Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 4)

Томас виструнчився, набравшись відваги.

— Моя мати...

Щось велике врізалося у двері нашого куле з такою силою, що удар мало не розтрощив дерево. Принаймні так здавалося, адже наші важкі двері були зачинені, щоб нам не заважав дзенькіт із ближнього вагона-ресторану. Місіс Гарні, хай береже її Господь, досі міцно спала.

Я не наважувалася дихати, тільки чекала подальших звуків. Коли вони так і не долинули, я нахилилася у бік дверей, геть забувши про Томасове невисловлене зізнання. Серце калатало удвічі швидше, ніж зазвичай. Уявляла посталі з мертвих трупи, які вибивають двері, жадаючи випити нашу кров і... Ні! Я змусила себе думати ясно. Вампіри не справжні.

Можливо, це просто був чоловік, який дозволив собі випити зайвого і наскочив на двері. А може, візок із десертами або чаєм вислизнув із рук стюарда. Я припустила також ймовірність, що це через рух потяга оступилася якась дівчина.

Я полегшено зітхнула й відхилилася на спинку сидіння. Треба припинити тривожитися через убивць, що чигають поночі, бо я вже почала зациклюватися і вбачати кровожерного демона у кожній тіні, коли не було світла. А втім, я донька свого батька.

У стіну нашого купе врізався ще якийсь предмет, далі почувся приглушений зойк, а потому тиша. На потилиці в мене настовбурчилися волоски, тікаючи від безпеки моєї шкіри. Тим часом хропіння місіс Гарві лишень посилювало зловісну атмосферу.

— Та що це в ім’я королеви коїться? — прошепотіла я, клянучи себе за те, що заховала скальпелі в дорожню скриню, до якої не можна дістатися за потреби.

Томас підніс пальця до губ і вказав на двері, застерігаючи від інших рухів. Так ми й сиділи, поки у болісній тиші спливали секунди. Кожен «цок» годинника, здавалося, тривав нестерпний місяць. Серце було ладне вистрибнути з грудей. Тиша ставала дедалі жаскішою, розтягуючись із секунд у хвилини. А ми все сиділи, зосередивши погляди на дверях і чекаючи. Я заплющила очі, молячи, щоб це не був іще один кошмар наяву.

Повітря роздер крик, що пройняв мене морозом до самих кісток.

Забувши про пристойність, Томас нахилився до мене, а місіс Гарві нарешті заворушилася. Коли юнак узяв мої руки в свої, я вже знала, що це не вибрики моєї уяви — з нами у потягу було щось дуже лихе і дуже реальне.

 

РОЗДІЛ 3

ЧУДОВИСЬКА Й МЕРЕЖИВО

 

СХІДНИЙ ЕКСПРЕС

РУМУНСЬКЕ КОРОЛІВСТВО

1 ГРУДНЯ 1888 РОКУ

 

Я скочила на ноги й оглянула місцевість за вікном. Томас зробив те саме. Сонце вже здійнялося над горизонтом, і його проміння забарвило бронзовий пейзаж у зловісні відтінки сірого, зеленого та чорного.

— Залишайся тут із місіс Гарві, — сказав Томас.

Я негайно перевела погляд на нього. Якщо цей хлопець вважає, що я просто собі сидітиму, тим часом як він розвідуватиме ситуацію, то він напевне втратив зв’язок із реальністю ще більше, ніж я.

— Відколи це ти вважаєш мене ні на що не здатною?

Я пройшла повз нього до дверей купе, щосили за них потягнула. Кляті двері не піддавалися. Я скинула дорожні черевички і зібралася на силі, ладна зірвати двері із завіс, якщо знадобиться. Я нізащо не залишуся в пастці цієї чарівної клітки ще на хвилю, хай там що чекає на нас по той бік.

Потягнула ще раз, та двері не бажали відчинятися. Як у житті: що більше з чимось борешся, то важче це дається. Повітря зненацька стало заважким, щоб дихати. Я потягнула дужче, та мої занадто гладенькі пальці ковзали по ще гладкішій позолоченій ручці.

Дихання застрягло мені в грудях, затиснути негнучкими кісточками корсета.

У думках майнуло шалене бажання зірвати з себе все спіднє — і до дідька наслідки для добропорядності. Мені треба було вибратися. Негайно. За мить біля мене опинився Томас.

— Я не... вважаю... тебе... нездатною, — промовив він, щосили намагаючись відчинити двері разом зі мною; його шкіряні рукавички давали йому більше контролю над гладенькою ручкою. — Я хочу бодай раз побути героєм. Чи принаймні вдати героя. Ти... завжди... рятуєш... мене. Гаразд, потягли ще раз на рахунок три. Раз, два, три.

Нарешті нам обом вдалося-таки відтягти двері, і я проштовхнулася в коридор, не бентежачись своїм виглядом, коли на мене витріщилася юрба пасажирів, а тоді поволі позадкувала від мене. Певне, я мала гірший вигляд, ніж собі уявляла, але не на часі було про це хвилюватися. Дихати — ось що важливо. Хоча я досі покладала надії, що в цьому вагоні не їде ніхто із лондонського порядного суспільства, хто впізнав би мене. Я нахилилася, втягуючи повітря, бо мені було важко дихати, і картаючи себе, що не обрала сукню без корсета.

Тут до мене дійшло перешіптування румунською:

— Teapa⁴.

— Tepes⁵.

Я ще раз швидко вдихнула й випросталася, миттю відсахнувшись, коли помітила те, що так приголомшило пасажирів, які стояли з пополотнілими обличчями.

У вузькому коридорі під нашими дверима лежало скоцюрблене тіло. Я прийняла б того чоловіка за п’яного, якби не кров, що текла із чималої рани в грудях, псуючи перський килим.

Кілок, що стирчав із серця, промовисто вказував на вбивство.

— Господи Всевишній, — промовив хтось, відвертаючись. — Це Наштрикувач. Усе правда!

— Воєвода Валахії.

— Князь темряви.

Навколо мого серця стиснувся кулак. Воєвода Валахії... Князь, господар Валахії. Титул крутився в моїй голові, аж доки не приземлився посеред уроків історії і закріпився в місці, де жив жах. Влад Цепеш. Влад Наштрикувач.

Дехто називав його Дракулою. Сином Дракона.

Стільки імен для середньовічного князя, що вбив більше чоловіків, жінок і дітей, ніж я наважувалася помислити. Саме способу вбивств він і завдячує своїм прізвищем. Цепеш — Наштрикувач.

За межами Румунського королівства подейкували, нібито члени його родини були диявольськими створіннями, безсмертними й спраглими крові. Але з тої дещиці, що вдалося дізнатися мені, випливало інше. Народ Румунії сприймав усе інакше. Влад був народним героєм, який воював за своїх людей і використовував усі необхідні засоби, щоб здолати ворогів. Це те саме, що чинили інші країни і їхні шановані королі й королеви. І кого вважати чудовиськом, залежало лишень від точки зору. Однак нікому не хотілося дізнатися, що їхній герой — насправді істинний лиходій.

— Це Безсмертний князь!

— Влад Цепеш живий.

«НЕВЖЕ БЕЗСМЕРТНИЙ КНЯЗЬ ПОВЕРНУВСЯ?» — згадався газетний заголовок. Ні, це не може відбуватися знову. Я не була готова стояти над тілом іще однієї жертви вбивства так скоро після справи Різника. Оглядати труп у лабораторії — це одне. Там стерильно і не так емоційно. І зовсім інше — бачити всі наслідки там, де злочин відбувся. Це надто все олюднювало, робило надто реальним. Колись я прагнула цього, тепер же бажала забути.

— Це кошмар. Кресвеле, скажи мені, що це страшний сон.

Якусь мить здавалося, що Томас прагнув обійняти мене і втихомирити всі мої тривоги. Та потім юнака охопила ота його холодна рішучість — наче завірюха запанувала в горах.

— Ти вже зазирала у бридке обличчя жаху і змусила його тремтіти. Ти подужаєш це, Водсворт. Ми подужаємо. Цей факт реальніший за будь-який сон чи кошмар. Я обіцяв ніколи тобі не брехати. І маю намір дотримати слова.

Я була не в змозі відірвати очей від плями крові, яка дедалі збільшувалася.

— Який жахливий цей світ.

Не бентежачись пильними поглядами пасажирів навколо, Томас змахнув пасмо волосся з мого лиця і позирнув на мене задумливо.

— Цей світ ані добрий, ані жорстокий. Він просто існує, а ми маємо змогу сприймати його таким, яким забажаємо.

— Чи є в потягу лікар? — вигукнула румунською темноволоса дівчина приблизно мого віку. Цього було достатньо, щоб вирвати мене з розпачу. — Цьому чоловікові потрібна допомога! Хто-небудь покличте на допомогу!

Мені було несила сказати їй, що цьому чоловікові вже нічим не зарадиш.

Тим часом чоловік зі скуйовдженим волоссям, схопившись за голову, хитав нею, так наче міг позбутися тіла самою лишень силою заперечення.

— Це... це... мусить бути трюк ілюзіоніста.

Місіс Гарві просунула голову в коридор, її очі в окулярах розширилися.

— Ох! — зойкнула вона, і Томас поквапився провести її на лаву нашого купе, водночас нашіптуючи заспокійливі слова.

Якби я не була така приголомшена, теж могла б закричати. На жаль, це не вперше я натрапила на чоловіка, якого вбили лічені хвилини тому. Я спробувала не думати про труп, який ми знайшли в лондонському провулку, і палюче відчуття провини, що й досі гризло мене. Той чоловік помер через мою проклятущу цікавість. Я була жахливим чудовиськом, убраним у вишукане мереживо.

А втім... я не могла притлумити збудження, яке відчувала шкірою, дивлячись на це тіло і грубий кілок. Наука давала мені мету. Краще поринути в неї, ніж загубитися у своїх шалених думках.

Я кілька разів вдихнула, зосереджуючись на жахітті перед собою. Тепер не час дозволити емоціям затуманювати розум. Хоча якась часточка мого єства бажала оплакати загиблого і тих, хто сьогодні за ним сумуватиме. Цікаво, з ким він подорожував... чи до кого їхав?

На цьому я спинила потік думок. «Зосередься», — звеліла собі. Я знала, що це не має нічого спільного з діянням надприродної істоти. Влад Дракула помер кількасот років тому.

Бурмочучи щось про машинний відсік, пасажир зі скуйовдженим волоссям побіг у тому напрямку, певно, попросити машиніста зупинити потяг. Я подивилася, як він петляє крізь скупчення людей, більшість із яких заніміли від жаху.