Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 2)
Стук. Стук-стук-стук. Стук.
Я заскреготіла зубами, а Томас усе барабанив пальцями в унісон стукоту коліс потяга. Те, що місіс
Гарві вдавалося спати попри цей гамір, було на-правду дивовижно. А принаймні хлопцеві вдалося відволікти мене від глибоченного колодязя емоцій, ті відчуття-бо були занадто нерушні й похмурі, неначе смердюча стояча болотяна вода, під якою на глибині причаїлися червоноокі потвори. Доречна картина, зважаючи на місце, куди ми їхали.
Невдовзі ми всі мали зійти в Бухаресті, а відтак решту шляху до замку Бран, де розмістилася Академія криміналістики й криміналістичної медицини, або Institutului National de Criminalisticd si Medicind Legaid, як вона звалася румунською, подолати на екіпажі. Місіс Гарві збиралася перебути ніч-другу у Брашові, а тоді повернутися до Лондона. Частина мого єства прагнула повернутися разом із нею, одначе я аж ніяк не мала наміру визнавати це вголос перед Томасом.
Під стелею купе в такт рухові потяга гойдалася розкішна люстра, і кришталеві оздоби на ній, цокаючись, дзенькали, додаючи ще один шар акомпанементу до стакато Томасового вистукування пальцями. Викинувши його невгамовну мелодію з голови, я дивилася на світ за вікном, що розмивався у хмарках пари та шурхітливому вітті дерев. Безлисті гілки були вкриті іскристою білизною, і їхнє відображення заблищало у відполірованій темній лазурі нашого вишуканого потяга, коли переднім вагони вигнулися на повороті, пробираючись кріз запорошений морозом терен.
Нахилившись ближче, я збагнула, що гілки вкриті не снігом, а кригою. Вони піймали перші проміння нового дня і практично палали в яскравому червонясто-помаранчевому світанні. Навкруги стояв такий спокій, що я майже забула... вовка
Я зірвалася на ноги гак різко, аж Томас підскочив на своєму сидінні. Місіс Гарні голосно захропіла, і звук цей був схожий на гарчання. Я кліпнули, і звірі зникли: замість них залишилося пльки хитке гілля, що гойдалося, доки потяг мчав собі, пихкаючи, вперед.
Те, що я прийняла за блискучі ікла, виявилося лишень зледенілими гілками. Я видихнула. Всю ніч мені вчувалося примарне виття, а тепер речі, яких не існувало, стали маритися ще й удень.
— Я піду... розімну трохи ноги.
Томас здійняв свої темні брови, без сумніву зауваживши моє відверте нехтування пристойністю чи, що більше на нього схоже, захоплюючись ним. Та перш ніж юнак устиг запропонувати мені своє товариство чи розбудити нашу супровідницю, я поквапилася до дверей і відсунула їх.
— Мені потрібна хвилька. На самоті.
Томас витріщався на мене на мить довше, ніж потрібно, а відтак промовив:
— Спробуй не надто за мною скучити, Водсворт. — Він відхилився назад. На обличчі на мить промайнуло занепокоєння, перш ніж повернувся пустотливий вираз. Щоправда, веселість не дісталася його очей. — Хоча, можливо, це нездійсненно. Я-бо, наприклад, страшенно за собою скучаю, коли сплю.
— Що ти сказав, дорогенький? — перепитала місіс Гарві, кліпаючи очима в окулярах.
— Я сказав, що вам слід спробувати порахувати овець.
— Я знову заснула?
Скориставшись нагодою, я зачинила за собою двері — не бажала, щоб Томас прочитав вираз на моєму обличчі, який я ще не навчилася приховувати в його присутності.
Я рушила вузьким коридором до вагона-ресторану. Довго перебувати тут без супроводу мені не можна було, та я мала втекти, принаймні від власних дум і тривог. Минулого тижня я побачила, як моя кузина підіймається сходами у моєму будинку. Цілком нормальне видовище, якщо не зважати на те, що Ліза повернулася додому в провінцію кілька тижнів тому. За кілька днів сталося дещо навіть моторошніше. Мені привиділося, ніби труп у дядьковій лабораторії повернув до мене голову, і його незмигні очі з відразою дивилися на скальпель у моїй руці, доки рот випльовував личинки на оглядовий стіл. Коли ж я кліпнула, усе повернулося на свої місця.
Я прихопила з собою в подорож кілька медичних часописів, та не мала змоги дослідити свої симптоми, адже Томас, не криючись, вивчав мене. Казав, що мені треба розібратися зі своєю скорботою, однак я була не готова ятрити ту рану. Можливо, колись, із часом.
За кілька купе від мене ковзнули вбік двері, повертаючи мене до реальності. З них вийшов чоловік із акуратною доглянутою зачіскою і поквапливо пішов коридором. Цю ходу я впізнала би будь-де! На ньому був вугільного кольору костюм явно з дорогого матеріалу, судячи з того, як він облягав його широкі плечі. Коли чоловік дістав із сюртука срібний гребінець, я мало не скрикнула. Щось у мене всередині скрутилося так сильно, аж ноги підігнулися.
Не може бути. Він загинув кілька тижнів тому, коли стався жахливий нещасний випадок. Розумом я усвідомлювала, що це неможливо, попри бездоганну зачіску та одяг, проте серце слухати відмовлялося. Наука не в змозі пояснити силу любові та надії. Не існує формул чи дедуктивних висновків для розуміння, хай би що там торочив Томас на тему науки проти людяності. Я підхопила свої кремові спідниці й побігла.
Чоловік підняв капелюха над головою, вітаючись із пасажирами, які сіли пити чай. Я лиш частково усвідомлювала, що вони витріщаються на мене, пороззявлявши роти, доки мчала за ним. Чоловік підійшов до дверей у курильню, спинившись на мить, щоб відчинити зовнішні двері для переходу між вагонами. Дим витягнуло з приміщення і він змішався зі струменем морозного повітря: запах був досить міцний, щоб перевернулися мої нутрощі. Я простягнула руки до чоловіка, навіть торкнулася його, ладна обхопити в обійми й розридатися, щойно той обернеться. Події минулого місяця були тільки кошмаром. Мій...
— Domnisoara?
Від сліз запекло в очах: зачіска та одяг не належали тому, кому я гадала. Змахнула перші краплинки вологи, що скотилися по щоках, геть не переймаючись, чи не розмажеться фарба для очей, що нею я віднедавна користуюся.
Чоловік підняв з підлоги ціпок із набалдашником у формі зміїної голови й переклав собі у другу руку. Та він же навіть не гребінець тримав: я втрачаю зв'язок із реальністю! Я повільно позадкувала, завважуючи тихий гомін у вагоні позад себе. Дзенькіт чайних чашок, мішанина акцентів мандрівників з усього світу — це крещендо, що здіймалося у мене в грудях. Паніка заважала дихати гірше, ніж корсет, що стискав ребра.
Я часто задихала, намагаючись набрати в легені досить повітря, щоб заспокоїти свої розхитані нерви. Дзенькіт і сміх стали пронизливими. Частина мене бажала, щоб ця какофонія заглушила божевільний стукіт пульсу в моїй голові. Мене от-от могло знудити.
— З вами все гаразд, Domnisoara? З вигляду ви...
Я зареготала, не звертаючи уваги на те, як чоловік сахнувся від мого раптового вибуху. О, якщо існувала якась вища сила, то вона забавлялася моїм коштом. «Domnisoara» нарешті узгодилася зі словом «міс». Цей чоловік навіть не англієць. Він розмовляє румунською. І волосся в нього аж ніяк не біляве, а світло-каштанове.
— Scuze3, — мовила я, виводячи себе з істерики вбогим вибаченням і легенько схиливши голову. — Я прийняла вас за іншу людину.
І потупившись, хутко подалася до свого вагона, поки не осоромилась ще більше. Намагалася не зважати на шепотіння та смішки, проте й так розчула достатньо.
Мусила опанувати себе перед зустріччю з Томасом: я вдавала, ніби не помічаю, однак насправді бачила, як хлопцеве чоло морщиться від тривоги за мене. Що більше він дражнився чи докучав мені, то більше турбувався. Я це точно знала, коли він набридав мені. Після всього, через що пройшла моя сім’я, будь-який інший джентльмен ставився би до мене, як до порцелянової ляльки, яку легко пошкодити. Утім, Томас був не такий, як решта молодиків.
Я доволі швидко дісталася свого купе і розправила плечі. Настав час прибрати незворушного вигляду. Мої сльози висохли, а серце перетворилося в грудях на міцний кулак. Я глибоко вдихнула й видихнула. Джек-Різник не повернеться! Це цілком реальне твердження.
У цьому потягу немає серійних убивць. І це один факт.
Осінь терору скінчилась минулого місяця
І найпевніше, вовки ні на кого у Східному експресі не полюють.
Якщо не буду обачною, то гляди ще почну вірити, буцімто Дракула постав із мертвих.
Я дозволила собі зробити ще один глибокий вдих, відтак потягнула вбік двері й, викинувши з голови всі думки про безсмертних князів, увійшла до купе.
РОЗДІЛ 2
БЕЗСМЕРТНА КОХАНА
СХІДНИЙ ЕКСПРЕС
РУМУНСЬКЕ КОРОЛІВСТВО
1 ГРУДНЯ 1888 РОКУ
Томас уперто не відривав уваги від вікна, а його пальці в шкіряній рукавичці й далі барабанили у тому набридливому ритмі. Стук. Стук-стук-стук. Стук.
Місіс Гарві, як не дивно, знову склепила повіки. Її тихе сопіння свідчило, що вона вкотре заснула за ті кілька хвилин, поки мене не було. Я втупилася у свого супутника, але той блаженно цього не помічав або радше вдавав, ніби не помічає, тимчасом як я вмостилася на сидінні навпроти нього. Його профіль скидався на ескіз — бездоганні лінії, ідеальні кути, усі старанно спрямовані до зимового пейзажу за вікном. Я знала, що він відчуває на собі мій погляд, адже його рот утішено вигнувся від легковажних думок.
— Ти не міг би припинити свій клятий стукіт, Томасе? — спитала я. — Він зводить мене з глузду, як тих нещасних героїв По. Та й бідолашній місіс Гарві, певно, сниться щось страшне.
Він перевів на мене увагу, і його насичено карі очі на мить стали замисленими. Цей погляд — теплий і привітний, немов сонячне проміння прохолодної осінньої днини — віщукав біду Я мало не фізично відчувала, як у хлопцевій голові проносяться зухвалі думки, поки один кутик його рота тягнувся вгору. Ця усмішка свідчила про думки, які здалися б тітці Амелії вельми непристойними. І Томасів погляд показував, що він це добре знає. От негідник!