Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 38)
Не могла ж я навести до болю відомі мені аргументи на підтвердження неспростовності останньої моєї заяви! Пальці сіпнулися крізь мою пам’ять, і я відштовхнула образ геть.
— Деякі селяни не погодилися б, — тихо мовила Іліана. — Кілька людей занедужало за останні кілька тижнів. Одна дівчина зникла. Вони впевнені, що в цьому винен strigoi. А тепер знайшли тіло Вільгельма, і в ньому немає крові. Вони не знають, що це може означати.
Я почала коментувати зникнення сільської дівчини і зупинилася. Мені було соромно зізнатися, що я прокралася до її будинку. Я вважала, що з нею стався просто нещасний випадок, спричинений тим, що вона випила забагато спиртного і заблукала в лісі. Жодні вампіри чи перевертні не схопили її зі стежки.
— Чи знаєш ти когось, хто хотів би закрити академію? — запитала я.
Накинувши ганчірку на оцинковане відро, Іліана пошукала по його боках. Порожнистий лункий звук рикошетом відбився в моєму черепі. Я звузила очі, коли нона вказала очима на двері, а потім зглитнула. Збиралася було запитати, що сталося, коли вона поспішно підійшла до канали І вийняла з кишені на фартусі книжку в шкіряній палітурці. Простягнула ЇЇ мені так, як можна було би віддати смердючий підліжник. Я неохоче взяла ЇЇ.
— Я... Я знаю, що це неправильно. Але я знайшла цей щоденник. Він був у кімнаті принца Ніколая, — я пильно глянула на неї, але Іліана не відривала погляду від книги і заїкалася. — Пам’ятаєш, я казала тобі, що слуг має бути не видно і не чутно? — Я кивнула. — Так от, декому з високородних учнів дуже легко забути про наше існування. Дехто думає, що їхні каміни чарівним чином розпалюються самі по собі, а у нічних горщиків виростають крила, щоб виносити їхні відходи.
— Мені шкода, що люди такі жорстокі.
Її очі були як шматочки льоду, перш ніж вона змигнула цей вираз обличчя.
— Я не пишаюся тим, що поцупила щоденник, але я чула, як він згадував щось про малюнки. Коли я зазирнула всередину, то побачила жахливі зображення. Ось.
Я розгорнула шкіряний щоденник, уважно вивчаючи кілька діаграм. Серця, кишки, людський мозок і... кажани. Черепи кажанів зі страхітливими іклами. Крила кажанів із нотатками та деталями кігтів на верхівці. Кожна сторінка з гордістю демонструвала новий розділ анатомії кажана. Я зиркнула на Іліану, чий погляд був прикутий до її рук.
— У нього в покоях теж є чимало зразків.
— Чому згадка про його малюнки так тебе збентежила?
Іліана заломила руки.
— Я згадала, що Данешті та Молдавану говорили про те, що королівська родина «гримувала ці погрози. Що це були малюнки.
Я випросталася, наче від цього руху її слова могли стати менш неприємними. Хвилі нудоти здійнялися в моєму шлунку.
— Він не міг надсилати їх сам...
— Ось чому я шукала. Потім побачила ескізи кажанів і помітила всі скелети, які є у нього в кімнаті... Не знаю, чому я взяла його щоденник. Просто, — вона знизала плечима, — подумала, що там можна буде щось знайти. А потім побачила ось це, в кінці.
Нахилившись, вона погортала сторінки, поки не знайшла те, що шукала. Подих мені перехопило, тіло завмерло. Дівчина з волоссям кольору оніксу, глибоко смарагдово-зеленими очима і губами, з яких капала кров, сміливо всміхалася.
Я провела пальцем по лінії підборіддя до котячих очей, а потім торкнулася власного обличчя.
— Я не... це не можу бути я. Він би не встиг...
Іліана перегорнула наступну сторінку. На ній було дуже ретельно прорисоване зображення дівчини у фартуху, забризканому кров'ю, із лезом для розтину, занесеним над білосніжною плоттю. Я відірвала погляд. Труп був чоловічий, і жодний клапоть тканини не прикривав його оголеного тіла. Тепло спалахнуло на моїх щоках.
Я не знала, що робити з цими непристойними малюнками.
— Це ще не все.
Іліана показувала мені зображення за зображенням. На кожному з них я була прекрасною істотою, що насолоджується кров’ю і смертю. Принц змалював мене так, ніби перетворив па безсмертну істоту, занадто досконалу, щоб бути людиною Занадто холодну і тверду для цього крихкого гніту Полу ми в каміні дико мерехтіло, спека від нього раптом стала задушливою. Мені захотілося розчахнути вікна навстіж, щоб холодний вітер Карпат очистив цей простір.
Одне з останніх зображені, змусило мене втягнути повітря. Важко точно сказати, хто цей чоловік — Томас чи Ніколай, — але він та ще одна Одрі Роут стояли пліч-о-пліч. Юнак одягнений наче оракул, у костюм з кісток, тримав у руках череп кольору слонової кістки, на якому можна було ворожити. Ліф обіймав мою статуру. Ілюстрація була чудова, попри велике анатомічне серце і кровоносну систему, яка відгалужувалася від моїх грудей, потім спускалася вниз по руках і бігла пальцями до моїх спідниць.
Наступними мою увагу на малюнку привернули чорні рукавички. Мереживо із завитками вкривало мої руки так, наче було назавжди вписане у шкіру. Іліана уважно подивилася на мене, перш ніж вказати па узор на моїх руках.
— Руки принца Ніколая вкриті чорнилом. Не такі делікатні, як ці. Але я бачила їх, коли він закочує рукави.
Я підняла брови. Як цікаво. Я читала, що багато аристократів зробили собі татуювання упродовж останніх кількох років. Після того, як журнали оголосили, що це модно, за статистикою майже кожен п’ятий з високородних леді та джентльменів прикрасив ними своє тіло. Зростала популярність татуювань і при королівських дворах. Цілком логічно, що принц міг захопитися такою справою, як татуювання. Це додавало йому загадковості.
Я уявляла, що багато молодих жінок були б більш ніж раді поглянути на те, що він приховує.
— Які вони?
Іліана підвелася а канапи, взяла щоденник і рушила до дверей.
— Уже пізно. Я начистила твої черевики і залишила їх для Мош Ніколая. Тобі треба трохи відпочити, щоб він встиг доставити свої зимові подарунки, - вона всміхнулася моїй розгубленості. — Я думаю, що ваша версія Мош Ніколая називається Батьком Різдва. У нього є традиція приносити солодощі. Якщо він трясе бородою і падає сніг, то зима от-от почнеться. А тепер спи. Сьогодні чарівна ніч. Може, він залишить тобі якусь дрібничку.
Сон був узагалі не в полі мого розуму, особливо коли хтось на ім’я Ніколай міг нишпорити замком, розносячи «подарунки», але я побажала Іліапі доброї ночі. Притиснула пальці до очей, аж поки білі спалахи не пронизали їх, паче зірки, що падають з неба. Стільки всього сталося за один день: я думала, що Томас загинув, знайшла таємний хід, зазнала нападу кажанів-кровососі в, знайшла ще одне тіло, а тепер ознайомилася з тривожними ілюстраціями Ніколая. Темний принц цілком міг бути тим, кого ми шукаємо. Він мав можливість надсилати ілюстровані погрози членам родини.
Можливо, це була спроба забезпечити собі трон.
Я не могла не думати про те, що Ніколан також може бути відповідальним за смерть свого кузена, і якщо продовжуватиму розкривати його таємниці, то незабаром мене може спіткати щось гірше за погрози. Одних лише думок про те, що принесе ранок, було достатньо, щоб повіки не витримали й заплющилися. Я зняла одяг і ковзнула під прохолодну ковдру. Останній образ, який я запам'ятала перед тим, як провалитися в темряву, — неземної краси молода жінка з вихорами татуювань на руках, з викривленими у звірячій посмішці губами та іклами, що впиваються у власні губи, з яких сочиться кров. Якщо принц Ніколай справді вважає мене проклятою, мабуть, він створив цю ілюстрацію, аби переконати в цьому інших Він точно перетворив би мене на принцесу Дракулу.
Сподіваюся, ніхто не намагатиметься проштрикнути мені серце.
РОЗДІЛ 25
САД ПОПЕЛУ
ОБНЕСЕНИЙ СТІНОЮ ДВІР
CURTE INGRADITA
ЗАМОК БРАН
13 ГРУДНЯ 1888 РОКУ
Наступного дня після виявлення тунелів ми з Томасом надіслали Молдавану анонімного листа І вказали» де знайти тіло. Кілька днів про це нічого не було чутно. Я не мала уявлення, чи послав він когось перевірити, і не мала можливості прошмигнути туди сама. Здавалося, що в майже порожню академію просочувалося дедалі більше охоронців, які мали намір пильно тримати нас під замком.
Розчарована, я надіслала ще одну записку. Щиро сподівалася, що ректор сприйняв ЇЇ серйозно: було нестерпно думати проте, що тіло залишать гнити. Будь-які потенційні зачіпки будуть втрачені назавжди. Годі вже казати про тс, щоб залишити людину в такому стані... Заприсяглася: якщо до вечора нічого не почую, то сама затягну ректора в тунелі.
Я поклала до рота шматочок льодяника, дякуючи за частування тому, хто зіграв роль Мош Ніколая в замку. Вони — разом з Іліаною в перервах між її обов’язками — були найприємнішою частиною дуже довгого тижня. Анастасія досі не повернулася звідти, куди поїхала. Щось у поспішності її листа не давало мені спокою. Що вона дізналася про Орден Дракона? Іліана не вважала від'їзд Анастасії з замку підозрілим, а мені конче не хотілося турбувати її, висловлюючи свої побоювання.