Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 39)
У середині тижня Раду успішно заколисав Вінченцо, а нас досхочу напхав місцевим фольклором про те, як тіла спалюють на попіл, а потім проковтують. Потім ми всі по черзі працювали в операційній Персі, видаляючи органи і вивчаючи тонкощі смерті, намагаючись затьмарити своїх однолітків і забезпечити собі місце на атестаційному курсі.
Під час уроків Персі ми всі насолоджувалися знаннями, які нам викладали. Особливі деталі вбивства та його численні сліди. Як читати мову тіла, щоб остаточно встановити причину смерті. Я любила ці уроки і поступово відчувала, що стаю сильнішою, менше даю волю уяві, перебуваючи поруч із тілами, хоча кошмари про вбивства Різника все ще чаїлися десь на поверхні моєї свідомості.
Уроки Молдавану завжди вирізнялися чіткістю, і хоча мені не подобалося його товариство, він був надзвичайно обдарованим як в анатомії, так і в криміналістиці. Я зауважила, що ніхто не наважувався говорити поза чергою, побоюючись бути виключеним негайно.
Ніхто не говорив про Вільгельма і навіть не згадував про його передчасну смерть після того, як родина забрала його тіло. Здавалося, ніби час звівся на ноги після падіння на коліна і пішов далі, немов і не було подряпин та синців.
Ми з Томасом намагалися прошмигнути назад у тунелі в неурочний час, але нам заважали королівські охоронці. Молдавану серйозно поставився до нашої нової комендантської години і виставив у задах більше охоронців, ніж я уявляла собі при королівському дворі Румунії.
Наприкінці тижня я отримала листа з лондонським штемпелем. Нова покоївка принесла його мені разом із новиною про те, що Іліана деякий час виконуватиме інші обов’язки. Мені було сумно втрачати нічне товариство, але лист зігрівав мене. Я точно знала, хто його відправник, і не могла дочекатися, щоб зануритися в нього після уроків. Раду дедалі теревенив про якусь нечестиву ніч. Принц хрустів кісточками пальців, Андрей опустив голову, одначе близнюки і навіть задумливий Кіан були повністю поглинуті саме цією історією. Я почовгала на своєму місці, молячись, щоб годинник у дворі пробив годину.
— За переказами, вона бере початок у римській культурі, — вів своєї Раду. — Приносять жертву. Тоді тварини говорять із нами. Чи то нашою мовою, чи то їхньою, ніхто не знає, — він насунув окуляри вище на ніс і подивився на клас. — Клятий містер Гейл. Де ж він? Він пішов з уроку раніше?
Ноа ніяково здригнувся і підняв руку. Раду пройшов повз нього, зосереджуючись на своїх нотатках та інших студентах.
— Містер Гейл сидить ось тут, професоре, — промимрив Ніколай. — Мабуть, завіса між світами вже настільки потоншала, що ви втратили реальність.
Раду перевів увагу на принца, пильно подивився на нього.
— Вам усім краще сьогодні не виходити з покоїв. Мертві повстануть і шукатимуть тих, хто буде настільки дурний, що вийде назовні. Духи вселяться в тих, ким не поласують. Навіть на принців полюють.
Решта уроку минула в тому ж дусі, поки дзвін годинника нарешті не вирвав нас із фольклорних обіймів Раду. Я затрималася в коридорі перед нашим класом, а Томас він із Раду легку суперечку про походження свята, і це було так само цікаво, як чекати протягом кількох днів, поки травинка проросте з землі. Лист у кишені ледь не пропалив дірку в моїх спідницях. Я мусила його прочитати, інакше точно спалахнула б на місці. Томас кивнув па знак подяки, коли я рушила коридором.
Мені вдалося вислизнути назовні й вгніздитися в кутку обнесеного муром двору замку; до початку наступного уроку лишалося трохи часу. Це було оди не місце, де я була вільна від допитливих очей студентів, професорів і небажаної армії чоловіків. Охоронці патрулювали дах Із башточками нагорі, але не поспішали ходити по подвір’ю внизу.
У комфорті мого сховку я вивільнила напругу, в яку себе загорнула, по черзі покрутивши плечима.
Колодязь бажань гордо височів у центрі викладених ярусами кругляків. Цс була ще одна часточка краси в суворому зимовому світі. Зовнішню стіну колодязя прикрашало декоративне листи а канта, дуже подібне до того, що оздоблює капітель коринфської колоші. Я накинула капюшон плаща, намагаючись зберегти якомога більше тепла, поки шквали вітру розбивалися об каміння. Звикла носити плащ на занятті, не знаючи, коли Молдавану чи Раду схочуть ран гово здивувати нас уроком на свіжому повітрі.
Торкнулася конверта в кишені н усміхнулася. З попереднього листування знала, що тітка Амелія з Лізою приїхали до мого батька, готуючи будинок до майбутнього свята. За хвилюваннями, пов'язаними з убивством у поїзді, заняттями, проникненням до будинку зниклої жінки та загадковими смертями Вільгельма і молодої жінки, тіло якої ми знайшли в тунелі під моргом, я майже забула про Різдво
Ми з Томасом вирішили, що під час наших коротких дводенних канікул залишимося в Бухаресті — його сім'я мас там будинок — але думка про те, що я не побачуся на свято з моєю родиною, не давала мені спокою. Я ніколи не пропускала жодного свята з батьком. Минали дні, а я все міркувала, що мені робити. Поїздка до Лондона освіжила б мене, хоча було б неможливо було вкластися у два дні, не пропустивши жодного заняття. Я не могла дозволити собі відставати, особливо якщо сподівалася випередити своїх однокласників у боротьбі за місце в академії. Тим часом якась часточка мене прагнула забути про академію і повернутися додому назовсім. Водночас усі претенденти були надзвичайно обдаровані, і я не могла позбутися хвилювання щодо того, хто ж може зайняти ці два вільні місця. Відігнавши ці думки, зосередилась на тому, щоб те раз прочитати лист кузини.
Ліза вже згадувала, що вони з тіткою Амеліею, ймовірно, залишаться на всю зиму, складаючи батькові компанію у великому порожньому будинку на Белгрейв-сквер. Як чудово було б опинитися зараз удома, зустрітися з батьком, кузиною та її мамою. Та й Томас вважав, що повернутися додому, до Лондона, — не така вже й погана ідея. Ми могли б пильно наглядати за батьком, а дядько був би просто щасливий, якби ми повернулися. Та все одно... покинуті академію було б провалом. Надто багато я працювала, щоб в один момент усе втратити... Я зневажала ректора, але хотіла заслужити своє місце тут. Навіть не уявляю, що робитиму, якщо ні Томас, ні я не потрапимо сюди.
Нова думка змусила серце прискорено битися: а що як по чотирьох тижнях до академії приймуть лише одного з нас? Від однієї думки про розлуку з Томасом мені перехоплювало подих.
Відганяючи ці невеселі роздуми, я розкроїла конверт, збираючись смакувати кожен шматочок кузини мого послання.