Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 7)

Томас витріщався на ліс і сніг, що падав за вікном. Мені теж хотілося визирнути у вікно, подивитися на велетенські дерева, однак я боялася образів, що їх міг породити мій стривожений розум. Звірів, що стрибають у підліску, відсічених голів, наштрикнутих на палі. Чи інших страхітливих мар та ілюзій.

— Тобі зле?

Хлопець перевів увагу на мене.

— Це так ти намагаєшся сказати, що я не виглядаю як сама досконалість? — Я мимоволі опустила погляд на його візитку. Темно-синя як ніч барва візитки та жилета, що був їй до пари, чудово врівноважувала темні риси обличчя, хоча я підозрювала, що Томас і сам це добре знав. І те, як його власні очі затрималися на моїх устах, підтверджувало думку.

— Ти просто якийсь не такий, от і все.

Я не стала звертати його увагу на те, що в нашому винайнятому «гуркотуні» мороз, і що йому, якщо він не зненамагає від гарячки, варто було б одягти пальто замість укриватися ним. Відмахнувшись від цього спостереження, я стенула плечима й заходилася далі ігнорувати Томаса. Він посунувся вперед, відвівши погляд від місіс Гарві.

— А ти не помітила? — Він барабанив пальцями по стегну. Я могла заприсягтися, що він вистукує якусь епічну сагу азбукою Морзе, але не переривала його. — Я вже кілька днів не курив. І надлишок нервової енергії мені... докучає.

— Чом би тоді не спробувати поспати?

— Мені на думку спадає кілька цікавіших речей, якими ми могли б зайнятися замість сну, Водсворт. До Брашова ще довгенько їхати.

Я тяжко зітхнула.

— Їй-право, якби ти вигадав щось нове, замість повторюватися, то я поцілувала б тебе просто за стимуляцію розуму.

— Я мав на думці дещо геть інше. Дещо з міфів, легенд та інших важливих тем, що допоможе тобі дізнатися більше про Румунію. Це ти вирішила, що я казав про поцілунки. — Задоволено усміхаючись на весь рот, Томас відхилився на спинку свого сидіння і продовжив розглядати ліс, доки ми повільно котилися повз. — І це змушує замислитися, як часто ти сама про це думаєш.

— Ти розкрив мій секрет. Я постійно про це думаю. — Без найменшої тіні усмішки я насолоджувалася спантеличеним виразом, що грав на хлопцевому обличчі, поки він мовчки ламав голову над моєю щирістю. — Ти наче збирався сказати щось важливе. — Він кліпнув очима, наче я розмовляла незрозумілою мовою. —У це важко повірити, знаю.

— Як шляхетна особа, я збирався розповісти тобі про стригоїв. Та мені значно більше до вподоби розкривати твої таємниці. Ну ж бо, погляньмо, що в тебе на думці.

Томас дозволив собі оглянути мене з голови до п’ят, і, здавалося, зібрав тисячу подробиць. Його губи поволі вигнулися в усмішці.

— Судячи з того, як ти виструнчилася і злегка вдихнула, гадаю, що в цю мить ти щонайменше розмірковуєш про те, щоб поцілувати мене. Яка ж ти безсоромна, Водсворт. Що про це сказала б твоя побожна тітонька?

Я зосередила погляд на його обличчі, долаючи бажання зиркнути на його повні вуста.

— Розкажи мені про стри...гаїв. Що воно таке?

— Strigoi, — промовив Томас із бездоганним румунським акцентом, — або ж стригої — це живі мерці, що приймають подобу людей, яким ти довіряєш. Людей, яких радо запросиш у свій дім. Отоді вони й нападають. Зазвичай ідеться про родичів, які нещодавно відійшли. Нам складно відвернутися від тих, кого любимо, — стиха додав він, неначе знав, як глибоко можуть ранити ці слова.

Я спробувала, та не змогла не згадати, як засмикалися кінцівки моєї матері, коли крізь її тіло зазміївся електричний струм. Чи прийняла б я її після повернення з царства смерті, хоч як я боялася? Відповідь бентежила мене. Я не вірила, ніби існує межа, яку не переступиш, коли йдеться про тих, кого любиш. Норми моралі руйнуються, коли стикаються з душевним болем. Деякі тріщини всередині нас ніколи не вдасться полагодити.

— Має бути якесь пояснення, — сказала я. — Дуже сумніваюся, що Влад Дракула постав із могили. Живі мерці — це лишень готичні оповідки, які розказують, щоб налякати і розважити.

Томас зустрівся зі мною поглядом і не відводив його. Нам обом було відомо, що часом оповіді й реальність зіштовхувались— із руйнівними наслідками.

— Погоджуюся. А от деякі селяни, на жаль, ні. Коли помічають стригоя, уся сім’я — чи ті, хто зазнав від нього шкоди, — іде на могилу шкідливця, викопує його, вириває з нього зогниле серце і спалює тіло. О, — додав юнак, нахиляючись уперед. — Ледь не забув. Після того як такого «живого» мерця спалюють, його попіл випивають. Це єдиний спосіб упевнитися, що стригой не повернеться й не заволодіє іншим тілом.

— Це якось... занадто, — мовила я, скрививши носа.

Обличчям Томаса поволі розпливлася усмішка.

— Румуни не звикли до півмір, Водсворт. Хоч у війні, хоч у коханні.

Я аж кліпнула, зачувши щирість у його голосі. Та перш ніж устигла відповісти, візник свиснув коням і натягнув віжки, спиняючи екіпаж. Я випрямилася, а моє серце закалатало від думок про бродячі банди злодіїв та вбивць, що проносилися в голові.

— Що сталося? Чому ми зупинилися?

— Вочевидь я забув сказати, — Томас замовк і спокійно одягнув пальто, яке служило йому за додаткову ковдру, а тоді поправив мою грілку, — що ми пересідаємо у більш підхожий екіпаж.

— Що ти...

Іржання коней і дзеленчання дзвіночків перебило моє запитання. Томас визирнув у вікно разом зі мною; від наших подихів воно затуманилося. Юнак протер його рукавом пальта і спостерігав за моєю реакцією з легкою усмішкою на обличчі.

— Сюрприз, Одрі Роуз. Сподіваюся, приємний Я не був певен...

Обіч нас зупинилися розкішні сани на кінній тязі, забарвлені у кольори румунських писанок – блідо-червоний, вохряний і блакитний. Двійка великих білосніжних коней топталася на снігу; вони нюшили повітря, вдихаючи, а їхні видихи клубочилися маленькими хмарками перед ними. На головах коней були вінці з плюмажами із білого страусового пір'я, лишень трохи пониклими від негоди.

— Ти... ти це організував?

Томас перевів погляд із мене на сани, закусивши губу.

— Я сподівався, що тобі сподобається.

Я здійняла брову. Сподобається? Та це була сцена прямісінько з казки. Я була цілковито зачарована.

— Я в захваті.

Без зайвих роздумів я відчинила дверцята і взялася за простягнуту руку візника. На ковзкій металевій приступці послизнулася, але рівновагу таки втримала. Вітер дув лютий, та я заледве на це зважала. Візник розвернувся до екіпажа, а я, міцно притримуючи капелюха, захоплено дивилася на дивовижні сани перед собою. І коли вийшла з-під захисту «гуркотуна» в заметіль, візник на санях усміхнувся до мене.

Принаймні так мені здалося. Не було змоги сказати напевне, адже чоловік був закутаний аж по саме рум’яне лице, щоб вберегтися від суворої погоди. Він помахав Томасові, коли той підійшов до мене і у своїй оцінювальній манері стан розглядати і сани, й візника.

— Цей вид транспорту видасться мені не гіршим за інші. Особливо зважаючи на те, що завірюха, схоже, припиниться ще нескоро. Ми чудово проведемо час. Ну і вираз твого обличчя того вартував. — Я обернулася до нього зі сльозами вдячності на очах і побачила як юнака охопила паніка, коли я радісно, не соромлячись усміхнулася йому. Він просунув голову в екіпаж і плеснув у долоні. — Місіс Гарві. Прокидайтеся. Дозвольте допоможу вам спуститися.

Холодний вітер обрав саме цю мить, щоб пронизати собі шлях крізь ліс, засвистівши у гіллі дерев. Я сховала обличчя в хутряну підкладку зимової накидки. Ми були в самій гущавині лісу між двох ворожих гірських піків. І хоча сонце мало світити ще кілька годин, темрява вже стелилася довкола нас. Ця висота була така ж темпераментна, як і мій друг.

Допомагаючи нашій супровідниці зійти з екіпажа, Томас показав їй на наші грілки. Місіс Гарві скривилася від снігу і випила ще трохи тоніку.

Томас простежив за моїм поглядом, що пересувався від одного скрипучого дерева до іншого. Було дещо дивне в цьому лісі. Здавалося, наче він був живий, наче тут мешкав дух — ані добрий, ані лихий. Була тут стародавня аура, що шепотіла про війни й кровопролиття.

Ми перебували глибоко в серці володінь Влада Наштрикувана, і скидалося на те, що земля хотіла нас попередити: поважайте ці терени або пожніть наслідки.

Це, певно, була лишень гра світла, проте кілька листочків, що ще збереглися, мали барву засохлої крові. Я замислилася, чи тутешнє листя призвичаїлося до смаку крові, після того, як тут було погублено десятки тисяч життів. Над нами зловісно пугикнув птах, і я хапнула ротом холодного повітря

— Заспокойся, Водснорг. У лісу немає ікл

— Дякую, що нагадав, Кресвелс, — солодко проказала я. — І що б я без тебе робила.

Хлопець повернувся до мене з таким серйозним виглядом, якого я ще ніколи не бачила.

— Та жахливо за мною сумувала б, і сама це знаєш. Як і я сумував би за тобою, якби ми розлучилися — так сильно, що й уявити не здатен.

Візник жестом попросив нас сідати, і Томас повів місіс Гарві, узявши її під руку. Я ж на мить загаялася, відчуваючи, як стугонить серце. Томас висловлював свої зізнання так прямолінійно, що це мене щоразу приголомшувало.

Даючи собі хвилю, щоб серце вгамувалося, я погладила м’яку немов оксамит морду ближнього коня, перш ніж залазити у сани. Вони не мали даху, як екіпаж, але в цьому малому просторі виявилося більше хутряних покривал, ніж я будь-коли бачила. Може, в нас і не було покриву над головою, але ми навряд чи замерзли б, маючи стільки шкур, щоб у них загорнутися. Місіс Гарві непевно сіла у сани і присунулася до однієї з боковий, лишаючи решту сидіння для нас із Томасом, і заходилася розкладати наші грілки для ніг.