Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 16)

 

РОЗДІЛ 10

ДИВИНА

 

СІЛЬСЬКІ ВУЛИЦІ

STRAZILE DIN SAT

БРАШОВ

2 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

 

Я присіла, щоб мати змогу зазирнути між людьми, поки вони метушилися навколо місця події. Із того, що привернуло їхню увагу, мені найперше впала в око нога, яка належала комусь, хто лежав на вкритій снігом землі.

Судячи з лоферів, у які був взутий лежачий, це був чоловік. Оглянувши юрбу, я попри всі обіцянки самій собі знову піддалася паніці. Шукала очима виразно високого юнака з прямими бровами та кривим вигином уст. Томаса ніде не було видно. А він завжди був там, де крилася халепа. У мене всередині збиралося щось холодне і важке.

— Ні.

Я кинулася вперед, неначе була просто маріонеткою на нитках. Якщо з Томасом щось сталося... Докінчити цю думку не змогла: в моїх клітинах стугонів страх.

Завдяки своєму невисокому зросту я проштовхалася між молодиками. Жах додавав мені сили і сталевої витримки, поки я звивалася між їхніми кінцівками. Коли один із молодиків не посунувся, я штовхнула його, і той наскочив на когось іншого. Вони почали кричати румунською, і з того, що мені вдалося витлумачити, вони обмінювалися аж ніяк нелюб'язностями. Я знала, що поводжуся непростимо грубо, та якщо Томас постраждав, я була ладна за потреби перевернути хоч усю країну, зоставляючи по собі попіл і кості.

Та коли тіло нарешті постало в мене перед очима, я стиснула зуби й прикусила свій шок. Переді мною в недбалій позі нерухомо лежав Вільгельм. Я заплющила очі, відчуваючи полегшення від того, що це не Томас, і відразу ж відчула докір сумління. Яка ж я негідниця: це вже не вперше я відчула полегшення через те, що лихо спіткало не того, хто був мені дорогий. Щойно це тяжке відчуття відступило, я зосередила увагу на хлопцеві. Помітних тілесних ушкоджень з мого місця видно не було. Зважаючи на цілковиту нерухомість, я знала: Вільгельм не дихає. У морозне повітря не здіймалося жодної хмаринки його подиху. Зате було помітно незначну зміну кольору шкіри і піну навколо рота.

Окрім самого Вільгельма, який лежав нерухомо, ніщо не потривожило снігу довкола нього. Ніхто не намагався оживити юнака, чи бодай торкнутися. Та й навряд чи хтось став би це робити, хіба що цей хтось виявився б лікарем, але відповідної підготовки ніхто не мав. Та й селянам, вочевидь, було лячно наближатися. У мене скрутило м’язи в животі. Вільгельм же такий молодий. Треба було довіритися шостому чуттю раніше, коли хлопець був так явно стривожений.

Підступивши трохи ближче, за кілька метрів зауважила сліди, що вели вглиб провулка. Чи не туди рушив убивця? Може, Вільгельм помер від природних причин? Утім, молоді хлопці зазвичай не палають замертво, йдучи собі селом. Його шкіра, звісно, мала червонястий відтінок, та я не думала, що юнак був аж такий недужий, аби раптово померти.

Я подумки погортала сторінки медичних теорій та прогнозів: повністю виключати розрив аневризми не слід: це пояснило б відсутність зовнішніх ушкоджень і незначну піну з рота. Однак не давало відповіді щодо загадкової зміни кольору шкіри.

Хтось мусив послати по ректора. Один із його студентів мертвий. А кращого місця для криміналістичної експертизи, ніж наша академія неподалік, годі було шукати. Хоч якийсь позитив серед усього цього жаху.

Я нахилилася, щосили стараючись не торкатися Вільгельма, щоб нічого не порушити на місці події. Миттєво виринули з пам’яті дядькові уроки: якби йшлося про лихий умисел, то вбивця вочевидь мав бути присутній і за всім спостерігати. Я роззирнулася довкола, але з натовпу ніхто не виділявся.

Чоловіки й жінки різного віку й статури просто витріщалися. Шепотіли звинувачення іноземною мовою, але в їхніх жестах я бачила недовіру. У тому, як примружували очі, як часто хрестилися чи несвідомо торкалися святих реліквій на собі, так наче хотіли запевнити самих себе, що Бог поряд із ними.

Знехтувавши Господом, я спробувала пригадати, яка ще раптова недуга могла забрати життя мого одногрупника. Інфаркт міокарда? Дуже сумніваюся. Хіба що він з дитинства мав хворе серце. Версія не менш імовірна за інші. Моя мати страждала від того ж; нам пощастило, що смерть не відібрала її в нас раніше. Натаніель казав, що мати прожила так довго завдяки своїй залізній волі.

Я ще раз придивилася до слідів на снігу, і мені похололо всередині. Сліди, либонь, ніяк не були пов'язані з тим, що сталося, а Вільгельм помер від своєї хвороби, хай що то була за хвороба Убивство яке скоїли в цьому селі напередодні, було відвертим — чоловікові проштрикнули кілком серце, а не вбили у якийсь невизначений спосіб, що нагадував природні причини.

— Ви погано чуєте, міс Водсворт?

Зачувши глибокий голос Молдавану, я сахнулася від трупа й розігнулася. Мої щоки запалали, коли до мене дійшло, що він, певно, звертався до мене достатньо довго, щоб у його тон проникла та додаткова в’їдливість. Ректор прибув сюди направду швидко. Вигляд мав абсолютно вражаючий, нависаючи наді мною та тілом біля моїх ніг. Якийсь вроджений механізм спонукав мене позадкувати. Я роззирнулася навкруги у пошуках Томаса.

— Ні, ректоре. Я думала.

— Це вочевидь не ваш коник, міс Водсворт. — Ректор Молдавану розітнув мене поглядом навпіл. — Ідіть собі, а я займуся реальною роботою.

Ще ніколи в житті я не відчувала такого непристойного бажання вилаяти когось уголос. Йому навіть не обов’язково було промовляти те, на що він неприховано натякав: чоловіки впораються з усім краще.

Жінка, яка стояла поблизу тіла, витерла сльози з личка своєї дитини, не припиняючи верещати щось, що змусило юрбу засперечатися знову. Молдавану загорлав накази румунською, щоб усі відійшли, запобігаючи подальшому збуренню присутніх.

— Покваптеся і відійдіть з дороги, доки я не замерз насмерть, — процідив він крізь стиснуті зуби так повільно, наче я була несповна розуму. — Це вам не візит до модистки, хоча, можливо, саме там вам і місце.

Мене кинуло в жар, щоки спалахнули. Ступила невеличкий крок убік, але не вийшла з юрби. Мені було байдуже, що ректор міг вигнати мене з курсу за те, що ослухалася. Я не дозволю, щоб до мене ставилися так, ніби мій розум гірший лишень тому, що мене благословили здатністю виношувати дітей. Щосили намагалася стриматися, але так і не змогла. Про наслідки не задумувалася.

Виструнчившись перед Молдавану, промовила:

— Я здатна тримати скальпель у руках, сер. Ви не маєте права...

Можу заприсягтися, що побачила краєчком ока, як сіпнувся палець жертви. Моя кров застигла разом із різкими словами, що їх я збиралася сказати ректорові. У голові промчали думки про смертоносні електричні машини, про заживлені паровими машинами серця й викрадені органи. Усе навколо мене оповила заглушлива тиша: перешіптування, глузування Молдавану, схлипування і ледь чутні молитви, навіть практично нечутне шелестіння мокрого снігу, що падав на каміння, — усе перетворилося на безмежне ніщо. А тим часом пам’ять мучила мене образами безживного тіла матері, яке силкувалося повернутися з мертвих.

Я досі бачила, як її руки та тіло смикалися вперед на тому столі. Досі чула різкий запах паленої плоті та волосся, що розходився лабораторією. Солодкий і гидотний. Те страшне тяжке відчуття жаху й надії водночас, коли я намагалася намацати пульс, який давно зник.

Від пориву вітру відчинилася віконниця і врізалася в стіну поряд із затемненим вікном, що виходило у провулок. Протяг затягнув штори всередину, і я була майже впевнена, що побачила, аж у їх примарних складках зникла постать у накидці Я позадкувала на хитких ногах, ігноруючи єхидний шепіт селян, що пробив мою крихку емоційну стіну, і побігла геть.

Так було майже щоразу, коли я оглядала труп. Мусила віддихатися, впокоїти ці образи, бо інакше мені справді судилося стати невдахою, за яку мене мав ректор Молдавану. Я забігла за ріг і зупинилася, важко дихаючи і втупившись у цегляну стіну. Хоч я і не віруюча, проте молилася, щоб мене не знудило. Тільки не тут, ще й, імовірно, на очах клятого ректора.

З-під повіки мені скотилася сльоза. Якщо не знайду способу звільнитися від своїх химер, то нізащо не подужаю цей курс, і мене не приймуть до академії.

Раптом вловила боковим зором чорну тінь і вже в ту мить знала, хто це, не встиг він і заговорити. Підняла руку, зупиняючи його.

— Якщо ти бовкнеш хоч словечко про те, що там сталося, Кресвеле, я ніколи більше з тобою не заговорю. Не зли мене.

— Приємно дізнатися, що я не єдиний джентльмен, кому ви кажете такі привабливі речі, Domnisoara Водсворт. Хоча це й не зовсім шокує.

Ошелешена я побачила перед собою принца Ніколая. На його обличчі сіпнувся м’яз, так ніби він прикусив якісь грубіші слова. Його погляд був ідеально нагостреним кинджалом, який розтинав кожну ділянку мого обличчя, якої торкався.

— До мене доходили чутки про вашу участь у справі Різника. Мене не легко вразити, але я пильнуватиму за вами. — Принц повільно обійшов мене

по колу. — Я бачив, як ви йшли слідом за моїм кузеном, не заперечуйте. А тоді оглядали його тіло, наче делікатес, який бажали скуштувати. Можливо, ви потай підсипали йому щось смертельне. Він розповідав, що бачив вас у потягу до Бухареста. Це була гарна нагода, чи не так?

Я аж кліпнула. Він же насправді не вірить, що я покинула вивчення смерті, щоб натомість її заподіювати.