Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 31)

— Справді? Як він тоді водночас є ректором і праним: на королівську сім'ю?

Іліана знизала плечима.

— Усе, що я знаю, — якщо Молдавану довідається, що ми за ним шпигували, це дуже погано скінчиться. Для нас обох, або тільки для мене. Л я не можу дозволити собі втратити цю роботу. Я маю дбати про родину. Брати потребують мене.

Якщо існувала реальна загроза для академії чи студентів, ректор не мав права приховувати цю інформацію. Було б правильно закинути йому це, от тільки... Мій погляд вихопив благальний вираз на обличчі Іліани: тривога так і вкарбувалась у її скам’яніле лице.

Я зітхнула.

— Гаразд. Я нікому не розповім про те, що ми почули. — Іліана стиснула мого долоню один раз і пішла секретним коридором. Я зачекала мить, перш ніж рушити услід за нею. — Та це не означає, що я не намагатимусь дізнатися, чому Данешті прибув сюди. І на яку книгу він натякав. Ти чула щось про ті небезпечні приміщення, які він згадував? Чи про будь-яке приміщення, яке необхідно убезпечити?

Дівчина різко крутнула головою навкруги.

— Ти впізнала гвардійця?

— Ми з Том асом мали приємність зустрітися з ним у потягу. — Я замовкла, щоб визирнути крізь отвір у гобелені й перевірити, чи обоє чоловіків уже зникли із загального коридору. — Він забрав тіло чоловіка, якого там убили. Ми запропонували допомогти, однак він був незацікавлений у наших виняткових послугах. Точніше це Томас запропонував допомогу. Але гвардійця це, схоже, вельми роздратувало,

Якусь мить Іліана вражено витріщалася на мене

— На мене чекають на долішньому поверсі. Головний морг теж там — Її бив озноб. — Я спробую завітати до твоїх покоїв на сніданок.

Служниця кивнула підборіддям у бік головної зали, таця в її руках торохтіла.

— Переконайся, що в головній залі нікого, перш ніж виходити. О... — Іліана на мить завагалася, — якщо вирішиш відвідати морг, то о цій годині, либонь, будеш там сама: після настання темряви туди ніхто не ходить, А ти, можливо, знайдеш там деякі відповіді.

Перш ніж я встигла промовити бодай слово, Іліана поквапилася від мене таємним коридором, завернула за ріг і зникла з очей. Останні кілька днів були найчуднішими в моєму житті. Два напрочуд різні убивства (і в перспективі можливі ще), а також усі ці замкові інтриги. Я щиро сподівалася, що наступні кілька тижнів минуть спокійніше, хоча й сумнівалася в цьому, позаяк територією замку, либонь, і досі блукав убивця.

Утім, я дорікнула сама собі: конкретно такого Данешті не сказав.

Я ще раз визирнула крізь отвір у гобелені, а відтак шмигнула в головну залу. У голові аж роїлося від нової інформації та запитань. У чому полягала справжня причина розмови Моддавану й Данешті? Коли мій перший сплеск адреналіну вгамувався, я збагнула, що лишень припустила, наче вони розмовляли про Вільгельма. Вони ж бо жодного разу не назвали жертву вбивства на ім’я. А втім, я не могла уявити, що селян турбує якесь інше безкровне тіло. A щe ж було те дивно вбивство в потягу, що па надувало вбивство у селі...

Раптом я спинилася: зі складок мого мозку зринула і набула форми ідея. А може, Данешті привіз сюди для дослідження жертву з потяга? У цьому був сенс: куди б іще королівський гвардієць доставив труп для криміналістичного аналізу? Напевне до однієї з най престижніших академій у всій Європі. До якої було лишень пів дня подорожі екіпажем від місця злочину. ї де працював офіційний королівський коронер.

Якщо у цій справі був задіяний гвардієць, існувала ймовірність, що та жертва теж була якось пов’язана із короною. Можливо, тому тіло й забрали з місця злочину-. Досі я не почула жодної плітки про вбивство у потяту, і це навело мене на думку, що королівська сім’я приховує від громадськості особу вбитого.

Газети розтрубили б цю інформацію зі своїх поплямованих чорнилом сурм. Чи означало це, що Вільгельм і перша жертва подорожували разом? Я припускала, що попри вельми відмінні методи вбивства між обома молодиками справді міг існувати якийсь зв’язок.

Моє серце шалено калатало у своїй кістяній клітці. Я не була певна, як усе пов’язано, але на клітинному рівні відчувала це. Певним чином. Три вбивства. Два недов'язані методи. Чи, може, метод було вдосконалено після тренування на першій жертві, яка потрапила в заголовки газет?

Мій дядько мав незвичайну здібність проникати у розум убивці, і я спробувала відтворити його методологію. З однією жертвою покінчили так, наче вона була вампіром, а з другою так, наче її вбив вампір. Чому?

Якби лишень у мене була змога дослідити тіло з потяга, можливо, я б дізналася більше. Чи не тому Іліана сказала мені, де морг? Вона знала таємниці, що їх приховував замок, — завдяки пліткам; наприклад, кого хотіли розітнути й оглянути заради зачіпок і доказів.

Іліана запевняла, що в морзі буде порожньо, та якщо мене спіймає ректор чи Данешті, мої перспективи пройти оцінювальний курс до кінця буде зруйновано. Треба було вертатися прямісінько до своїх покоїв і готуватися до занять наступного дня.

Непевність гралася з моїми емоціями, спокушаючи і підбурюючи мене обрати інший шлях. Я пригадала свою нещодавню розмову з [ліаною про те, що наші завтра ніколи не гарантовані. Ми справді не відали, який жереб може випасти нам щомиті. Які можливості перед нами відкривалися. Я виявила, що впевнено йду в інший бік від своїх кімнат.

Наскільки мені було відомо, трупи в замку тримали у двох місцях: у морзі на долішньому поверсі, про що сказала Іліана, а також у вежі по сусідству з моїми покоями. Я хутко зазирну у кожну комірку в морзі, щоб переконатися, чи мала я рацію, що жертва з потяга там. Відтак вирішу, що робитиму.

Ішла швидким кроком, задерши підборіддя, сподівалася, що справляю враження, ніби йду у справі, яку схвалило керівництво: якби я з вигляду була такою ж винною, якою почувалася, то моя зухвала пригода закінчилася б, не розпочавшись.

Та не могла ж я просто так сидіти і з чистою совістю пасти задніх у власному житті. Якщо цієї хвилини коридорами Академії криміналістики і криміналістичної медицини блукав убивця, я не збиралася чекати, поки з’явиться нове холодне тіло для дослідження. І якщо вбивця полював на представників роду Наштрикувана, принц Ніколай міг бути наступним;

Я вклякла на місці, хапнула ротом повітря. Ось воно. Те, що хтось полював на кров чоловіка, який, за чутками, пив її, — у цьому була приголомшлива іронія. Але це мало сенс. Рушила далі коридором, тимчасом як у голові шалено роїлося від сили-силенної думок, що їх неможливо було втримати. Яка все-таки халепа, що Томас підважив нашу дружбу, адже мені так кортіло поділитися з ним своїми новими версіями, обговорити їх.

Я знову зупинилася, обмірковуючи варіанти дій. Можливо, варто порозмовляти з Томасом зараз, вибачитися за свою нестриманість. Тоді ми могли б прокрастися до моргу разом і... я схопилася за спідниці й попрямувала далі. Треба піти до моргу самій і поділитися знахідками з Томасом уже опісля: я мала знати, що можу витримати товариство мертвих наодинці.

Очі вловили якийсь рух, і я крутнулася, водночас вигадуючи виправдання, та коридор переді мною був порожній, усе було на своїх місцях. Я зачекала мить, затамувавши подих, певна: якщо хтось заховався в ніші, то напевне видасть себе якимсь звуком. Але нічого не почула.

Глибокий вдих і видих не сповільнили мого шаленого пульсу. Я знову бачила речі, яких не існувало. Вкотре прокляла привидів свого минулого, зневажаючи себе через те, що була не в змозі відрізнити фантазії від реальності. Ніхто мене не переслідує. Ніхто не проводить наукових експериментів на вбитих жінках. І це не похмурий провулок у Вайтчепелі, залитий какофонією звуків

Із ближніх пабів. Немає прихованої постаті, що крадеться крізь ніч

Якщо й далі повторювати не наче мантри вони зрештою мають стати частиною моєї руховий пам'яті. Я глибоко зітхнула; минуло лише кілька тижнів, відколи мій світ розлетівся на друзки, я ще не зцілилась. Неодмінно це здолаю, просто потрібен час.

Я обернулася, будучи майже готовою опинитися лицем до лиця з будь-чим, що, як мені здавалось, я бачила; а втім, у білому коридорі далі панувала мертва тиша, якщо не брати до уваги звуку моїх власних кроків, які тепер квапилися вперед по дерев’яних мостинах. Я рухалася так швидко, як тільки сміла, а мене підганяли свічки в канделябрах; вони вказували на мене пальцями зі світла, неначе звинувачуючи в переступі.

Діставшись кінця наступного коридору, я зупинилася перед товстими дубовими дверима з табличкою «MORGĂ». Тут не було віконця чи іншого способу зазирнути всередину, щоб побачити, чи в морзі хтось є. Доведеться ризикнути. Дихання прискорилося, коли я потягнулася до клямки, а тоді різко відсмикнула пальці, так наче мене вжалило. Виринуле з пам’яті шипіння парових машин дражнило мене, але за дверима нічого не крутилося й не вертілося. Все ж я прислухалася ще раз. Мусила бути певною.

Тиша стояла задушлива; не чути ані звуку. Я вдихнула через ніс, видихнула через рот, даючи грудям здійматися й опускатися у рівному ритмі. Я тутешня студентка, і якщо виявиться, що у морзі є ще хтось, то я, безумовно, зможу вигадати аргументовану причину для свого приходу. Нам же ніхто не казав, що ми можемо заходити туди тільки вдень і в супроводі професора.