Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 35)

— Знаєш що? — запитала я Він підняв брови. — Мені радше приємно бачити тебе, не чуючи всієї тієї і нісенітниці, якути вивергаєш Тобі слід частіше мов чати, — я дозволила своєму погляду оглянути його витончені риси, задоволена тугою, яка засвітилася в його очах, коли мої очі знайшли його рот — На справді, мені ніколи більше не хотілося поцілувати тебе.

Я швидко рушила вниз по проходу, всміхаючись про себе, коли його щелепа відвисла. Трохи легковажності — ось що мені було потрібно, щоб вгамувати своє занепокоєння. Я не хотіла міркувати про те, що ми зараз побачимо. Смерть ніколи не пахла приємно, а тепер відїї нестерпного запаху у мене сльозилися очі. Надія на те, що ми натрапимо на труп тварини, танула.

Хіба що це була досить велика, в людський зріст, тварина.

Я витерла вологу з кутиків очей. Так тхнули тіла, не закопані достатньо глибоко під землею. Ми не часто мали справу з такою стадією розкладання у дядьковій лабораторії, але ті кілька разів, коли це траплялося, залишили по собі незабутні спогади.

Підійшовши ближче до одинокого факела, я розрізнила ще два тунелі, що розгалужувалися в протилежних напрямках, а в місці розгалуження побачила масивні дубові двері. Здавалося, крапельки води сочилися з пористої деревини. Як же дивно!

Я кілька разів глибоко вдихнула, знаходячи насолоду в тому, як холод тепер тримав мене насторожі. Тут прохід був завширшки такий, що через нього могло пройти лише одне тіло. Мої вузькі плечі ледь не торкалися стін, коли ми мало-помалу пробиралися до лиховісних дверей і того жаху, що ховався за ними, хай би що то було, Томас повернувся боком, щоб пролізти.

Глянувши вниз, я побачила сміття і здивувалася. Запах тління покривав майже все, але засмальцьована серветка біля моїх ніг видавалася доволі свіжою, Я зглитнула, сподіваючись, що той, хто залишив сміття, вже давно пішов, бо втекти з цього вузького проходу було б досить складно...

Упевнена, що я достатньо сильна, аби впоратися з тим, що нам належить розкрити, але частина мого мозку, яка все ще перебувала під впливом убивств Різника, знову наповнювала мої почуття нісенітницями. Мені потрібна була лише одна хвилина. Тоді я б поворухнулась.

Томас поплескав мене по плечу, показуючи, що хоче мене обійти. Я похитала головою. Для того, щоб це сталося, він мав би протиснутися повз мене. Перш ніж я встигла запротестувати, він м'яко притиснув мене до стіни і ковзнув по мені, намагаючись не баритися.

Мушу визнати, він доволі вчасно відволік мене від зростальної хвилі страху і сам цс знав. Якби я не була вдячна за результати його дій, то вліпила б йому ляпаса рукавичкою за те, що дозволив собі таке в нашому становищі без супроводу. Тож неохоче вищі пившись від стіни, спостерігала, як він оглядає тунелі, й поки він був зайнятий підрахунками Бог знає чого, я зосередилася на дверях.

На дереві був випалений хрест із язиками полум’я на кожному кінці, судячи з вицвілого вигляду, дуже давно. Під хрестом — вирізана римська цифра сім. Я провела пальцями по символу й відсмикнула руку, відчувши несподіване тепло.

Мабуть, я ще не настільки мілька від своїх химер, як мені здавалося. Ліпше було б відчинити двері якнайшвидше, якщо вони взагалі відчиняться. Невизначеність щодо того, кого або що ми побачимо, зростатиме в геометричній прогресії, що довше я вагатимуся.

Ще один глибокий вдих, і я штовхнула двері з усієї сили, знову помітивши, якою гарячою здавалася деревина для такого холодного тунелю Не було неможливо з наукової точки зору, тому я проігнорувала застережливий озноб На мій подив, двері відчинилися. Скрипу, якого я очікувала, не було. Очевидно, хтось дуже ретельно змастив металеві завіси.

Я просунула голову на кілька сантиметрів, збентежена тропічною спекою, що виривалася з покритого мороком простору, і примружилася. Кімната виявилася не більшою за невелику купальню, але в центрі підлоги був горбок чорного кольору, і такі ж горбки вздовж високих стін.

Це не мало сенсу. Що взагалі могло вкривати стіни? І як тут могло бути так тепло без вогню?

Немов у відповідь на це запитання зі щілини зашипіла пара. Мабуть, десь поруч є джерело тепла — природне гаряче джерело в горі або якийсь опалювальний механізм у замку.

— Кресвеле, подай мені смолоскип, будь ласка. Я думаю... — щось тепле і пухнасте вдарилося об мою голову. Я подивилася вгору, але воно зникло. Кров ударила мені в вуха, і кожна крихта глузду покинула мій розум, коли маса чорного піднялася як одне ціле. «Що за...»

Я смикнулася назад, метаючись, коли сотня верескливих кажанів пірнули роєм. Зуби шкреблися об комір моєї сукні, потім ковзнули по шкірі шиї. Мені знадобилися всі рештки здорового глузду, щоб утриматися від крику. Якби я зламалася зараз, хтось би нас знайшов. Мушу бути сильною. Не втрачати зосередженість. Мушу... боротися.

Руками я відбивалася від шкірястих крил. Збивала тіла над собою й намагалася не зважати на зростаючу паніку, коли кров стікала з моїх пальців, бризкаючи на підлогу.

Нас атакували.

 

РОЗДІЛ 23

LILIECI VAMPIR (КАЖАНИ-ВАМПІРИ)

 

СЕКРЕТНИЙ ПРОХІД

PASAJ SECRET

ЗАМОК БРАН

5 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

 

За хвильку Томас опинився поруч зі мною, вимахуючи смолоскипом зі стіни, наче палаючим мечем.

Та не лише він був здатний на тверезі дії перед обличчям небезпеки. Я фіксувала в пам’яті кожну деталь кімнати і місце події, яку змогла розгледіти в перервах між нападами. Пагорбом у центрі кімнати було тіло, перевернуте долілиць. Кажани обліпили його, ймовірно, ласуючи ним.

Одяг вказував на те, що жертва — жінка, її шкіра була біліша за свіжий сніг там, де не була понівечена багряними слідами укусів. Той факт, що вона лежала нерухомо, не залишав сумнівів утому, що ця жінка мертва: ніхто з тих, хто ще дихав, не міг залишатися таким нерухомим, коли по ньому повзало стільки істот. Я підбігла до неї, просто щоб переконатися.

— Що ти коїш? — кричав Томас із дверей. — Вона мертва! Ну ж бо!

— Одну... хвилинку, — відмахнулась я, побачивши світле волосся: була сповнена рішучості зібрати якомога більше інформації.

Та коли спробувала розгледіти інші деталі, одразу кілька кажанів налетіли на мене, розриваючи мереживо рукавичок, приваблені кров’ю, що вже сочилася з моїх ран. Я підхопилася, вибігла з кімнати так швидко, як тільки могла, і смикнула за собою двері. Із дикими очима Томас спрямував факел на решту нападників, які верещали, гоготіли і знову пірнули за нами.

Прогнавши в темряву останнього кажана, він зірвав щось із мого плеча і відкинув убік.

— З тобою все гаразд, Водсворт?

На нас щойно напав пекельний кошмар, перетворений на реальність. По моїй шиї цівкою текло тепло і взагалі порізів було більше, ніж я наважувалася подумати в той момент. Замість того, щоб озвучити все це, я розсміялася. Це було щось такс, що не могло наснитися навіть По.

Попри жах я відчувала, як мене розпирає від гарячого хвилювання. Кров бриніла в моїх венах, посилюючи серцебиття, нагадуючи про те, яка я насправді сильна. Про те, як чудово бути живою.

— Я думала, ти не повинен був говорити, поки я не скажу чарівну фразу, Кресвеле.

Його плечі важко опустилися, скидаючи напругу, яку він ніс у них.

— Напад кажанів-вампірів — досить непоганий привід, щоб порушити моє власне правило, — він насупився, дивлячись на кров, що сочилася крізь мої рукавички. — До того ж, і так знаю, що я на й вродливі ший молодий чоловік у твоєму житті, — кажан-кровопивець пірнув за ним, але я відмахнулася від нього. — Ці кажани нетутешні.

— Я й гадки не мала, що ти ще й хіроптеролог , — мовила я недбало — Це так ти справляєш враження на всіх дівчат?

Він зацікавлено роздивлявся мене

— Я й гадки не май, що ти знаєш цей науковий термін.

Він зняв своє довге ранкове пальто і простягнув його мені. Воно було тепле і пахло смаженою кавою та свіжим одеколоном. Я опиралася бажанню вдихнути цей заспокійливий аромат.

— Твій розум вражає. Навіть попри все не, — він махнув рукою на зачинені двері, усмішка потроху згасала. — Безумовно, для мене це найулюбленіша з твоїх переваг. Але справді, я вивчив їх достатньою мірою, щоб розпізнати, що це кажани-вампіри. Не маю жодного уявлення, хто би міг їх розводити,

Навіть загорнувшись у пальто Томаса, я не могла зупинити озноб. Цей замок виявився підступнішим, ніж я думала.

— Цікаво, яких іще чарівних представників дикої природи ми знайдемо в цих тунелях?

Згадалася деталь із бесіди Молдавану з Данешті Я описала Томасу весь обмін думками так стисло, як тільки могла.

— І чи стосується цих проходів книга, про яку говорив Данешті? Як гадаєш, вона містить підказки, куди ведуть усі ці двері й тунелі?

— Цілком можливо, — Томас перевів погляд із мене на два темні тунелі позаду нас. Цього разу вираз його обличчя було легко прочитати. Ми щойно знайшли тіло і були атаковані кажанами. Тож зараз явно не час блукати так глибоко під замком, не володіючи знаннями та фізичною зброєю. — Нам слід провести невелике дослідження. Ходімо. Я знаю ідеальне місце.

Ми прокралися до своїх кімнат і позмивали кров з облич. Я також повернула Томасу його ранкове пальто, не бажаючи привертати зайву увагу і викликати непотрібні запитання, якщо зустрінемо когось цієї пори. Тепер у коридорі західного крила замку ми стояли перед двома дубовими дверима, на яких були вирізьблені всілякі звірі — як міфічні, так і реальні та дуже знайомі. Хоча на них не було встановлено меморіальної дошки на його честь, я все одно уявляла собі напис «Кривава бібліотека Дракули» жирними готичними літерами.