Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 11)
Я скинула спіднє й відчула як тепло води та дружби проникає до моїх втомлених кісток.
Можливо, наступні кілька тижнів не будуть такими жахливими, як я гадала.
РОЗДІЛ 7
КАЗКИ
ПОКОЇ У ВЕЖІ
САМЕRЕ DIN TURN
ЗАМОК БРАН
2 ГРУДНЯ 1888 РОКУ
Імла здійнялася з дерев навколо замку й опустилася на гори, як туман на лондонські провулки, а тим часом я сиділа на канапі й силкувалась не вовтузитися.
Іліана казала, що повернеться на сніданок, але сонце майже зійшло, а її й досі не було. Хтозна, може, її затримали в іншій частині замку. Я тупнула ногою. Ректор Молдавану не пустить мене до їдальні, якщо спізнюся. Висловлюючи незгоду з моїм чеканням, забурчав живіт. Гаразд, дам Іліані ще дві хвилини, а тоді вже спущуся до їдальні. їсти мені потрібно, бо як інакше витримати наступні кілька тижнів і не відбитися глузду?
Я перейшла у спальню і зайнялася особистими речами, що їх привезла із собою, — зокрема, світлиною батька й матері, зробленою дуже давно. Я поставила світлину на тумбочку й почулася не такою самотньою в цьому дивному місці.
Щойно сонце позолотило гори за вікном моїх покоїв у вежі, у двері жваво постукали. Хвала небесам. Я хутко повернулася в сусідню кімнату й розгладила блідо-зелені спідниці. Приглушені голоси стихли, тільки-но я відчинила двері.
Іліана, тримаючи в руках накриту тацю, усміхнулася дівчині поряд із собою.
— Це міс Анастасія. Вона...
— Вихованка ректора Молдавану, або, як я полюбляю називати його, найнеприємнішої особи в історії Румунії. — Вона змахнула рукою і ввійшла до покоїв. Її акцент злегка відрізнявся від Іліаниного, але його сутність була такою ж. — Щиро кажучи, не такий він уже й поганий. Він просто... як це сказати...
— З химерами? — підказала я. Анастасія засміялася, але нічого не сказала.
Іліана усміхнулася.
— Поставлю це тут, — промовила вона.
Я пройшла за нею до малої канапи і столика, тимчасом як Анастасія роздивлялася книжкові полиці. Вона мала просте, але гарненьке личко, волосся кольору пшениці та ясні блакитні очі. Вона точно знала, як користуватися своїми перевагами собі на користь, особливо коли демонструвала заразливу усмішку.
— Ти шукаєш щось конкретне? — запитала я, помітивши, як методично вона оглядає корінці.
— Я така рада, що ти тут. У хлопців... Fără maniere8. — Вона знизала плечима, зауваживши збентеження, яке вочевидь проступило в мене на обличчі. — Більшість із них не надто приємні чи ввічливі. Можливо, це від нестачі кисню. Чи жінок. Найбільше розчаровують брати-італійці. Весь час зариті носами у свої книжки. І навіть не глянуть у мій бік! Навіть коли я виставляю напоказ свої найцінніші принади.
Анастасія схопила з полиці книжку, притисла її, розгорнуту, до обличчя й почала хихочучи походжати кімнатою, ніби демонструє принади, тільки перебільшено. Іліана відвела погляд, широко усміхаючись.
— Я сподівалася убити час за готичним романом, доки ти на заняттях, — мовила Анастасія, відкидаючи книжку. — Але дядечко Молдавану, звісно ж, не тримає тут таких фривольних речей. А ти часом не привезла з собою якихось готичних романів?
Я похитала головою, а тоді запитала:
— Ти також відвідуватимеш заняття?
— Звісно, ні. Дядечко вважає, що це не гоже для дівчини мого становища. — Анастасія закотила очі й, надувшись, плюхнулася на канапу. — Але мені байдуже. На деякі заняття я приходитиму, лишень щоб подратувати його. Він не може перебувати в кількох місцях одночасно.
— Уже всі приїхали?
— Усі, хто походить із важливих родин, гадаю. Цього разу зібралася невелика група. Кажуть, дядечко ... жадає sange,
— А чому всі думають, що він жадає крові? — спитала я.
Тут Іліана зняла кришку з таці й прикипіла поглядом до пирогів із м’ясом. Я чемно відкусила солоний, наповнений м’ясом шматочок пирога, а тоді ледве стрималася, щоб не проковтнути його цілком. Хай із чого зроблені, пироги були смачні.
— Такі чутки я чула в замку, нудьгуючи до пів-смерті, — пояснила Анастасія. — Наразі всі у цьому
навчальному курсі або зі знаті, або селяни з імовірними зв’язками зі знаттю. Бастарди. Ніхто не знає, з якої причини тут усі ці аристократи, якщо взагалі є причина. Про братів-італійців не питай. Вони ні з ким не спілкуються, крім один одного. Не маю уявлення, що в них за історія.
Анастасія закинула шматочок пирога до рота і задоволено застогнала.
— Дехто гадає, що це частина вашого іспиту, — вела вона далі. — Дядечко полюбляє ігри та інтригу. Він вважає, що знаходження спільних ознак, які можуть стати в пригоді під час вистежування убивць, — це навичка, якою має володіти кожен студент-криміналіст. — Анастасія кинула на мене оцінювальний погляд. — Ти, безперечно, високородна. Яке твоє родинне ім’я?
— Водсворт. Мій батько...
— Не має жодного стосунку до Румунії?
Я кліпнула.
— Мені про це не відомо. Моя мати частково мала індійське походження, а батько англієць.
— Цікаво. Либонь, не всі походять із цих країв.
Анастасія відкусила ще шматок пирога.
— Чула, ти прибула опівночі з юнаком. Ви заручені?
Я ледь не вдавилася наступним шматком.
— Ми... друзі. І партнери в роботі.
Анастасія широко всміхнулася.
— Чула, він іще той красень. Можливо, я вийду за нього заміж, якщо ви лишень у роботі партнери. — Не знаю, що вона угледіла на моєму обличчі, бо квапливо додала: — Я дражнюся. Моє серце належить іншому, хоча він і вдає, ніби мене не існує. Як минула твоя подорож?
Перед очима постала картина проштрикнутого кілком тіла. Я відклала м’ясний пиріг, раптом утративши апетит.
— Узагалі-то, жахливо. — Я переповіла дівчатам свій клінічний висновок про чоловіка в потягу і травми, яких він зазнав. Бронзове лице Іліани пополотніло і стало наче у привида. — У мене не було нагоди роздивитися, що саме запхали йому до рота. Але воно мало органічне походження й було білясте. Запах мало гострий... а проте знайомий.
— Usturoi, — прошепотіла Анастасія, вирячивши очі.
— Що це?
— Часник. Я читала, що його кладуть до рота тим, кого вважають... англійці називають їх вампірами.
— Це явно з готичного роману, — пирхнула Іліана. — Стригоїв тут позбуваються інакше.
Я повернулася думками до органічного тіла. Воно справді відповідало опису часнику, і це пояснювало запах.
— Мій друг казав, що стригоїв спалюють, — обережно промовила я. — А ті, кому він завдав шкоди, випивають попіл.
— Як огидно. — Анастасія сіла прямо, жадаючи інших подробиць. Вона мені нагадувала мою кузину Лізу, хіба що Ліза захоплювалася небезпекою з домішкою романтики, а Анастасію, схоже, приваблювала сама небезпека. — Тутешні селяни досі так роблять? Деякі селяни в Угорщині застрягли у давніх звичаях. Дуже забобонні люди.
— Ти мадярка? — запитала я. Дівчина кивнула. — Але також розмовляєш румунською?
— Звісно. Ми її вивчали разом із рідною мовою. Також я незле говорю італійською. Не те щоб могла поспілкуватися нею з твоїми одногрупниками. — Вона перевела увагу на Іліану. Я зауважила, як служниця стискає серветку, що лежали в неї на колінах, стараючись уникнути наполегливого погляду Анастасії. — Як селяни виявляють стригоїв? Чи це наче секретне товариство? На кшталт драконістів?
Уся моя увага знов зосередилась на Анастасії. Я могла заприсягтися, що малюнок пропалював дірку в кишені моєї спідниці. Якусь мить мені здавалося, ніби я маю захищати його, тримати в таємниці від усіх, поки не розгадаю його походження. Це було безглуздя. Я дістала пергамент і поклала на столі.
— Хтось залишив це в моєму купе після вбивства. Ти знаєш, що це може означати?
Анастасія поглянула на малюнок. Мені було складно прочитати вираз, який вона приховувала. Спливла хвилина.
— Ти коли-небудь чула про Орден Дракона? — запитала вона. Я хитнула головою. — Ну, вони...
— Уже пізно. — Іліана скочила на ноги й показала на годинник на камінній полиці. — Молдавану звільнить мене, якщо я не повернуся до роботи. — Вона квапливо зібрала наші серветки і з таким дзвоном накрила тацю кришкою, що я аж зубами скреготнула. — А вам обом потрібно йти до said, de mese. Молдавану пильнуватиме.