Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 18)
Анастасія розгорнула свій журнал, а я не вимагала від неї додаткових відомостей про вбивство її тітки. Озирнулася навколо в пошуках якої-небудь розваги й зауважила на столі перед собою розгорнуту книжку латинських виразів. Щоб успішно пройти цей курс, треба було опанувати латину. Ще одна річ. яку мені доведеться надолужувати, хоча я й тримала непогані загальні знання завдяки дядьковим урокам. Хвилини повільно тягнулися у повній тиші. Перед моїми очима досі стояв зболений вираз Томасового обличчя.
Я заходилася перебирати мереживо на рукавичках.
— Цікаво, якою ж виявиться причина смерті Вільгельма? У нього був вельми дивний колір шкіри. — Мою шкіру закололо, та я взяла свої страхи в кулак. — Ніколи не бачила тіла в такому стані.
— Це жах. — Анастасія скривила носа. — Я й забула, що ти оглядала тіло, перш ніж дядечко звелів тобі повертатися. Я ніколи не читала про такі симптоми. — Вона так швидко защебетала румунською, що мені годі було її зрозуміти, а тоді стиснула губи. — Даруй. Я забула, що ти ще не розмовляєш вільно. Хочеш відвідати бібліотеку? Може, ти знайдеш там що-небудь із поясненнями дивних медичних станів.
— Можливо, завтра. Я втомилася. — Я звелася на ноги й кивнула на двері. — Піду, мабуть, прийму ванну. А в бібліотеку можемо сходити вранці.
— Маret!15 Ванна — це прекрасна ідея! Либонь, теж так зроблю. Люблю приймати ванну.
— Побачимося за сніданком?
— Звісно — Краєчки губ Анастасії злегка опустились, а тоді вона широко усміхнулася. Впала на канапу із грацією лантуха з картоплею і схопила книжку латинських виразів. — Спробуй відпочити. Це був трагічний день. Сподіваюся, завтра буде ясніший.
Коли я вислизнула з покоїв Анастасії, смолоскипи в коридорі вже здебільшого згасли. Нічне повітря охрестили крижані протяги, від яких на моїй шкірі виступили сироти, доки я йшла порожнім темним коридором. Довкола скульптур наїлися чорні подоби, більші за предмети, що їх вони вартували. Я знала, що це лишень тіні, однак у слабкому мерехтливому світлі вони скидалися на неземних істот, що чигали на мене. Стежили за мною.
Міцно узявшись за спідниці, я рухалася швидко, наскільки була змога. Насправді було таке враження, наче за мною спостерігають. Та я не мала бажання розбиратися, хто чи що це робило. Очі слідкували за кожним моїм рухом; йдучи, я відчувала на собі силу їхнього погляду. Знала, що це неможливо, і все ж... Я спіткнулася, мов оленя на непевних ніжках, свідоме наближення невидимого хижака.
— Це не насправді, — шепотіла я. — Не...
Позаду мене тихо скрипнули мостини, й у моїх венах ураз підскочив адреналін. Я роззирнулася довкола під гупання пульсу. Порожньо. У коридорі не було нічого, крім моїх нервів. Не ворушилась жоднісінька тінь. Здавалося, замок затамував подих разом зі мною, налаштувавшись на мій настрій. Я стояла, завмерши на місці, а тим часом секунди повзли. Нічого не відбувалося.
Я видихнула. Це був просто коридор. Тут не було ні вампірів, ні вовкулак. І жодна зла сила, звісно ж, не слідувала за мною до моїх кімнат. Хіба що вважати такою мою кляту уяву. Я поспішила далі, й шелест спідниць пустив моє серце у чвал, дарма що розум намагався втихомирити мої страхи.
Я проминула поверх, на якому жили хлопці, й піднялася сходами до своїх покоїв у вежі. Не зупинялася, доки не почула, як тихо клацнули, зачинившись за мною, двері. Я сперлася спиною на дерево й заплющила очі.
Щось різко хруснуло, і мої очі враз розплющилися, видивляючись джерело. Погляд упав на камін, на розпечене майже до білого помаранчево-червоне галуззя. Таємничий звук виявився не більш як тріском хмизу у вогні. Звичайнісінький звук, який так приємно чути під час вечірньої негоди. Я зітхнула й попрямувала до спальні. Можливо, якщо я залізу в ліжко й лишу цей день позаду, то зранку і справді все буде краще, як і казала Анастасія.
Увійшовши в кімнату, я відчула, що щось не так. Ліжко стояло неторкнуте, скриня і гардероб замкнені. Проте на тумбочці, зіпертий на каганець, був конверт із моїм іменем. Почерк, яким його підписали, я впізнала миттю, наче свій. Я всю осінь спостерігала за тим, як він ґрамузляв медичні нотатки під час розтинів із моїм дядьком. І коли я прочитала листа, моє серце закалатало геть із іншої причини:
У моїх грудях запекло від жару. Відвідувати Томасові покої о такій пізній порі було... безвідповідально, а ще це майже напевно занапастило б мене. Без сумніву, це також могло бути підставою для відрахування. Про занепад моєї репутації і говорити годі. Жоден порядний молодик не захотів би взяти мене за дружину, хоч якою невинною була б наша зустріч. Таємний візит до кімнат Томаса був куди небезпечнішим за будь-якого безсмертного привида, що страшить у цьому замку, і все ж я боялась цього менше. Я хотіла зустрітися з Томасом, перепросити за свою ранкову гарячковість. Він не заслуговував нападу, який заподіяла моя тривога.
Я міряла кроками спальню, притиснувши листа до грудей. Не могла навіть подумати, як батько відреагує на моє зганьблене ім’я, а проте сама ця ідея пустила коріння і міцно закріпилася в мені. Якщо мене так непокоїть шлюб, то, можливо, моє викриття насправді не стане крахом для мене. Це може цілком стати моїм воскресінням.
Я позирнула на себе в дзеркало. Очі блищали від надії. І збудження. Я вже давно не бачила в них цієї іскорки інтриги.
Без зайвих думок покинула свої покої, а щойно годинник у внутрішньому дворі пробив північ, уже стукала в Томасові двері. Ті розчахнулися, перш ніж я встигла опустити руку. Томас жестом запросив мене всередину, а сам уважно оглянув коридор у мене за спиною, так наче очікував, що ним о цій порі вештатиметься ще хтось.
Мабуть, він нервував так само, як і я. Я спритно окинула поглядом кімнату. Сюртук хлопця був покинутий на одному з трьох завеликих шкіряних крісел. На журнальному столику між іншими двома кріслами парував чайний сервіз. На буфеті стояло кілька накритих блюд і карафа вина. Здавалося, Томас приготувався нагодувати невеличке військо.
Я поглянула на нього, намагаючись не помічати розстібнутий ґудзик на шиї і смужку шкіри, яку це відкривало.
— Томасе... Я маю перепросити...
Він підняв руку долонею до мене.
— Усе добре. Тобі нема через що перейматися.
— Он як? — запитала я, відчувши полегшення. — Якщо тобі не потрібні вибачення, то через що таке важливе ти викликав мене сюди так драматично? Якщо ти натякаєш на побачення, то я, їй-право... Я не впевнена, що зроблю. Але це буде неприємно.
— Тобі треба ще трохи попрацювати над своїми погрозами, Водсворт. Хоча дуже потішно спостерігати, як ти червонієш, кажучи «побачення». — У відповідь на мою набурмосену гримасу юнак широко-широко всміхнувся. — Гаразд. Я запросив тебе, бо хочу обговорити з тобою Вільгельмову смерть. Не надто романтична тема для тебе, сподіваюся.
Я зробила незграбний крок назад. Ну звісно.
— Я намагалася пригадати хвороби, які відповідали б його симптомам, але безуспішно.
Томас кивнув.
— Я оглядав його недовго, проте він видавався дуже блідим. Закладаюся, це не тільки через недугу. Хоча, можливо, це все мороз. А втім, його губи ще не посиніли. Це вельми дивно.
Я схилила голову набік.
— То ти підозрюєш щось зловісніше?
— Я... — Він засміявся, і цей різкий сміх спонукав мене виструнчитися. — Взагалі-то, я не знаю. Не почуваюся вповні собою, відколи ми приїхали. — Томас узявся ходити по периметру кімнати, плескаючи руками собі по боках. Я замислилася,
чи часом не це було справжньою причиною того, що він був готовий покинути академію так скоро. — Неспроможність утворювати зв’язки із симптомами та фактами раніше. Я... цс неприємно. І як тільки люди це зносять, цю нездатність висновувати очевидне?
Я спромоглася лиш раз закотити очі.
— Якось даємо собі раду, Кресвеле.
— Це жахливо.
Замість потурати йому далі, я повернула розмову до теми дивної смерті Вільгельма.
— Як гадаєш, ми змогли б йому допомогти? Я все думаю, що якби ми його не загубили, то могли б надати допомогу.
Томас зупинився і поглянув на мене.
— Одрі Роуз, ти не повинна...
— Добрий вечір, Томасе, — промуркотів млосний голос від дверей.
Ми обернулися й угледіли темноволосу дівчину, яка впливла у кімнату. Її обличчя було водночас і кутасте, і тендітне — та ця суперечність милувала око. Геть усе від її бездоганно укладеної зачіски до здоровезного рубіна на чокері кричало про багатство й декадентство. А те, як дівчина трималася — розправлені плечі, гордо піднесена голова, — демонструвало впевненість королеви. Задерши свого зухвалого носика, вона усміхнулася своїм підданим.
На моїх очах Томасове обличчя засяяло так, як я ще доти не бачила. Із суперечливими відчуттями я відступила назад. Було очевидно, що ці двоє мають симпатію одне до одного, та від усвідомлення цього в мені заворушилося щось неприємне. Щось таке, про що я не бажала надто замислюватися.
Томас стояв, ніби фотографуючи кожну деталь цієї миті, щоб час від часу повертатися до неї протягом холодних зимових місяців. Дрібка тепла, за яку можна триматися, коли сніг заморожував його крихітне чорне серденько. А тоді, без попередження, він вирвався із заціпеніння.
— Дасіано!
Навіть не зиркнувши позад себе, Томас кинувся до дівчини, підняв і закружляв її у повітрі, цілковито забувши про мене.