Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 8)
Моє тіло напружилося, коли я усвідомила, як близько ми з ним сидітимемо. Я сподівалася, що ректор академії не вийде нас зустрічати; якщо побачать, як я тулюся до Томаса, то це матиме непристойний вигляд, навіть із супровідницею під боком. А тоді, наче та сама думка промайнула в його зіпсутій голові, юнак лукаво мені всміхнувся і піднявши край великої оздобленої хутром ковдри, поплескав по сидінню поряд із собою. Я зціпила зуби.
— Що? — спитав він, вдаючи невинність, коли я заходилася розкладати хутра навколо себе й демонстративно заповнила простір між нами додатковим шаром ковдр, наче зводила пухнастий мур. Місіс Гарві тим часом очікувано закуняла. Я замислилася, чи Томас, бува, не уклав із нею якоїсь угоди, щоб вона була присутня просто для годиться. — Я лишень поводжуся, як належить джентльмену, Водсворт. Нема потреби спопеляти мене поглядом.
— А я гадала, ти хочеш поводитися гоже заради мого батька.
Хлопець поклав руку на серце.
— Ти мене раниш. Хіба твій батько не розізлиться, якщо я дам тобі замерзнути? Науково доведено, що тілесне тепло — найкращий спосіб лишатися зігрітими. Є навіть дослідження, які стверджують, що найкращий спосіб уникнути гіпотермії — це повністю роздягнутися й притулитися одне до одного голою шкірою. Якщо ти зазнаєш переохолодження, я вдамся до кожного засобу в своєму арсеналі, щоб урятувати тебе. Це зробив би всякий порядний юний джентльмен. Як на мене, це страх як хоробро.
Мої зрадливі думки полинули до образу Томаса без одягу і викликали широку усмішку на його лиці, так наче юнакові були відомі мої скандальні думи.
— Можливо, мені варто написати татові й поцікавитися, що він думає про цю теорію.
Томас набурмосився й накинув ковдру на плечі: тепер він скидався на дикого царя звірів із якогось гомеричного епосу. Я зручно вмостилася на завеликому хутрі й вдихнула запах дубленої шкури, силкуючись не виблювали. На нас чекала не найпахучіша мандрівка, але принаймні ми прибудемо я академію ще до півночі. Я витримували й гірші аромати. коли досліджувала зогнилі тіла в дядька Навряд чи було важко витерпіти кілька грубих шкур протягом іще двох-трьох годин.
Дивно було про таке думати, та я чи не кожного ранку сумувала за легким запахом розкладання, змішаним із формаліном. Тож не могла дочекатися, коли прибуду на навчання і мене знову оточать наукові дослідження. Нове середовище могло зцілити мене від недуги, від якої знемагала. Принаймні я на це сподівалася. Не змогла б займатися криміналістикою, якби й далі боялася воскреслих трупів.
Я кинула погляд на всі сіруваті шкури і від раптового осяяння насупилася.
— Хіба не дивно мати стільки вовчих шкур?
Томас стенув плечима.
— Румуни не в захваті від великих вовків.
Перш ніж я встигла попросити його про пояснення, візник завантажив останні скрині на сани і сів на передку. Швидко проказав щось румунською, і Томас йому відповів. Тоді юнак знову відхилився до мене, і від його подиху в мене на шкірі виступили сироти. Від раптового збудження я затремтіла.
— Наступна зупинка — замок Бран. З усіма прекрасними негідниками, що там навчаються.
— Ми там невдовзі навчатимемося, — нагадала я.
Томас занурився у свою ковдру, погано приховуючи усмішку.
— Я знаю.
— Звідки ти так добре знаєш румунську? — поцікавилась я. — Не знала, що ти опанував іще щось, окрім сарказму.
— Моя мати була румункою, — пояснив хлопець. — І вона розповідала нам різні казки. Мову ми вивчили від народження.
Я насупилася.
— А чому ти не розповідав цього раніше?
— Я сповнений сюрпризів, Водсворт. — Томас витягнув ковдру через голову. — Тож у тебе попереду довгі роки розгадування цих утішних загадок. Коли є таємниця, то й іскра не гасне.
Ляснули віжки, і ми рушили в дорогу, ковзаючи по снігу, тимчасом як повз нас проносилися нові сніжинки. Морозний вітер кусав мені щоки, блискучими струмочками з очей текли сльози, а проте я не могла відвести погляду примружених очей від лісу, що прошмигав повз. Я могла заприсягтися, що час від часу щось невідступно бігло за нами краєм лісу, але ставало занадто темно, щоб стверджувати напевне.
Коли до мене долинуло низьке виття, то було складно визначити, вітер це чи зграя вовків, що переслідує свою наступну жертву. Можливо, убивця із плоті та крові й духи жертв Дракули — не єдині жахіття, яких варто остерігатися у цій країні.
Тим часом спливали морозні хвилини, темнішало небо. Ми підіймалися на круті схили гір і опускалися в менші долини. Зробили зупинку у Брашові, де — після запеклих дебатів щодо сумнівної доцільності прибуття в академію без супроводу — Томас допоміг місіс Гарві винайняти кімнату в таверні, й ми попрощалися з нею. Покинувши село, ми рушили до вершини найвищої гори, яку я будь-коли бачила. І коли за якийсь час ми її досягли, місяць уже остаточно зійшов. У його сяйві мені вдалося розгледіти бліді мури замку з вежами, що колись слугував домом Владу Цепешу. Чорний, як смола, ліс оточував його: природна твердиня навкруг гардині, зведеної людськими руками. Я замислилися, чи не в цьому лісі Влад добував деревину для кілкій, на які наштрикував своїх жертв.
Не переймаючись пристойністю, я прихилилася до Томаса, бо потребувала його тепла з кількох причин. Я над цим іще не задумувалась, але Брашов був розташований зовсім поруч із нашою академією. Хай хто вбив першу жертву, він обрав місце неподалік замка Дракули.
Я сподівалася, що це не стане місцем нових убивств.
— Схоже, хтось залишив нам світло, — Томас кивнув на два сяючі ліхтарі, які могли сповіщати, що цілком можливо перед нами брама до лігва Сатани.
— З вигляду... затишно.
Пропетлявши вузенькою стежкою, що вела від лісу через невеличку галявину, ми, дякувати небесам, нарешті зупинилися перед замком. Пальці місячного сяйва торкалися шпилів, зісковзували дахами й відкидали від саней із кіньми тіні моторошних форм. Цей замок був химерний, а я ж іще не встигла навіть увійти всередину.
Якусь коротку мить я прагнула сховатися під шкурами й повернутися до гарно захищеного й різнобарвного містечка, вогні якого мерехтіли, немов світлячки, в долині ген унизу.
Можливо, зворотна подорож до Англії з місіс Гарві — не така вже й кепська ідея. Я могла б поїхати в гості до кузини в провінцію. Проводити час за розмовами й вишиванням речей для наших весільних скринь — звучить не так і жахливо. До того ж Ліза вміла перетворити найрутиннішу роботу на грандіозну романтичну пригоду, і я так за нею сумувала. Туга за домом ударила мене прямісінько в живіт, і я заледве втрималася, щоб не зігнутися під болю. Це помилка. Я була не готова опинитися в цій академії, створеній для юнаків. Тіла на столах, операційні. Усе це — нагадування про справу, якої я не могла забути. Про справу, яка розбила моє серце на друзки.
— Ти всіх засліпиш, Водсворт. — Перш ніж відпустити мене, Томас ніжно стиснув мою руку. — Не можу дочекатися, щоб побачити, як ти всіх затьмариш. Навіть мене. Але будь лагідною зі мною. Вдавай, наче я чудовий.
Я притлумила нерви й усміхнулася.
— Монументальне завдання, та я спробую бути з тобою делікатною, Кресвеле.
Я з відновленою силою зійшла з саней і піднялася широкими кам’яними сходами, тимчасом як Томас заплатив візникові й жестом звелів подбати про наш багаж. Тримаючи спідниці над снігом, що ставав дедалі глибшим, я зачекала, коли до мене приєднається друг: не бажала переступати той похмурий поріг сама. Ми нарешті тут. Зіткнемося з моїми демонами разом.
По обидва боки масивних дубових дверей світили два ліхтарі, а на самих дверях був прикріплений велетенський дверний молоток. Складалося враження, ніби два зміїних тіла сплелися воєдино, утворивши літеру «С» і нагадуючи формою якесь грізне лице.
Томас незворушно всміхнувся, позираючи на молоток.
— Як привітно, чи не так?
— Це одна з найстрашніших речей, що їх я будь-коли бачила.
Коли я лишень підняла цю жахливу штукенцію двері зі стогоном відчинилися і перед нами постав довготелесий чоловік зі сріблястим волоссям, яке полотном спадало йому до комірця, та неприємною гримасою на обличчі. Позад нього палахкотів вогонь, що золотив краї його вузького лиця. На темній шкірі виблискував тоненький шар поту, проте чоловік не завдав собі клопоту змахнути його.
Я навіть не наважувалася уявити, що він робив перед цим.
— Двері замикаються за дві хвилини, — оголосив він із сильним румунським акцентом. Його верхня губа вигнулася, так наче він знав, що я боролася з настійним бажанням позадкувати. Я могла заприсягтися, що різці у чоловіка досить гострі, щоб прокусити плоть. — Раджу вам поквапитися всередину і стулити рота, перш ніж у нього залетить щось неприємне. У нас невеличка проблемка з кажанами.
РОЗДІЛ 6
ПРИЄМНИЙ, МОВ ЗОГНИЛИЙ ТРУП
АКАДЕМІЯ КРИМІНАЛІСТИКИ
ТА КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ МЕДИЦИНИ
INSTITUTULUI NATIONAL DE CKIMINALISTICA
SI MEDICINA LEGALA
ЗАМОК БРАН
1 ГРУДНЯ 1888 РОКУ
Я стулила рот — радше через шок від такого грубого прийому, а не зі слухняності.
Який жахливо невихований чоловік! Він оглянув Томаса з тією самою зверхньою посмішкою, ніби приклеєною до лиця. Я відірвала від нього погляд, злякавшись, що закам’янію, якщо витріщатимуся надто довго. Він запросто міг бути нащадком міфічних Горгон, бо був чарівний точно, як Медуза. Тут я збагнула, що саме її мені й нагадував дверний молоток.