Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 37)

— Сьогодні може бути наш день зрештою.

Я попрямувала до величезного проходу з книгами, присвяченими замку, сподіваючись, що це ще один із тих випадків, коли Томас мав рацію.

Кажан тонга. Кольоровий офорт С. Мілна і Терві

 

РОЗДІЛ 24

ДИВНІ КАРТИНКИ

 

ПОКОЇ У ВЕЖІ

CAMERE DIN TURN

ЗАМОК БРАН

5 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

 

Іліана стояла на хиткому табуреті, витираючи пил із переповнених книжкових полиць у моїй вітальні, коли я нарешті піднялася нагору незадовго до півночі.

На підвіконні стояла пара моїх черевиків — блискучих, наче щойно відполірованих, — але я не мала сил запитати, чому. Наш грандіозний набіг на головну бібліотеку в старанних пошуках інформації про те, куди можуть вести два тунелі, виявився безрезультатним. Єдине, що ми з’ясували, це те, що Раду був ще незграбнішим, ніж ми спершу думали, і що йому подобалося читати старі німецькі тексти.

Відділ «Будівля і територія» явно не дуже доглядали — там були книжки з поезією та журнали з дурнуватими історіями про замок і його околиці, але нічого корисного. Утім, я й не очікувала, що ми у темпі вальсу увійдемо до бібліотеки і вийдемо звідти з книгою, яку не можуть знайти ні ректор, ні королівська гвардія.

Я зачинила за собою двері з тихим клацанням. Не обертаючись, Іліана зупинилася, змахнувши вкритою пилом ганчіркою, під її ногами дерево скрипіло. Бруд на нижній частині її вишитого фартуха створював враження, ніби вона прибиралася по мокрій землі. Я не хотіла думати про те, яку сиру частину замку Їй довелося прибирати. Якщо це було щось схоже на прохід, в якому ми були, то це поза всякі сумніви було мерзенне місце

— Я... я дуже перепрошую за те, що сталося, — ви гукнула Іліана. — Томас попросив про допомогу, і я не змогла... не змогла... Я не хотіла відмовити братові Дасіани. Я казала йому, що це жахлива ідея, але він був у відчаї. Любов робить дурнями най мудріших. Я можу піти, якщо ти не хочеш зі мною розмовляти.

— Будь ласка, не турбуйся. Я не серджуся на тебе. Це був довгий день, ось і все.

Іліана кивнула і повернулася до ретельного протирання книжкових полиць. Я плюхнулась на канапу і потерла скроні, сподіваючись, що трохи спокою впаде з неба і проллється на мою душу, як очищувальний дощ. Якби ж то мене засмутила лише спроба Томаса відновити нашу дружбу. Здавалося, що його прикидання мертвим сталося тисячоліття тому. У нас були набагато більші проблеми, з якими треба було боротися.

Хоча кажани були жахливі, я знала, що не вони спричинили втрату крові Вільгельма. Якби це було так, на його тілі безумовно були б помітні подряпини. Тому я була ще більш упевнена в тому, що його кров відкачали за допомогою апарата з моргу.

Рани від укусів на моїх руках досі пекли. Мені хотілося зануритися у ванну, змити з себе кажанячу слину, що залишилася, і більше ніколи не думати про цих брудних маленьких монстрів. Батько знову почав би зловживати своїм лауданумом, якби дізнався про мій контакт із такими потенційними розповсюджувачами хвороб.

Звісно, хтось міг розводити кажанів-вампірів у замку, найганебніший мешканець якого, за чутками, став вампіром. Моїм першим поривом було звинуватити в цьому ректора, але поспішність була повного протилежністю тому, що дядько напучував мене робити. Поспішний висновок про особу винуватця, а потім створення доказів на підтвердження цього висновку не допоможе в пошуках правди і справедливості.

— Здається... з тобою все гаразд? — запитала Іліана.

Хоч і обіцяла Томасу мовчати, я вирішила поділитися з нею нашим відкриттям. Можливо, вона чула щось про ці ходи від інших слуг або мешканців.

— Ми знайшли в морзі досить.,, понівечене тіло. Ну, під моргом. Там був лаз і... — Іліана застигла. Я поспішила продовжити, сподіваючись позбавити її зайвих розмов про мертвих. — У будь-якому разі, я би хотіла, щоб це залишилося між нами. Важко сказати, чи є схожість з іншими випадками, з якими ми стикалися. Кажани... ласували кров'ю. Я не знаю, що з цим робити. Нікому про це не розповідай. Принаймні, поки що.

— Кажани... нили з трупа? — Іліана обернулася, моргнула. Здавалося, її хитало так, що вона могла впасти назад від пориву вітру. — Це був студент? Ти комусь розповіла?

Образ місячно-білого тіла атакував мій розум, злісно дражнячи мене кожною яскравою деталлю і рваними ранами, яких та дівчина, напевно, зазнала, перш ніж зробити свій останній проклятий подих. Я похитала головою.

— Ba... важко було щось розібрані Я лише за одягом визначила, що це жінка. Ми не могли оглянути кімнату, бо там... роїлися кажани Ми надішлемо ректору анонімного листа, якщо її не знайдуть до завтра. Ми думали, що особа, відповідальна за вбивство, може випадково «знайти» її тіло, і вирішили, що краще почекати кілька годин

Я заплющила очі, намагаючись забути звуки крил, що б’ються об мою голову, відчуття кігтів, що впиваються в м’яку плоть. Її смерть, мабуть, настала недостатньо швидко. Нестерпно думати про те, як довго вона пролежала, поки вони пили кров. Знову і знову. Гострі, як бритва, зуби різали і кусали. Якою безсилою вона почувалася, що більше її життєва сила виснажувалася.

Я зосередилася на каміні, стежачи за язиками полум'я. Якби я дозволила своїй уяві так вільно розгулятися, то напевно мене знудило б.

— На твою думку, це та сама людина, яка проштрикнула кілком тих двох інших? — Іліана вертіла в руках ганчірку для пилу. — Чи в Брашові є ще один вбивця?

Я відзначила ті факти, які знала.

— Наразі є два тіла, які були простромлені поза межами території: одне в поїзді, і те, про яке писали в газетах. Ще є безкровне тіло Вільгельма Алдіа. А тепер ця молода жінка, яка, ймовірно, померла від того, що стала поживою для кажанів. Зважаючи на відсутність трупного задубіння, я б сказала, що вона... померла щонайменше сімдесят дві години тому. Хоча важко сказати впевнено.

Я не згадала про легке задубіння кінцівок або проте, що висока температура в кімнаті могла прискорити цей процес. Минулого літа дядько змусив мене запам’ятати різні чинники, що сприяють прискоренню або уповільненню появи наслідків смерті. Оскільки температура в кімнаті була від помірної до теплої, а тіло розкладалося, це означало, що з моменту її останнього подиху минуло щонайменше двадцять чотири години. Хоча як на мене, вона померла десь зо три дні тому, можливо, майже чотири: сморід був жахливий.

— Чи може бути, що вона ще одна жертва Наштрикувана?

Я стягнула мереживні рукавички, здригнувшись, коли оголила подряпини та сліди укусів.

— Хотіла б я знати. Перші два тіла мають такий вигляд, ніби вони самі вампіри. Третє — як жертва бенкетування вампірів.

Зовні не схоже, що ці злочини скоєні однією людиною. Здавалося, що жінка і Вільгельм були вбиті в різні способи, відмінні від двох інших.

Я навіть не була впевнена, що її хтось притягнув до тієї кімнати. Можливо, вона пішла блукати і мала нещастя потрапити в пастку. У тій кімнаті була суцільна темрява: вона могла спіткнутися, на неї напали голодні кажани, а потім нона впала, не в змозі вибратися зі свого пекла. Поки її тіло не оглянуто, залишалося надто багато запитань.

— Або хтось дуже старається інсценувати злочини вампірів, — сказала я, відірвавшись від думок про її понівечений труп, — або вбивців двоє, не знаю, вони ніби змагаються, щоб перевершити одне одного. Один імітує методи мисливця на вампірів, другий — методи справжнього вампіра. Я не знаю, чому вірити. Бракує занадто багато шматочків. Якби Вільгельм помер від кажанів, ми побачили б на ньому численні рани. Воші були доволі жахливими.

Я підвела руки, показуючи укуси; які запеклий до рубіново-червоного кольору.

— Замок старий, як І тунелі, що їх ви знайшли, сказала Іліапа. — Мабуть, вони розмножуються ще з часів Влада,

— Мабуть, — дійсно, чарівна думка. — Я думаю, що хтось їх все ж таки розводить. Томас казав, що їх називають кажанами-вампірами, але зазвичай вони водяться в Америці. Я не можу, хоч ти трісни, зрозуміти, з чим це пов’язано, якщо тільки це не просте злощастя.

— Можливо, Наштрикувач має зв’язок з академією, — сказала Іліана, застрягши думкою на нібито воскреслому безсмертному принцові. — Перше вбивство сталося в селі. Там же знайшли тіло Вільгельма. Якщо те, що сказав Данешті про погрози на адресу королівської сім’ї, — правда, то, може, Наштрикувач хотів посіяти паніку першими двома вбивствами.

— А може, він практикувався.

— Може, він збирає кров, — прошепотіла вона.

Моя власна кров похолола в жилах. Ця думка підбурювала раціональну частину мого мозку; поки до неї не приєдналися інші, більш загрозливі. Цілком можливо, що під цим дахом з башточками живе професійний убивця, який краде кров для власних цілей.

У моїй голові майнула дядькова теорія про вбивць, які беруть участь у розслідуванні злочинів. У школі, де присутні учні й викладачі, хто більше виграє від убивств? Якщо тільки мотивацією не був просто азарт полювання. Нав’язлива тяга до кровожерливості завжди лякала мене найбільше. Я хотіла би, щоб дядько був тут, щоб обговорити це з ним. Він завжди бачив за межами очевидного.

Іліана так принишкла, що я здригнулася, коли вона підвелася з табуретки.

— Ти віриш, що Наштрикував існує?

— Не в буквальному сенсі, ні, — сказала я. — Упевнена, що це не міфічна, а цілком реальна людина відтворює методи, якими послуговувася Влад Дракула. Не вірю — ні на мить — що він повстав із могили і полює на когось. Це й абсурдно, і цілковито суперечить законам природи. Якщо хтось помер, його вже неможливо оживити. Хай би як людина цього хотіла.