Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 6)

— Леді й джентльмени! — провідник склав руки рупором навколо рота, бо гукав із дальнього кінця коридору. Акцент вказував на те, що він француз. І не дивно, адже виїхали ми з Парижа. — Прошу повернутися до своїх купе. Членам королівської гвардії необхідно звільнити простір від... джерела забруднення.

Він нервово зиркнув на чоловіка в однострої поруч із собою, який дивився на юрбу, доки вона не розійшлася по своїх купе, розчинилася, наче тіні у пітьмі.

З вигляду гвардійцеві було років із двадцять п’ять. Його прилизане волосся було чорніше за беззоряну ніч. Лице худе, гостре, з вираженими рисами. Хоча молодик залишався незворушним, у ньому нуртувала напруга; він був як натягнутий лук, готовий вистрелити й убити. Я помітила тверді м’язи в нього під одягом та мозолі на руках, не прикритих рукавичками, коли він підняв їх і жестом показав, щоб ми пішли. Він був зброєю, вигостреною Румунським королівством, готовою оголитися проти будь-якого гаданого ворога.

Томас нахилився так близько, що його дихання залоскотало шкіру в мене на шиї.

— А він, бачу, небагатослівний. Либонь, усіх лякає довжина його... клинка.

— Томасе! — прошипіла я, обурена хлопцевою непристойністю.

Він указав пальцем на завеликий меч, що висів при стегні молодика, — його лице виражало веселість. Он воно що. Я зашарілася, а Томас заклацав язиком.

— І ти ще кажеш, що це в мене брудні думки! Який шкандаль, Водсворт. Про що ти подумала?

Гвардієць суворо поглянув на Томаса, його очі на мить розширилися, а тоді обличчя знову стало незворушним.

Я переводила погляд з одного на другого, поки вони оцінювали одне одного — двоє вовків-альфа-самців, що кружляють і кусають одне одного, змагаючись за домінування над новою зграєю. Зрештою гвардієць легенько схилив голову. Його голос був глибокий і гуркотів неначе паровий двигун.

— Прошу повернутися до купе, Attend.

Томас застиг. Цього слова я ще не знала, адже лишень нещодавно почала вивчати румунську, тож не мала уявлення, як саме до нього звернувся гвардієць. Може, це щось просте на кшталт «сер» чи «пихатий бовдур».

Хай там як його обізвали, мій друг ненадовго закляк від здивування. Схрестив руки на грудях, коли гвардієць ступив уперед.

— Гадаю, ми залишимось і обстежимо тіло. Ми вельми вправно добуваємо секрети з мерців. Бажаєте переконатися?

Гвардієць ліниво ковзнув поглядом по мені, без сумніву, думаючи, що юна дівчина в гарній сукні — це повна протилежність корисності. Принаймні коли йшлося про науку чи діяльність детектива-аматора.

— У цьому немає потреби. Можете йти.

Томас випростався на весь свій приголомшливий зріст і поглянув на молодика зверху, не оминувши увагою намір гвардійця, з яким той оглядав мене. Коли він ставав у цю позу, з його вуст ніколи не злітало нічого доброго. Я зважилася на непристойність і взяла Томаса за руку. Гвардієць скривився, та мені насправді було байдуже. Ми вже не в Лондоні й не оточені людьми, здатними посприяти і витягти нас із біди, якщо Томас роздратує не ту людину своїм звичним шармом. А загриміти до якогось затхлого румунського підземелля ніяк не входило до найбажаніших планів у моєму житті. Я бачила гнітючі нутрощі «Бедлама» — жахливої божевільні в Лондоні, ім’я якої стало синонімом хаосу, — і дуже добре могла уявити, що можна уздріти тут. Я прагнула досліджувати трупи, а не різні види щурів у якійсь забутій підземній клітці. Чи павуків. Від самої думки про це мороз пробіг поза спиною. Краще вже зустрітися з жахіттями, що мене переслідують, ніж опинитися у пастці з павуками в якомусь малому темному приміщенні.

— Ходімо, Кресвеле.

Юнаки повитріщалися один на одного ще мить, їхні непохитні пози вказували на мовчазне протистояння. Від вигляду цієї комедії хотілося пустити очі під лоба. Я ніколи не розуміла потреби чоловіків у тому, щоб змагатися за дрібні клаптики землі, зводити там замок і володарювати в ньому. Усе це величання через кожен дюйм простору, певно, страшенно виснажує.

Зрештою, Томас заспокоївся.

— Гаразд. — Тоді примружився до гвардійця. — Як тебе звати?

Той вишкірився лихою посмішкою.

— Данешті.

— А, Данешті. Це все пояснює, хіба ні?

Томас розвернувся на підборах і зник усередині власного купе, залишаючи мене наодинці з думками не тільки про тіло під дверима мого купе, а й про чудернацьку ауру, що оповила нас, відколи ми опинилися в Румунії. Ким був той грізний молодий гвардієць і чому його ім’я так роздратувало Томаса? Ще двоє королівських гвардійців стали обабіч Данешті, який вочевидь був головним і тепер вигукував накази румунською, точними рухами вказуючи на тіло.

Я сприйняла це за сигнал до відходу. Зачинивши за собою двері купе, завмерла на місці. Місіс Гарві лежала, а її груди здіймалися і опускалися в сталому ритмі, що вказувало на глибокий сон. Та налякало мене аж ніяк не її положення — на моєму сидінні лежав зім’ятий аркуш пергаменту. Може, мені час від часу і ввижаються химери, проте я була певна: перш

ніж ми виявили тіло ззовні, жодного пергаменту не було.

Мороз пробіг мені поза шкірою Я роззирнулася по купе, але тут не було нікого, крім моєї супутниці, яка зараз спала. Не даючи страху оволодіти мною, я підійшла до папірця Й розправила його На ньому було зображення дракона, що обвивав хвостом власну товсту шию. Вигин його спини утворював хрест. Мені навіть луска привиділась.

Можливо, дракона намалював Томас, але я помітила б це, чи не так?

Упавши на сидіння, я ламала над цим усім голову, бажаючи повернутися в часі до моменту, коли переймалася лишень через Томасове невпинне постукування пальцями. Схоже, я ні в чому не могла бути впевнена. Почула, як у коридорі волочать тіло. Намагалася не думати, що гвардійці знищують можливі докази, тимчасом як шурхіт туфель убитого по килиму стихав удалині й зрештою зник. Залишалася ще одна таємниця: якщо не Томас намалював дракона, то як той, хто це зробив, проник до мого купе і зник, що ми з Томасом і не помітили?

Від цього мороз пробрав мене до кісток.

Замок Бран, Трансильванія, Румунія.

 

РОЗДІЛ 5

УРОКИ ПРО СТРИГОЇВ

 

ОКОЛИЦІ БРАШОВА

ТРАНСИЛЬВАНІЯ, РУМУНІЯ

1 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

 

Кларенс, який ще часто називають гуркотуном через шум, що його він спричиняє своїм рухом, був зручним, як усякий екіпаж, що годинами трясеться й смикається на нерівній місцевості, підіймаючись на круті гори й пагорби дорогою Із Бухареста.

Зі страшенної нудьги я спостерігала за погойдуванням золотих китиць на тасьмі, якою було підв’язано темно-багряні занавіски. На тканині були вишиті золотисті дракони з елегантними змієподібними тілами. Місіс Гарві, яка упродовж приблизно останніх пів години була, на диво, при тямі, крекнула, коли ми підскочили, переїжджаючи особливо велике заглиблення в дорозі, й підтягла свою ковдру вище.

Мої брови здійнялися мало не до волосяної лінії, коли вона дістала фляжку з оздобленої хутром накидки і зробила глибокий ковток. Прозора рідина виплеснулась на неї, заповнивши крихітний простір гострим ароматом того, що могло бути лишень міцним алкоголем. Щоки місіс Гарві яскраво почервоніли, коли вона торкнулася пролитої рідини, а відтак простягнула гравіровану фляжку мені. Я хитнула головою, не в змозі спіймати усмішки - кутики губ самі собою сіпнулися догори. Мені ця жінка вельми подобалася.

— Це дорожній тонік. Від хитавиці, — пояснила вона. — Дуже помічний, коли маєш слабке здоров'я. І коли погода препогана.

Томас пирхнув, але я звернула увагу, як він перевірив грілку для ніг, яку місіс Гарві нещодавно змінила, щоб упевнитися, що грілка досі виділяє тепло: що вище ми піднімалися в гори, то рясніше сніжило, і наш екіпаж був дуже холодний.

— Місіс Гарві також уживає свій дорожній тонік, перш ніж іти спати. Іноді, коли я повертаюся ввечері з лабораторії доктора Водсворта, у передпокої чекає таця зі свіжим печивом, — сказав хлопець. — А вона не пригадує, звідки воно береться.

— Ой, цить, — лагідно промовила місіс Гарві. — Цей тонік мені прописали для мандрівки. Не розповідай напівправди, це негоже. Я завжди пам’ятаю, як готую печиво, і випиваю ковточок лише після цього. І я роблю печиво, бо дехто — неймовірний ласунчик. І хай він не намагається переконати вас у протилежному, міс Водсворт.

Я пирснула сміхом, а тим часом люб’язна старенька випила ще ковток «дорожнього тоніка» і зручніше вмостилася під щільними вовняними ковдрами, бо її повіки вже опускалися. Це пояснювало її вражаючу здатність проспати майже всю подорож. Місіс Гарві прекрасно поладнала б із моєю тіткою Амелією. Та теж полюбляла хильнути спиртного перед сном.

Томас простяг ноги через прохід, насуваючись на моє сидіння, та цього разу він, схоже, не усвідомлював свого переступу. Був незвично тихим упродовж майже всієї поїздки Подорожі ніколи не давалися йому легко, а ця частина мандрівки було особливо немилосердною. Можливо слід і йому тихцем дати тоніка місіс Гарні. Це подарувало б трохи спокою нам обом до прибуття в академію.

Я розглядала Томаса, поки він зосередився на чомусь іншому. Його погляд був відсторонений юнак сидів поряд зі мною, та думки його витали деінде Мені й самій було доволі тяжко не думати про жертву з потяга. Чи чудернацький малюнок дракона. Я хотіла поговорити про це з Томасом, але не бажала робити цього в присутності нашої супровідниці. Останнє, що потрібно сердешній місіс Гарві, — це ще одне джерело переляку. Коли згодом екіпаж зупинився, щоб коні перепочили, а ми нашвидкуруч пообідали, вона заледве щось з’їла й сахалася кожнісінького звуку з кухні заїзду, де кипіла робота.