Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 14)

Я здригнулася. Батько опублікував вельми невиразний некролог щодо смерті мого брата, проте ректор говорив так, наче підозрював, що тут щось нечисто. Молдавану окинув мене прискіпливим поглядом, розтягуючи губи — чи то усміхаючись, чи пак глузуючи.

— Цікаво, наскільки сильним виявиться ваш батько, якщо з його останньою живою дитиною граниться щось лихе? Опій — звичка неприємна. Досить важко позбутися її остаточно. А втім, я певен, що вам це відомо. Ви доволі розумна, як на дівчину. Сподіваюся, ви мене зрозуміли.

— Як ви?..

— Такий мій обов’язок: розкопувати кожен шматочок інформації про майбутніх студентів. І я маю на увазі — кожну крихту. Не припускайтеся помилки, вважаючи, що ваші секрети залишаються вашими. Я видобуваю їх із мертвих і живих. На мою думку, правда стає дуже дорогою, коли її розкрито.

Слизький жах у мене в нутрощах скрутився в клубок. Цей чоловік погрожував мені, і я не могла нічого з цим удіяти. Він дивився на мене ще якусь мить, так наче міг стерти мене поглядом із реальності, відтак пройшов у їдальню. Я кволо зрушила з місця, лише коли ректор дістався дальньої стіни зали.

— Сніданок закінчено, — оголосив він. — Решту для можете займатися своїми справами.

Я хутко помчала до своїх кімнат, щоб узяти зимове пальто і нову пару рукавичок. Щонайшвидше хотіла опинитися за стінами цього клятого замку з його нікчемними мешканцями.

 

РОЗДІЛ 9

КОРОННЕ МІСТО

 

СТЕЖКА КРІЗЬ ЛІС

РОТЕСА

БРАШОВ

2 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

 

— Принц-позер, схоже, не стане твоїм найбільшим залицяльником, Водсворт, — Томас злегка штурхнув мене плечем, вдаючи, ніби намагається приховати задоволення через мого нового смертельного ворога. — Коли Молдавану пішов, він навіть розбив тарілку об стіну і пальці порізав. Кров бризнула на яйця. Дуже драматично.

— Здається, ти трохи заздриш, що не додумався розбити склянки першим.

Я послизнулася на вкритій кригою бруківці, а Томас допоміг мені втримати рівновагу, повільно опускаючи мою руку і стоячи майже на пристойній відстані. У кожному його русі відчувалося збудження. Мій друг практично поривався до Брашова, який, судячи з його невгамовної балаканини, називали також Коронним містом.

Я побачила, як із замку метушливо вийшов Вільгельм, ледь заточуючись то тут, то там, і вирішила трохи стримати Томаса. Я хотіла поговорити з хлопцем, запитати, що він бачив у потягу, хоча він вочевидь мав намір уникати мене за всяку ціну.

І це ухиляння на позір робило його провину лишень імовірнішою.

Вільгельмова шкіра з вигляду була дещо... Я не була впевнена. Здавалося, ніби оливковий відтінок майже повністю витіснили темні плями. Неначе гарячка спричинила сильне почервоніння. Могла заприсягтися, що воно було навіть дужчим, ніж у їдальні. Перебирала подумки інфекції, що могли спричинити два різні висипи, але не зуміла пригадати жодної. Це точно не була скарлатина: ті симптоми я упізнаю будь-де.

Ми йшли далеко позаду Вільгельма, тож він або не помічав нас, або вирішив, що ми прямуємо в село із власною метою. Передусім я хотіла вивчити його, побачити, куди він іде. Тоді ми, можливо, довідаємося про нього щось більше. Якби ми накинулися на нього із запитаннями зараз, юнак, певно, змінив би курс. Я поділилася своїми підозрами з Томасом, і він погодився, що так учинити найкраще.

Я не підводила погляду від землі, звертаючи увагу на сліди, які Вільгельм залишив на свіжому снігу, і навіть на його кроки. Заточуватися хлопець ніби перестав, але схоже, що його знудило, бо біля стежки парувало блювотиння. Я не оглядала його зблизька і якнайшвидше рушила далі. Може, Вільгельм просто йшов до когось по ліки від своєї недуги. Проте дивно, що він прямував до села, а не поцікавився лікарем у замку.

Я сховала руки в кишені й мало не послизнулася ще раз. Через увесь переполох у їдальні я зовсім забула про пергамент. Роззирнувшись довкола, щоб переконатися, що на стежці нікого немає, окрім нас із Томасом та ще Вільгельма, який був задалеко, щоб зважати на нас, я зупинилася щоб пошукати його в кишені, і з жахом усвідомила, що аркуша там немає.

— Тільки не кажи, що я кинув свою негожу звичку курити, лишень аби ти її підчепила.

— Прошу?

Я обшукала кишені спідниці й внутрішні кишені зимового пальта. Нічогісінько. Моє серце загупало. Якби я зранку не показала малюнок Анастасії та Іліані, то могла б занепокоїтися, що просто його вигадала. Вивернула кишені — порожньо.

— Що ти там шукаєш, Водсворт?

— Свого дракона, — відповіла я, намагаючись пригадати, чи поклала пергамент назад у кишеню, перш ніж спуститися до їдальні. — Напевно, я залишила його у покоях.

На якусь мить Томас витріщився на мене з чудернацьким виразом на обличчі.

— Де ти цього дракона знайшла? Певен, чимало різних учених захочуть із тобою поспілкуватися і побачити цей екземпляр. Ще й досить малий, щоб уміститися у тебе в кишені. Оце так знахідка.

— Це малюнок із мого купе, — сказала я, глибоко зітхнувши. — Я знайшла його після того, як гвардійці забрали тіло.

— О, ясно, — тільки й сказав Томас, а тоді раптом крутнувся і пішов далі в напрямку села, залишивши мене стояти з роззявленим ротом.

Я схопилася за спідниці, дбаючи про те, щоб не показати нічого вище чобітків, і побігла за ним.

— Що це щойно було?

Томас кивнув на чагарник поруч зі стежкою. Простеживши за його поглядом, я зауважила у снігу на узліссі те, що скидалося на свіжі відбитки лап великого собаки. Тварина, схоже, йшла по сліду Вільгельма — там, де лишалося його блювотиння. Я сподівалася уникнути зараження його хворобою і будь-якої тварини, що йшла за хлопцем. Побачила, як він знову заточився на стежці, майже дістався вершини пагорба. Мені захотілося побігти за Вільгельмом і допомогти йому  — він справді мав кепський вигляд.

Томас пішов крізь сніг, не зводячи очей з нашого одногрупника.

— Не можна, щоб нас тут застав захід сонця, — сказав він. — Зима, поживи в лісі мало. Краще не спокушати долю, ризикуючи трапитися на очі вовкам.

Але вперше в житті я була надто роздратована щоб уявляти, як ліс повниться хижими звірами Я прискорила крок і, не відводячи погляду від Томаса, потяглася до нього.

— Ти й далі вдаватимеш, ніби я не казала про дракона?

Юнак зупинився, зняв циліндр, змахнув з нього сніг, що насипався з гілок над нами, і знову надягнув.

— Якщо тобі кортить знати, його намалював я.

— Ох. — Мої плечі важко опустилися. Я мала б радіти, що цей малюнок не означає чогось лиховіснішого, мала б відчути полегшення, що вбивця не проник у купе й не залишив мені глузливу підказку. А проте, я відчувала розчарування. — Чому ж ти тоді просто не сказав раніше?

— Бо я не збирався показувати його тобі. — сказав Томас, зітхаючи. — І було б грубо просто кинути: «Даруй. Не питай, будь ласка, про дракона. Це дуже чутлива тема наразі».

— Не знала, що ти так добре малюєш.

Коли я промовляла це, щось ворухнулося в моїй пам’яті. Томас схилився над трупом у лабораторії мого дядька, малює напрочуд точні зображення кожного розтину, на його руках плями від чорнила і вугільного олівця, але він не завдає собі клопоту змивати їх.

— Що ж, так. Це сімейне.

— Намальовано... гарно, — зронила я. — Чому саме дракон?

Томасів рот стиснувся в похмуру риску. Я не чекала, що він відповість, але хлопець глибоко вдихнув і лагідно відповів:

— У матері була картина з ним. Пам’ятаю, як дивився на зображення, поки вона помирала.

Не зронивши більше ні слова, він рушив далі крізь сніг. Ось і все. Ми надто наблизилися до емоційної стіни, яку він звів колись давно. Томас ніколи не говорив про родину, і я бажала довідатися більше про те, як він став таким, яким є. Я опанувала себе й заквапилася за ним, аж раптом усвідомила, що Вільгельм зник із виду. Я рухалася так швидко, як лишень могла, хоча частина мого єства тепер переймалася, що в перебуванні Вільгельма в потягу не було нічого незвичайного. Це просто був черговий витвір моєї клятої уяви.

Ми наближалися до Брашова, і мені вкрай остогидло брьохати крізь сніг із льодом. Поділ спідниць наскрізь промок і заціпенів, мов пальці трупа. Краще було б одягти мій вершницький стрій з обтислими бриджами. А взагалі, найрозумніше було б залишитися в замку й оглядати вітрини з анатомічними зразками і таксидермічні кімнати. Ми не лише гаяли час, йдучи по сліду хворого хлопця, а ще й страшенно змерзли і промочили одяг. І я ледь не свято вірила, ніби відчувала, як усі мої чуття обплітають щупальця батькової тривоги через інфлюенцу.

— А! Ось і воно.

На якусь мить переді мною промайнули будинки, на які вказував Томас, сяючи найщирішою усмішкою. Не більш ніж проблиски кольорів крізь гілля вічнозелених дерев, але збудження спонукало мої ноги рухатися швидше. А відтак, коли ми почали спускатися черговим схилом, я в усій красі уздріла коштовність, заховану між стрімчастих гір.

Ми пленталися по всипаній снігом стежині, прикипівши поглядами до барвистого села. Будинки тулились один до одного, наче придворні дами-красуні; ззовні були розфарбовані в кольори лосося, вершкового масла та найблідіший відтінок океанської блакиті. Також були тут будинки зі світлого каменю із дахами теракотової барви.

Найвеличнішим видовищем була церква, готичний шпиль якої стримів у небеса. Зі свого положення ми бачили її червоний черепичний дах, що розтягнувся над здоровенною спорудою зі світлого каменю з вітражними вікнами. Мої очі закололо, і я змахнула віями трепетне відчуття. Можливо, ця прогулянка таки не була марнуванням часу.