Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 34)

— Натяк зрозумів. — Томас побарабанив пальцями по губах, міркуючи. — Якщо мене зжеруть голоднющі павуки, принаймні мене пам'ятатимуть не тільки за мою вроду.

Хлопець усміхнувся на весь рот, а я закотила очі. Відтак він пройшов до незапаленого бра; я дивилась, як Томас недовго вивчав його, а потім повернув убік. Дивовижно, але ляда відчинилась усередину, являючи нам сирі затхлі сходи. Я недовірливо підвела очі, а Томас сяяв.

Ну звісно. Тепер поламане бра було напрочуд очевидним.

— Хочеш, щоб я вразив тебе силою своєї дедукції? Це було єдине незапалене бра в цій кімнаті, й це спонукало замислитися: якщо справді існує таєм...

— Не зараз, Кресвеле. Допоможи-но мені. Я хочу побачити, що Влад Дракула ховав там унизу. І що шукає Данешті.

 

РОЗДІЛ 22

ТІ БЕЗПЕРІ КРИЛА

 

СЕКРЕТНИЙ ПРОХІД

PASAI SECRET

ЗАМОК БРАН

5 ГРУДНЯ 1838 РОКУ

 

Якщо майже повної темряви було замало, щоб ми повернули назад, то нудотно-солодкий сморід розкладання, що наздогнав нас, мав би вже і застерегти.

— Чудово, — зморщив носа Томас. — Ніщо так не налаштовує на пригоди, як аромат роздутого трупа.

Ми стояли на порозі потайного ходу, вдивляючись у безумовно зловісну обстановку. Сірі камені, облямовані павутиною і ще невідомо чим, роззявлялися перед нами, широко показуючи свої щербаті зуби й відкриваючи вхід у нутрощі замку. Я щосили намагалася дихати через рот.

— Уяви, що це просто спілий фрукт, що от-от лусне.

Погляд Томаса пробіг по мені, брови оцінювально піднялися.

— Ти нестерпно чарівна.

— Треба поквапитися. Я не хочу затримуватися, — я кивнула на люк. — Нам його закрити?

Томас зміряв поглядом секретний прохід, потім головні двері, й на його обличчі завмерла приреченість. Він зітхнув.

— У мене відчуття, що ми пошкодуємо про це, але так. Спустися ще на кілька сходинок, і я зачиню нас із труті ом та павуками. У темряві.

Я зібрала спідниці, тішачись, що вони не такі громіздкі, як завше, і почала спускатися крок за кроком, зіщулюючись від того, що могло застрягнути у мене в подолі. Була нажахана причиною смороду і сподівалася, що це всього лише туша тварини, що пробралася в замок. Виявити людські останки мені геть не хотілося.

За мною хрипів Том ас, його черевики знаходили всі можливі способи шкребти камінь, поки він шукав правильне положення, щоб люк став на своє місце. З попереднього досвіду я знала, що він більш ніж здатний пересуватися вночі з надзвичайно непомітно. Я зціпила зуби, не звертаючи уваги на звук його кроків, поки він тупотів сходами слідом за мною. Можливо, він досі не оговтався від своєї ідіотської витівки з прикиданням мертвим.

Камінець відскочив від сходинок, сповістивши про наше прибуття весь світ. Я перестала рухатися, пульс ревучою хвилею бився у венах. Певності в тому, що ми тут самі, у нас не було, а я не хотіла, щоб нас так швидко вигнали. Особливо, коли було так багато запитань без відповідей про те, що ж саме відбувається в цій академії.

То мас пробурмотів щось так тихо, що я не змогла розібрати.

— Тихше там.

Я кинула погляд через плече, хоча було надто темно, щоб чітко його побачити. Його силует був позолочений газовим світлом, що цідилося крізь щілину в люку. Я боролася з позивом затремтіти. У ньому завжди було щось таке, що викликало тривогу, інтригувало Особливо, коли ми сховані в темряві.

— Не дочекаюся побачити, що ж воно таке, що так смердить.

— Серйозно? Невже неможливо замовкнути?

Єдиною його відповіддю був чирк сірника і наступне шипіння. Томас усміхнувся свічці, яку розпалював і світло якої ледь тріпотіло в гнітючій темряві. Я не клопоталася спитати, де він знайшов недопалок воску. Мабуть, ще раніше сховав його у ранковому пальті.

Він нахилився і говорив так тихо, що я майже не чула його слів. Однак він не пропустив затримку в моєму диханні, коли його губи злегка торкнулися моєї шиї, змусивши шкіру заколоти від дотику'. Я відчула, як він усміхнувся мені у волосся.

— Ти найкрасивіший юнак, якого я коли-небудь знала, — сказав він.

Я примружилася, намагаючись розгледіти на ньому які-небудь синці чи інші ушкодження. Не було нічого незвичайного, що я могла б побачити. Лише два золотисто-карих ока, які весело дивилися на мене.

— Ти вдарився головою, чи не так? Або хтось підсунув тобі дивний тонік?

— Ти хочеш, щоб я мовчав, — вишкірився Томас, а потім, зістрибнувши зі сходів, обійшов мене. Бадьорий стрибок у русі. — Фраза, яку я щойно вимовив, — це код щоб, коли ти захочеш, я заговорив знову. Обіцяю, що не вимовлю жодного складу, поки ти не відімкнеш ці губи згаданими словами.

— Якби ж то мені так пощастило.

Дотримуючись своєї обіцянки, він поповз униз рештою сходів, навіть не дихаючи надто голосно.

Якби я не знала, що Томас був там зі мною, і не бачила слабкого мерехтіння світла у його руках, я б і не здогадалася, що він іде за кілька кроків попереду. Він, безумовно, рухався, як привид, коли хотів.

Його силует розчинився в тінях навколо нас. Намагаючись бути такою ж обачною, я спускалася з чіткою зосередженістю, бо останнє, що мені потрібно, — це зламати кінцівку тут, унизу.

Вдалині заляскали крила, звук був схожий на удари взуттєвої шкіри по шкірі в шаленому темпі. Я пропустила повз вуха, як моє серце прагнуло втекти і помчати назад нагору сходами. Я уявила, що це були кажани, про яких згадував ректор тієї ночі, коли ми приїхали.

Смердючі трупи — це одне, але кажани... Мої кістки пронизало тремтіння. Кажани з їхніми мордами гризунів і перетинчастими крилами змушували мої нерви бриніти. Це було абсолютно ірраціонально. Я досить добре переносила щурів. І птахів непогано. Але ті безпері крила і вени, що простягалися вздовж них, як гілки на дереві життя, — без них би я радо обійшлася.

Коли ми досягли низу сходів і увійшли в коридор, який, здавалося, був витесаний із грубого каменю самої гори, я засумнівалася, чи так уже мені потрібно відкривати таємниці, що містяться під моргом у замку з таким грізним минулим.

Із каменю капав конденсат, і тут не було нікого, хто міг би стерти сум цього гідного жалю місця. Принаймні нікого, кого би ми — беззбройні — хотіли зустріти. Вітер завивав у проході, піднімаючи сироти на моїх руках.

Я вилаялась, забувши про необхідність зберігати тишу. Томас обернувся спантеличений, але

Я махнула йому рукою продовжувати йти. Треба буде подумати про виготовлення якогось пояса для скальпеля. Тоді можна було б прив'язати його до тіла і за потреби орудувати ним, як небезпечним лезом. Цікаво, чи зможе кравець у місті виготовити такий аксесуар.

Якщо хтось придумав пояс, то, звісно, і це можна було би зробити. Я знову тягнула час, і усвідомлювала це. Щиро сподівалася, що на нас не нападуть кажани. Змогла б витримати багато чого... але як уявлю, що їхні кігті застрягають у моїх кучерях, як вони верещать і виривають пасма волосся...

Я витерла руки об перед спідниць, шкодуючи, що не додумалася взяти плащ. Хоча, звісно, я не планувала виходити нікуди, окрім коридорів для слуг. Тут, далеко від численних камінів замку було набагато холодніше. Немов почувши мої думки, Томас різко повернувся до мене, простягаючи своє пальто

— Дякую. Але поки що залиш його собі, — воно таке довге, що я б за нього перечіпалася.

Він кивнув і пішов далі. Я поспішила за ним, намагаючись не звертати уваги на пурхання крил і його відлуння у сирому проході попереду.

Раптом у кінці довжелезного тунелю я зауважила ледь помітне мерехтіння світла і смикнула Томаса, щоб він зупинився. Світло нагадувало сонце, що тонуло за небокраєм, і в його мізерних відблисках не було абсолютно ніякого тепла. Якщо смолоскип запалили, то хтось або перебуває тут просто зараз, або був зовсім недавно.

Моє дихання затуманилося переді мною, наче духи застереження. Томас подав мені знак, щоб я йшла попереду. Стіни, здавалося, тепер наближалися, гора тиснула на нас з обох боків. Ми пройшли повз кілька дверей: виготовлені з темного дуба або пофарбовані в чорне, вони були майже не помітні па тлі стін тунелю, поки на них не наткнешся. Я спробувала штовхнути одні з них, але вони не піддалися. Крокувала далі тунелем, зосереджена на якомусь рухові попереду — скоріше гаданому, ніж явному. Уявлення не маю, що робитимемо, якщо зустрінемо тут когось зловісного. Сподіваюся, Томас має при собі бодай якусь зброю.

Раптом подув легенький вітерець і погасив нашу свічку. Мені закортіло розпустити плетиво з волосся і прикрити ним шию. Повітря в цьому кінці тунелю було холодніше, ніж біля сходів. Вода більше не крапала, а замерзала блискучою плівкою там, де вона цілувала кам’яну поверхню.

Томас наздогнав мене на тому місці, де я перервалась, і показав у напрямку, звідки ми прийшли. Озирнувшись назад із цього вигідного місця, я побачила, що ми неухильно рухалися вниз, хоча під час ходьби цього не відчувалося. Ми також були набагато далі від нашої вихідної точки, ніж я думала.

Темрява грала з моїми чуттями. Я могла заприся ітися, що вона відчувала нас, спостерігала за кожним нашим кроком навпомацки і насолоджувалася нашим жахом. Томас змахнув павутиння, перш ніж я встигла пройти крізь нього. Лицарський вчинок, враховуючи його страх. Я подякувала йому і повільно пішла далі проходом.

— Це схоже на карнавал із завеликою кількістю задзеркалля. Чи не так? — запитала я і озирнулася, очікуючи на зухвалу відповідь, але Томас просто кивнув, зловтішно розплившись в усмішці. Тоді я згадала про його обітницю мовчання.