Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 3)

— По? То ти виріжеш моє серце і сховаєш під своє ліжко — так, Водсворт? Маю сказати, це не ідеальний спосіб опинитися у твоїй спальні.

— Ти, схоже, страшенно впевнений, що тобі до снаги причарувати будь-кого, а не тільки змій.

— Ну ж бо, визнай. Наш останній поцілунок був вельми захопливим. — Юнак нахилився вперед, і його вродливе обличчя наблизилося мало не впритул до мого. От тобі й маєш, поїхали із супроводом. Моє серце забилося швидше, коли я помітила дрібні цяточки в його райдужках. Вони скидалися на крихітні золоті сонечка, які притягували мене своїм чарівним промінням. — Скажи, що ти не мрієш про ще один.

Мій погляд швидко ковзнув по його сповненому надій обличчю. Правду кажучи, попри всі темні події минулого місяця я й справді мріяла про ще одну романтичну зустріч із Томасом. Та це чомусь здавалося зрадою моєї жалоби.

— Перший і останній поцілунок, — нагадала йому я. — То просто був адреналін, що вирував у моїх жилах після того, як мене ледве не вбили ті двоє негідників. А не твій хист до переконання.

Кутики його вуст піднялися в лукавій усмішечці.

— То якби я знайшов дрібку небезпеки для нас, ти спокусилася б знову?

— Знаєш, мовчазний ти мені більше до вподоби.

— А, — Томас відхилився і глибоко вдихнув, — так чи так, я тобі до вподоби.

Я доклала сіх зусиль, щоб приховати усмішку. Мала здогадатися, що цей лайдак знайде спосіб перевести розмову на негожу тему. Та насправді мене здивувало, що йому знадобилося стільки часу, щоб повернутися до вульгарності. Ми приїхали з Лондона в Париж із моїм батьком, щоб він зміг провести нас у дорогу вражаючим Східним експресом. І впродовж усієї поїздки Томас поводився, як чарівний джентльмен. Я заледве його впізнавала, коли він тепло розмовляв із моїм татом за чаєм зі сконами.

Якби не капосний вигин його губ, коли мій батько відводив погляд, чи знайомі контури його впертого підборіддя, я була б певна, що переді мною самозванець. Не може бути, що оцей Томас Кресвел — той самий нестерпно розумний юнак, який так припав мені до вподоби минулої осені.

Я заправила жмут неслухняного воронячого волосся за вухо й визирнула у вікно.

— Твоє мовчання свідчить про те, що ти обмірковуєш іще один поцілунок, так?

— Чом би тобі не виснувати відповідь самостійно, Кресвеле? — Я витріщилася на нього, виклично здійнявши брову, і Томас, зрештою, стенув плечима і знову заходився барабанити по підвіконню пальцями в рукавичці.

Цей Томас також спромігся переконати мого батька, непохитного лорда Едмунда Водсворта, щоб той дозволив мені разом із ним відвідувати Академію криміналістики та криміналістичної медицини в Румунії. І я досі не змогла уповні осягнути цей факт. Це було надто фантастично, щоб бути правдою, дарма що цієї миті я перебувала в потягу, який віз мене саме туди.

Останній тиждень мого перебування в Лондоні був сповнений приміряння одягу та складання багажу. І виглядало на те, що це дало Томасові й батькові напрочуд багато часу, аби поглибити їхнє знайомство. Коли батько оголосив, що Томас супроводжуватиме мене до академії на пару з місіс Гарві, бо він сам не в змозі поїхати через хворобу, я мало не поперхнулася супом, тоді як Томас підморгнув з-над своєї тарілки.

Уночі мені заледве ставало часу на сон, не те що на роздуми про товариські взаємини між моїм нестерпним другом та зазвичай строгим батечком. Я прагнула покинути жахливо німий дім, який приваблював забагато привидів недавнього минулого. І Томас про це дуже добре знав.

— Мрієш про новий скальпель, чи хочеш просто зачарувати мене поглядом? — запитав хлопець, відволікаючи мене від похмурих думок. Його губи смикнулися, коли побачив моє насуплене обличчя, але йому стало розуму стримати усмішку. — А, емоційна дилема. Люблю таке.

Я дивилася, як він вивчає вираз обличчя, що його я так силкувалася контролювати, атласні рукавички, з якими без упину метушилася, і те, як я сиділа, застигнувши в одній позі. Це не мало жодного стосунку до корсету, що стискав мій тулуб, чи старшої жінки, яка займала значну частину мого сидіння. Томасів погляд, щирий, сповнений співчуття, зустрівся з моїм. У всіх його рисах я бачила обіцянки, бажання; його почуття були такої сили, що я затремтіла.

— Нервуєшся через навчання? Ти всіх зачаруєш, Водсворт.

Те, як він часом неправильно прочитував істинну природу моїх емоцій, приносило мені невелике полегшення. Хай вважає, що моє тремтіння викликане нервами через навчання, а не його дедалі більшою зацікавленістю в заручинах. Томас освідчився мені в коханні, але, як із багатьма речами останнім часом, я не була впевнена, чи це насправді. Можливо, він почувався зобов'язаним переді мною лишень із жалю у світлі всього, що трапилося.

Я торкнулася ґудзиків на рукавичках.

— Ні. Не надто.

Брови хлопця вигнулися від здивування, але він нічого не сказав. Я повернулася поглядом назад до вікна й суворого світу за ним. Бажала на ще якийсь час загубитися в порожнечі.

Згідно з книжками, що їх я прочитала в батьковій великій бібліотеці, наша академія містилася в замку, вельми макабричному з описів, на вершині холодного пасма Карпатських гір. І там я буду далеко від дому та цивілізації, якщо хтось із моїх нових одногрупників виявиться менш ніж привітним до мене. Однолітки-юнаки напевне вважатимуть мою стать слабкістю... і що як Томас відмовиться від нашої дружби, щойно ми приїдемо?

Можливо, він збагне, як це насправді дивно, коли юна дівчина розтинає мертвих і виколупує з них органи, так наче приміряє нові черевички. Це не мало значення, коли ми обоє навчалися під керівництвом мого дядька в його лабораторії. Але те, що про мене думатимуть студенти престижної Академії криміналістики й криміналістичної медицини, може виявитися не таким прогресивним.

Копирсання в тілах вважалося заледве пристойним заняттям навіть для чоловіка, а що вже казати

Про високородну дівчину. Якщо в академії Томас позбавить мене своєї дружби, я занурюся в таку глибченну прірву, звідки, боюся, годі буде вибратися.

Пристойно викова на дівчина в мені не бажала визнавати цього, та Томасові залицяння тримали мене на плаву в морі суперечливих почуттів Пристрасть і роздратування були полум'ям, живим полум’ям, що яскраво палало. Полум’я дихало. Скорбота ж була чаном із сипучим піском; що дужче намагаєшся з нього вибратися, то швидше він затягує. Я воліла радше палати, ніж бути похованою живцем.

Хоча самої вже думки про те, щоб опинитися разом із Томасом у компрометуючій ситуації, було досить, щоб моє обличчя залилося рум’янцем.

— Одрі Роуз, — почав Томас, заметушившись із манжетами своєї візитки, а відтак пригладивши рукою темне волосся, що було воістину нехарактерним жестом для мого зазвичай зверхнього друга. Місіс Гарві ворухнулась, але не прокинулася, і чи не вперше я забажала, щоб вона таки пробудилася.

— Так? — я виструнчилася ще більше, від чого кісточки мого корсета немовби перетворилися на броню. Томас практично ніколи не звертався до мене на ім’я, хіба що насувалося щось лихе. Під час одного розтину кілька місяців тому ми затіяли інтелектуальний двобій — тоді я вважала, що перемогла, а тепер уже не мала такої певності, — і я дозволила хлопцеві звертатися до мене на прізвище. Він дав мені той самий привілей, але часом, коли називав мене Водсворт на людях, я шкодувала про це. — Що таке?

Він кілька разів глибоко вдихнув, а мою увагу привернув його елегантно скроєний костюм. Томас вельми чепурно вбрався до нашого прибуття.

Темно-синій, мов ніч, костюм був підігнаний до ного фігури так, що неможливо було не милуватися костюмом і юнаком у ньому, забувши про все на світі. Я потяглася до своїх ґудзиків, але вчасно опанувала себе.

— Є дещо, що я збирався сказати тобі, — промовив він, завовтузившись на сидінні. — Думаю... думаю, слушно зробити це до нашого приїзду.

Його коліно знову вдарилося об дерев’яну панель, і хлопець завагався. Можливо, він уже починав усвідомлювати, що перебування в моєму товаристві створить йому клопоти в академії. Я приготувалася до цього, до розриву шнура, яким трималася за здоровий глузд. Я не проситиму його залишатися моїм другом через це. Навіть якщо це мене вб’є. Я зосередилася на власному диханні, рахуючи секунди між подихами.

Бабуся стверджувала, що на могилах усіх Водсвортів має бути напис «Знамениті впертюхи». І я не заперечувала. Підвела підборіддя. Стукіт коліс лічив тепер кожен прискорений удар мого серця, що прокачувало адреналін мені у вени. Я кілька разів зглитнула. Якщо Томас невдовзі не заговорить, то мене, боюся, знудить на нього і його чепурний костюм.

— Водсворт. Я певен, що ти... Можливо, мені слід... — він хитнув головою, відтак засміявся. — Їй-право, ти заворожила мене. Незчуюся, як уже писатиму тобі сонети й заграватиму до тебе очима. — Безтурботність зійшла з його лиця так раптово, наче спохватився за мить від падіння з кручі. Він прокашлявся, і його голос зазвучав м’якше, ніж мить тому. — А зараз не час для такого, бо моя новина вельми... словом, для тебе це може виявитися невеличким... сюрпризом.

Я звелаа брови докупи. Й гадки не мала до чого він хилить. Або Томас оголосить, що наша дружба незламна, або зречеться її раз і назавжди. Зненацька для себе я виявила, що схопилася руками за край свого сидіння, а долоні знову зволожили мої атласні рукавички.