Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 5)
— Місіс Гарві зомліла, — повідомив Томас, виходячи з купе. Тоді підбадьорливо усміхнувся. — У мене є нюхальна сіль, але гадаю, варто лишити її так, поки тут...
Я побачила, як смикнулося його горло від емоцій, які він придушував, і наважилася на непристойність — розсудивши, що увага юрби прикута до трупа, а не до мого браку розважливості, — і на якусь мить хутко схопила його за руку в рукавичці. Слова були зайвими. Байдуже, скільки разів хтось стикався зі смертю та згубою, це завжди непросто. Спочатку. Але Томас мав рацію: ми це подужаємо. Адже зуміли вже кілька разів.
Ігноруючи хаос довкола себе, я зібралася на силі перед огидним видовищем і відокремила себе від емоцій.
Уроки, як поводитися на місці злочину, що їх у мене вклав дядько, я не просто засвоїла, а на практиці довела до автоматизму: мені не треба було думати, тільки діяти. Переді мною був людський зразок, який потрібно дослідити, от і все. Думки про кров, понівечене тіло і втрату життя вмить замкнулися за дверима моєї свідомості. Увесь світ, мої страхи і відчуття провини відійшли в небуття.
Наука — це вівтар, перед яким я вже схилялася, і він благословив мене розрадою.
— Пам’ятай, — Томас роззирнувся коридором, намагаючись прикрити собою тіло від очей пасажирів. — Це лишень рівняння, яке потрібно розв’язати, Водсворт. І все.
Я кивнула, тоді обережно зняла капелюха й зібрала довгі кремові спідниці назад себе, згортаючи
разом із м’якою тканиною й рештки емоцій. Мої чорні із золотом мереживні манжети торкнулися сюртука загиблого. Його елегантний одяг різко контрастував із грубим кілком, що стирчав із грудей Я силкувалася не звертати увагу на бризки крові на накрохмаленому комірці. Перевіряючи пульс чоловіка, хоч і знала, що не знайду, я кинула погляд из Томаса й помітила, що його зазвичай повні вуста стислися в тоненьку лінію.
— Що таке?
Юнак розтулив було рота, але знову стулив, коли із сусіднього купе визирнула жінка, зверхньо задерши підборіддя.
— Я вимагаю, щоб мені сказали, що тут... О-ох. Ой леле.
Вона витріщилася на чоловіка, скоцюрблеяого на підлозі, хапнула ротом повітря, так наче її ліф зненацька перекрив його потік до легень. Джентльмен із купе поряд підхопив жінку, перш ніж вона повалилася додолу.
— Ви в порядку, мем? — запитав він з американським акцентом, легенько плескаючи ЇЇ по щоці. — Мем?
Засичала розлючена хмара пари, і потяг зі скреготом зупинився. Чимала тягова сила зникла, і моє тіло хитнуло в один бік, тоді в другий. Над головою люто дзеленчала коридорна люстра. Від цього звуку мій пульс прискорився попри те, що все навколо зненацька спинилося.
Томас опустився на коліна поряд зі мною, зосереджено дивлячись на загиблого і водночас підгримуючи мене рукою в рукавичці, а відтак прошепотів:
— Будь пильна, Водсворт. Той, хто це скоїв, напевно, зараз із нами в цьому коридорі й стежить за кожним нашим рухом.
Змій, крилатий змій та дракон, близько 1600 р.
РОЗДІЛ 4
ЗЛОВІСНА ЗНАХІДКА
СХІДНИЙ ЕКСПРЕС
РУМУНСЬКЕ КОРОЛІВСТВО
1 ГРУДНЯ 1888 РОКУ
Я теж про це подумала. Ми їдемо у потягу. Якщо лишень хтось не вистрибнув із вагона на ходу й не кинувся тікати в ліс, то він і досі перебуває серед нас. Вичікує. Насолоджується видовищем.
Я підвелась і роззирнулася навсебіч, зауважуючи кожне обличчя і зберігаючи в пам’яті на майбутнє. Тут були молоді й старі, вдягнені по-простому і пишно. Чоловіки й жінки. Мою увагу привернув юнак — приблизно наш однолітка, із чорним, як у мене, волоссям. Він явно не знав, де себе подіти, смикав за комірець візитки, а його очі металися між трупом та людьми, що його оточили.
Здавалося, юнак от-от зомліє. Його знервованість могла бути наслідком відчуття провини або страху. На якусь мить він перестав метушитися й зустрівся зі мною поглядом, його вологі очі свердлили мої. Було в цьому юнакові щось тривожне, від чого мій пульс знову прискорився. Можливо, він був знайомий із жертвою біля моїх ніг.
Моє серце врізалося у грудину тієї ж миті, коли провідник подав пронизливий гудок — сигнал усім повернутися до своїх купе. За ті кілька секунд, що
знадобилися мені на те, щоб заплющити очі й опанувати себе, знервований юнак зник. Я витріщилася на місце, де він стояв, перш ніж піти. Томас звівся на ноги, і його рука легенько торкнулась моєї.
Ми стояли над тілом мовчки, кожен занурений у власні неспокійні думки, вбираючи картину перед нами. Я зиркнула на жертву, і в животі в мене все перевернулося.
— Він помер іще до того, як ми відчинили двері, — мовив Томас. — Хоч скільки зашивай, та його серце не стане від цього цілим.
Я знала, що Томасові слова були правдою, проте могла заприсягтися, що очі жертви тріпотіли. Я глибоко вдихнула, щоб прочистити розум. Ізнову пригадала газетну статтю.
— Убивство у Брашові скоєне в той самий спосіб, — сказала я. — Дуже сумніваюся, що це два окремі злочини. Можливо, Брашовський убивця їхав до іншого міста, але йому трапилася надто дражлива нагода, щоб її проігнорувати.
Але навіщо вбивати цього чоловіка? Чи він був ціллю ще до посадки в потяг?
Томас не зводив із присутніх оцінювального рішучого погляду.
Тепер, коли коридор поступово порожнів, я мала змогу оглянути загиблого у пошуках доказів. Благала себе розгледіти правду перед нами і не піддатися черговій фантазії про труп, що повертається до життя. Судячи зі зовнішнього вигляду, жертві не могло бути більш як двадцять років. Яка безглузда втрата. Загиблий був гарно вбраний: черевики начищені, костюм акуратно випрасуваний. Його світло-русяве волосся охайно зачесане на один бік і стильно, бездоганно укладене із застосуванням помади.
Неподалік лежав ціпок, набалдашник якого у формі зміїної голови, прикрашений коштовним камінням, невидющими очима дивився на пасажирів, які ще залишалися й витріщалися на колишнього власника ціпка. А ціпок був дивовижний І знайомий. Моє серце загупало, коли я перевела погляд на обличчя мертвого. Я впала на стіну, глибоко дихаючи. У початковому хаосі не звернула уваги, але це був той самий чоловік, щодо якого я помилилася напередодні. Це було не більш як десять-двадцять хвилин тому.
Було незбагненно, як він із живої людини, що йшла до курильні в іншому вагоні, перетворився на мерця під моїм купе. Особливо зважаючи на те, як він схожий на...
Я заплющила очі, але з пам’яті одразу виринули ще гірші образи, тож я поглянула на вхідну рану й зосередилася на крові, що остигала й запікалася.
— Водсворт? Що сталося?
Я приклала долоню до живота, зволікаючи.
— Смерть — це завжди непросто, але є щось... несказанно гірше, коли вона забирає молодих.
— Боятися слід не тільки смерті. Вбивство ще гірше. — Томас придивився до мого лиця, тоді поглянув на жертву, і його обличчя злагідніло. — Одрі Роуз...
Я хутко відвернулася, перш ніж він устиг дібрати слова.
— Поглянь, що зумієш тут виснувати, Кресвеле. А мені потрібна хвилька.
Томас вагався — так довго, що я збагнула: добирає подальші слова з надзвичайною обережністю. Я спробувала не напружитися.
— Ти в порядку?
Ми обоє знали, що Томас питає про мій стан, спричинений не так появою цього мерця, як недавніми подіями у моїй сім’ї. Будь-якої миті мене могло жбурнути в бездонну пітьму емоцій. Треба контролювати образи, що переслідували мене і вдень, і вночі. Я обернулася до нього, пильнуючи, щоб голос і вираз обличчя нічого не видали.
— Звісно. Просто збираюся з думками.
— Одрі Роуз, — тихо промовив хлопець, — тобі не конче...
— Я в порядку, Томасе, — відказала. — Мені лишень потрібно побути трохи в тиші.
Він стиснув губи, але прийняв моє небажання обговорювати тему далі. Я знову нахилилася оглянути рану, ігноруючи моторошну схожість загиблого з моїм братом. Треба віднайти свій баланс. Відшукати двері, що вели до моїх емоцій, і замкнути наглухо до кінця огляду. А тоді можна буде зачинитися в себе й наплакатися.
Коли я трохи розстібнула сорочку жертви, щоб ретельніше оглянути кілок, хтось із присутніх хапнув ротом повітря. Пошана до мертвого вочевидь була важливішою за пошук доказів, але мене це геть не обходило. Цей юнак заслуговував на ліпше. Я не зважала на людей, які ще лишалися в коридорі, й уявила, наче я зараз сама у дядьковій лабораторії, оточена банками, заповненими зразками тканин, від яких розходиться запах формальдегіду. Навіть у моїй уяві зразки тварин позирали на мене своїми молочними мертвими очима, засуджуючи кожен мій рух.
Я зігнула й розігнула пальці. «Зосередься».
Зблизька рана на грудях жертви мала ще жахливіший вигляд. Фрагменти дерева відкололися, створюючи враження куща ожини з його колючим стовбуром. Крон навколо кілка спеклася й була майже нормою. Також я зауважила дві темно багряні цівки, що витекли з рота. Воно й не дивно: така рана напевно спричинила значну внутрішню кровотечу
Якби серце юнака не проштрикнули, він би вочевидь захлинувся власною рідиною життя Це особливо мерзенна смерть.
Від тіла здіймався гострий аромат, який не мав нічого спільного з металевим запахом крові. Я схилилася над тілом, намагаючись знайти джерело штину, а Томас тим часом оглядав пасажирів, які ще не розійшлися й оточували нас. Знання, що хлопець може зібрати зачіпки з живих, як я здобувала інформацію від мертвих, заспокоювало мене.
З-поміж кутиків рота загиблого щось випиналося, і це привернуло мою увагу. Заради Англії, я сподівалася, що мій розум цього не вигадав. І мало не впала на тіло, схиляючись дедалі нижче, щоб роздивитися. У рот майже напевно було засунуто щось об’ємне й білясте. На вигляд воно було органічного походження, можливо, якийсь корінь. Якщо мені лишень вдасться залізти всередину...