Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 36)

Смолоскипи в кованих урнах обабіч коридору одночасно запрошували відвідувачів і застерігали їх поводитися як слід у бібліотеці. Я помітила зображених на дверях кількох кажанів у польоті й смикнула за ручку.

— Якщо я більше ніколи не побачу цих жахливих створінь, я помру щасливою дівчиною.

Томас тихо хихикнув поруч зі мною.

— Не забуду, як ти відкинула одного з них, що нападав на мене, — це було так доблесно. Шкода буде, якщо я більше ніколи не побачу такої звитяги. Хіба що ми зможемо полювати на кажанів хоча би раз на рік. Але тоді нам доведеться відпускати їх на волю, звісно. Вони надто чарівні, щоб їх кривдити.

Я спинилася перш ніж переступити поріг.

— Вони намагалися випити нашу кров, Кресвеле. «Чарівні» — навряд чи те слово, яке я використала б,

Я тупила крок до приміщення й зупинилася, тремтячою долонею тягнучись до грудей: каркасне склепіння над головою викликало асоціацію з павуками — величезними кам'яними павуками, що повзли по стінах на своїх довжелезних ногах У кам'яних стрілчастих арках розташовувалися ряди книг

Це була, безумовно, найбільша бібліотека в замку; та, в якій я знайшла книгу про похоронні практики, була набагато менша Шкіра, пергамент і чарівний аромат чорніша на сторінках переповнювали мої відчуття. Ковані люстри — у такому самому стилі, що й урни в коридорі, — звисали з-під павутини сірого каменю над ними. Це було зловісно й інтригуюче водночас. Частина мене бажала б проводити тут години, а друга частина прагнула дістати зброю: у похмурих закутках міг ховатися хто завгодно або що завгодно.

Я на мить заплющила очі. Займаючись порізами, ми з Томасом вирішили поки не повідомляти нікого про знайдене тіло. Залишати останки бідолашної дівчини в тому жахливому місці, як на мене, було несумісно з мораллю, але я не довіряла Молдавану. Він, найімовірніше, покарав би або вигнав нас за те, що ми досліджували таємниці замку. А ще Томас запевняв: якщо її тіло знайдуть, це може вказати нам на того, хто ще знає про ті ходи. Я неохоче погодилася за однієї умови; якщо п тіло не знайдуть до наступного полудня, ми залишимо анонімну записку.

Хтось чхнув за кілька проходів від мене, звук відлунням рознісся у величезній залі. Моє тіло завмерло, Ми не робили нічого поганого, але я не могла зупинити свій пульс, який прискорювався від думки про зустріч із кимось.

— Сюди, — прошепотів Томас, спрямовуючи мене в протилежний бік. Немов вирвавшись із трансу, я рушила вперед повз книжкові ряди, намагаючись вигнати панічну атаку' з голови. Ряди книг теж були не зовсім звичайні: полиці від підлоги до стелі були заставлені фоліантами всіх форм і розмірів. Товсті книжки, тонкі, у шкіряній палітурці та м’якій обкладинці: вони були складені одна біля одної, як клітини, що утворюють тіло. Мені хотілося пробігти кожним проходом, щоб побачити, чи мають вони кінець.

Ми могли би провести там решту вічності й не прочитати всіх книжок, що там зберігалися. Хоча в звичайний день було би прекрасно просто сидіти з чашкою чаю і теплою ковдрою та хапати з полиць нові наукові пригоди, як чорнильні птіфури, і смакувати їх із насолодою.

Там були книжки французькою, італійською, латинською, румунською, англійською.

— Не маю найменшого уявлення, з чого почати, — сказав Томас, відірвавши мене від книги «Утопія». — Принаймні, вони позначили секції. Це небагато, але вже початок. Ти... — він помахав рукою перед і мною, губи вигнулися догори, коли я відмахнулася від неї. — Ти взагалі слухаєш, що я кажу, Водсворт?

Я зупинилася біля проходу з написом «știință».

— Поглянь лише на наукову секцію, Томасе!

Я вибрала медичний журнал на найближчій полиці, гортаючи сторінки і тішачись анатомічним малюнкам. Мою увагу привернула стаття Фрідріха Мішера. Його робота з нуклеїном була вражаючою. Подумати тільки, що в наших клітинах крові є фосфорні білки, яким ми ще не дали назви!

— Ось чого вони повинні пас навчати. А не вампірських легенд про людину, яка померла багато століть тому. Як гадаєш, чи можливо з медичної точки зору розкрити мій череп і запхати туди сторінки?

Мабуть, чорнило просочиться всередину і створить якусь складну реакцію.

Томас притулився до полиці, схрестивши руки.

— Мене дивним чином заінтригувала ця ідея.

— Ще б пак.

Я похитала головою, але продовжувала йти проходами. POEZIE. ANATOMIE. FOLCLOR. Поезія Анатомія. Фольклор. Розкішні шкіряні крісла були розставлені в куточках з маленькими столиками, призначеними для того, щоб писати нотатки або тримати більше матеріалів для читання. Мені знадобилася вся моя воля, щоб не піддатися непереборному бажанню просто згорнутися калачиком в одному з них і читати про медичні практики, доки світанок не потягнеться по небу.

— Я знаю, що подарувати тобі на це Різдво, — сказав Томас. Я закружляла, спідниці обгортали мої ноги, наче ебеновий кокон. Його очі блищали. — Медичні журнали і томи в шкіряних палітурках. Може, ще й блискучий новий скальпель додам.

Я усміхнулася.

— У мене вже є кілька таких. Але я з радістю прийму будь-яку книжку. У людини ніколи не може бути забагато літератури. Особливо осіннім чи зимовим вечором. Якщо почуватимешся вже зовсім щедрим, можеш додати чай. Я люблю унікальну суміш. Справді налаштовує на медичне навчання.

Томас пильно обвів поглядом мою фігуру вгору і вниз, зупинився, доки я нарешті не прочистила горло. Шкіра над його коміром трохи почервоніла.

— Одрі Шипшина,

— Перепрошую?

— Я зроблю для тебе фірмову суміш. Трохи англійської троянди, може, трохи бергамоту. Відтінок солодкого. І обов’язково міцний. І пелюстки теж знадобляться, — він усміхнувся. — Можливо, я знайшов своє справжнє покликання. Це чудовий момент. Може, відзначимо це вальсом?

— Ну ж бо, знавцю чаю, — я кивнула в бік проходів для очікування, серце приємно тьохнуло. — Нам треба багато чого дослідити, якщо ми сподіваємося знайти якісь книги з планом замку.

— І його безліччю таємних тунелів, — Томас змахнув руками. — Після вас, люба Водсворт.

— Боже мій! Ви мене налякали!

Із сусіднього проходу з’явився професор Раду, впустивши на підлогу цілу купу книжок. Він нахилився, щоб зібрати їх, наче голуб, що клює крихти.

— Я шукав певний фоліант зі strigoi, примарами, для завтрашнього уроку. Клята бібліотека така велика, що й власного носа не знайдеш. Я вже давно кажу Молдавану, що нам потрібно найняти більше ніж одного бібліотекаря. Цього симулянта П’єра ніколи не знайти!

Я все ще заспокоювала свої нерви. Раду не видав жодного звуку — неабиякий подвиг для незграбного професора. Я підняла з підлоги книгу під назвою De Mineralibits і простягнула йому, відзначивши її потріскану шкіру і старий шрифт.

— Ось, професоре.

— А, Альбертус Магнус. Один із наших наступних уроків, — він зробив паузу, його великі очі блимали за окулярами, коли він додав томик до своєї гори книжок. — Ви не бачили П єра? Мабуть, ви відправили йога за якоюсь книжкою. Я не хотів вам заважати. Хоча це саме те, що я мав на увазі. Більше бібліотекарів, більше знань. Чому Молдавану наполягає, що одного...

Раду так засмутився, що бездумно почав жестикулювати руками, забувши про книжки, що їх тримав. Томас смикнувся вперед і притримав стос, перш ніж він звалився на нас.

— Клятий П’єр завжди не там, де мас бути. Передайте йому, що я знайшов свій матеріал, і не завдяки йому. Скоро я робитиму і його роботу, і свою.

Раду поплентався геть, знову бурмочучи собі під ніс про підготовку до уроку і про те, що говоритиме з ректором про кількох бібліотекарів.

— Принаймні він не запитав, чому ми вийшли з кімнати без супроводу в такий час, — сказав Томас. — Бідолашний бібліотекар одначе. У нього І так багато роботи. Обслуговувати цілу академію і Раду.

— Він дивовижний, — я спостерігала, як наш професор врізався у кам’яну колону і відскочив від неї з руками занадто зайнятими, щоб ошаленіло жестикулювати на неживий об’єкт. — Цікаво, як йому в принципі вдалося отримати тут посаду?

— Його родина завжди була пов’язана із замком. Упродовж багатьох поколінь, наскільки я пам’ятаю. Академія утримує його, тому що це традиція, і вони вважають, що місцевим жителям приємно знати, що виходець із їхнього середовища може підніматися соціальними сходами.

Я насупила брови.

— Але якщо це правда... то його родина займається цим сотні років. Академія ж існує не так давно.

— Ах. Дозвольте мені внести поправку. Я думаю, що його сім’я брала участь у догляді за замком. Його посада вчителя — це щось нове для них. Це честь і натхнення.

— Чому йому не запропонували посаду ректора? Безперечно, це було би більш позитивним сигналом, ніж найняти його на посаду професора фольклору.

Томас підняв плече.

— На жаль для Раду, я впевнений, що Академія помиляється. Я сумніваюся, що більшість селян у нашому поколінні переймаються ним так само, як і в минулому. Найімовірніше, вони думають про нього так само, як і про всіх нас тут. Богохульні лиходії, яким має бути соромно за те, що вони перетворили цей святий замок на місце науки. А, глянь.

Томас вказав на відокремлену ділянку біля палаючого каміна. Спочатку я подумала, що він поводиться непристойно, пропонуючи місце, де ми могли би усамітнитися. Але цього разу він зосередився па нашій місії. У кінці проходу гордо висіла табличка англійською: БУДІВЛЯ І ТЕРИТОРІЯ.