх можливостей. Залишилося лише кілька тижнів. Конкуренція стане запеклою. Я думав, ти оціниш мої старання.

— Це найдурніша річ, яка коли-небудь вилітала з твого рота. Невже ти не подумав, як це може на мене вплинути?

— Я подумав, що ти будеш трішечки... роздратована, але здебільшого втішена. І взагалі, я уявляв, що ти... сміятимешся, — мовив він. — А втім, вочевидь не продумав цього до кінця. Тепер бачу, де міг посприяти тобі у... продуктивніший спосіб. Либонь, це був час для емоційної підтримки.

— Он як? То ти лишень тепер висновуєш, що це був час для емоційної підтримки? 1 як ти міг подумати, що я з такого сміятимуся? Втратити тебе — це найменш утішна річ, яку я можу уявити.

У Томасових очах дуже невчасно заблищали пустотливі вогники.

— То ти нарешті визнаєш, що я незамінний у твоєму серці? Запізно, маю сказати.

— Перепрошую?

Я стояла, практично роззявивши від здивування рота, і кліпала очима. Він не сприймав цього всерйоз. І за це я збиралася вбити його. Роздерти на тисячу шматочків і згодувати велетенським вовкам, що водилися в лісі. Я підвела обличчя; могла заприсягтися, що з мого горла вирвалося гарчання. Та навіть якщо я не видала цього звуку, вираз у мене на лиці мусив бути кровожерливий.

— Це був жарт! Але, бачу, ще не час для веселощів. — Том ас незграбно позадкував, хитаючи головою. — Ти пережила неабиякий шок... з моєї вини, так. Але...

Я підійшла прямісінько до нього і, примруживши очі, наблизила свого рота упритул до його. Геть забувши про етикет, пристойність і всі ті кляті нісенітниці порядного суспільства, яких я мала б дотримуватися. Поклала руки прямо на Томасові груди і штовхнула його до стіни, притискаючи А втім, у мене особливо й не було потреби торкати ся його, щоб утримувати на місці: Томас здавайся цілком задоволеним нашим поточним розташуванням.

— Благаю тебе, Одрі Роуз. Я безнадійний, навіть не уявляю як вимолити твоє прощення.

На цих словах хлопець потягнувся до мого обличчя, витягуючи руки, доки вони мало не торкнулися моєї шкіри. Зупинився, тільки зауваживши погляд, яким я пронизала його.

— Не стався до мене так, ніби ти знаєш, що для мене найкраще. — Я замовкла, силкуючись розплутати власні почуття і встановити, чому я так гостро зреагувала. — Мій батько намагався тримати мене в клітці, захищаючи від зовнішнього світу, і зараз я вперше маю волю насправді, Томасе. Я нарешті можу вирішувати сама за себе. Це страшно й захопливо водночас, але я повинна знати, що в деяких випадках здатна вести бій самотужки. Якщо хочеш допомогти, то просто підтримуй мене. Це все, що мені потрібно. Годі експериментів, щоб допомогти мені впоратися з моєю травмою. І жодних розмов із професорами про мій емоційний стан чи мою конституцію. Роблячи це, ти шкодиш мені. Я такте дій не терпітиму.

— За це теж вибач, Водсворт. — Глибокий жаль у його погляді свідчив, що юнак щирий у своєму розкаянні. — Ти завжди була і залишаєшся мені рівнею. І мені страшенно соромно, що своїми вчинками змусив тебе почуватися інакше. — Він глибоко вдихнув. — Ти не... можна я поясню?

— То це ще не кінець твоїм дурницям?

Я незмигно вп’ялася в нього очима. Том ас і раніше робив чимало безглуздих штук, проте ця наразі була найгіршою. Він мусив знати, що не просто відкриє свіжу рану, а й миттю розірве її та мою душу на клапті. Я дозволила кризі огорнути все моє єство.

Томас, здригнувшись, видихнув, неначе міг відчути холод, який струменів із мене.

— Коли я у себе в голові уявляв, що ти відчуватимеш, заставши мене в такому вигляді, то гадав, що ти... сміятимешся. Відчуєш полегшення, що твої найсильніші страхи виявилися хибними. Що єдине, чого тобі довелося боятися, — це мої жахливі спроби допомогти тобі. — Томасова рука піднялася до його чола. — Я втрачаю здатність висновувати очевидне. Тепер це видається тим, чим є насправді — найгіршою Ідеєю, яку тільки знало людство. Я казав тобі, що не вивів формули для тебе. І схоже, геть не розумію жіночої статі. Чи, можливо, людей взагалі. І бачу, як мій гумор може дивувати людей.

М'язам моїх щік хотілося смикнутись від такого явного применшення, однак у мене не залишилось енергії для усмішки.

— Просто... іноді, коли мені страшно чи я розгублююсь, я намагаюся знайти гумор у ситуації. Зняти напруженість. Мені завжди допомагає сміх, і я сподівався, що він міг би допомогти й тобі. Мені страшенно прикро, Одрі Роуз. Я припустився грубої помилки, обговорюючи твій емоційний стан із Раду.

— Так, припустився.

Томас кивнув. На мить здалося, що він зламається і впаде на коліна, але він через силу тримався і провадив далі:

— Моя помилка не мала нічого спільного з невірою в тебе. Я просто не вірив, що Раду не почне безперестанку вивідувати про Джека-Різника. Усе уявляв, як він ненароком кривдить тебе, і знав, що захочу вбити його. Я знаю, що захист тобі не потрібен, однак мені важко втриматися від бажання зробити тебе щасливою.

Він глибоко вдихнув — вочевидь це був іще не кінець.

— На тому занятті Раду... опісля в мене перед очима стояло твоє обличчя. З нього зникає ясність і раптом з’являється та спустошлива порожнеча. Було враження, неначе ми знов опинилися в лабораторії у той вечір, коли він загинув. І що найгірше? Я знав, що міг цьому запобігти, якби доклав більше зусиль. Якби так не боявся втратити тебе.

Томас затулив лице. Його дихання було нерівним, а сльози скрапували аж із підборіддя.

— Я не знаю, як це виправити. Але обіцяю: старатимуся краще. Я...

— Ти нічого не міг удіяти того вечора, — лагідно сказала я.

Я знала це вже якийсь час, однак знання не заважало моєму розуму повертатися до тої сцени і програвати її знов і знов, шукаючи іншого фіналу тієї історії. Я простягнула руку і взяла Томасову долоню у свою. Мене досі засмучувала його поведінка, та мій гнів угамувався завдяки перспективі. Томас живий. Ми могли лишити це позаду і вирости. Ані час, ані смерть іще не спинили нас.

Хлопець тяжко зглитнув, аж горло смикнулося, позираючи па наші з’єднані руки.

— Будь ласка, пробач мені.

— Я...

Під нами рипнула мостина, Я відштовхнулася від Томаса, випробовуючи долівку своєю вагою. Звучало так, ніби там були завіси, які потребували добрячого змащування, Я була досить упевнена, що бачила обрис дверцят. Молилася, щоб це не було черговою ілюзією. Томас, схоже, їх не помітив; його увага була зосереджена цілком на мені, вираз на його обличчі стриманий, але обнадіяний. Я збагнула, що він очікує відповіді на своє вибачення.

— Якщо клянешся ніколи не говорити за мене без мого дозволу, тоді я тебе прощаю, — мовила я, чудово знаючи, що пробачила б його у будь-якому разі. Юнак просіяв, і мені довелося докласти всіх зусиль, щоб його не обійняти. Я прочистила горло і вказала на підлогу. — У мене є версія, яку я намагаюся довести. І гадаю, що ляда, на якій ми стоїмо, — наша перша зачіпка.

Томас дивився на мене ще якусь секунду, а відтак перевів погляд на підлогу. Відступивши на кілька футів, було легше розгледіти знахідку: у морзі практично напевне були приховані двері.

— Я підслухала, як Молдавану з Данешті говорили про «убезпечення приміщень», хоча не зовсім певна, що вони мали па увазі. Казали, що їм потрібна якась книга, щоб їх розшукати, — промовила я. Тоді зиркнула на ляду, й мої попередні темні думки змінилися збудженням. — Гадаю, ми їх випередили.

— Цілком можливо. — Томас розправив плечі. — Може бути, що це старий тунель, який веде до лісу. Влад користувався цим замком як фортецею. Певен, існувало безліч шляхів, якими він міг у разі потреби швидко відступити. А зараз, либонь, це павучий палац. І я волів би не бруднити цей костюм.

Я перебільшено картинно понюхала носом.

— Пахне підмазками, Кресвеле. Ти що, павуків боїшся?

Він задумливо постукав пальцями по передпліччях.

— Моя гідність не постраждає від того, що я визнаю, що гидую ними.

Я усміхнулася. Отже, непереливки буде нам обом. Я сподівалася, ми не застанемо жодних восьминогих істот. Магнітне тяжіння цікавості було надто потужним, щоб я могла йому опиратися. Я заходилася обмацувати дерев’яні дошки, шукаючи спусковий механізм. Простір під нами був або старим і вкритим павутинням, або про нього регулярно дбали, що вказувало б на те, що комусь було про нього відомо.

І якщо комусь було про нього відомо, можливо, там було чимало зачіпок і доказів. Якщо Данешті шукав таємні приміщення, я бажала знати навіщо. Я підвела погляд на Том аса.

— А ти не збираєшся допомогти? — Він пожував губу, і я майже знову розгледіла червінь. — Серйозно? Хіба це гірша ідея за ту, коли ти вдавав мертвого і налякав мене до півсмерті?