Керри Манискалко – Полювання на князя Дракулу (страница 68)
Він був красивий до болю в серці.
— Маєш вигляд... такий собі, Кресвеле, — сказала я з майже прямим обличчям, помітивши, що він спостерігає за тим, як я каталогізую кожну деталь. Кутики його рота сіпнулися. — Я очікувала більшого, відверто кажучи. Чогось трохи... королівського. Я розчарована, що ти не вдягнув напудрену перуку.
— Брехуха.
Не звертаючи на нього уваги, я допила пунш і поставила фужер на тацю, що її проносили повз. У голові розлилося рідке тепло, що пульсувало по венах, наче бензин, який чекає на іскру, щоб спалахнути, Томас відкинув голову назад і спорожнив свою склянку з дивовижною швидкістю. Я дивилася, як він знову п’є мене у всій красі, дозволяючи собі оцінити кожен вигин, який підкреслювала сукня. Я досі не могла повірити, що він купив її для мене.
Він підійшов ближче і поклав руку мені на талію, затягуючи мене у вальс, коли заграла музика.
— Ми пообіцяли одне одному, пам’ятаєш?
— Гм?
Мені було важко зосередитися на чомусь іншому, окрім його впевнених кроків, що вели мене кімнатою одне п’янке коло за іншим. Важко було сказати, виною цьому пунш чи тільки молодий джентльмен переді мною. Я поклала одну руку йому на плече, другу — в його руку в рукавичці, дозволивши собі поринути в магію пісні та фантастичної атмосфери. Це була зимова країна чудес, контрастна до того пекла, через яке ми пройшли.
— Іще в Лондоні, — Томас наблизив губи до мого вуха, шепочучи гуркотливі слова і розпалюючи мою кров, — ми пообіцяли. Ніколи не брехати одне одному.
Він притиснув мене ближче, аж поки між нами не залишилося пристойного простору. Я виявила, що не заперечую, коли ми впліталися і пробиралися крізь спідниці, що кружляли, і натовп створював гобелен веселощів. Решта зали поринула у сон, на який я не звертала уваги. У моїх руках було щось Краще за сон, щось більш відчутне. Мені потрібно було лише простягнути руку і запевнити себе, що він реальний. Що це не привид із його минулого.
— Хочеш правду, Кресвеле? — я обвила його шию руками, аж поки наші тіла не почали плутатися щодо того, де закінчується кожне з них. Аж поки єдиною думкою, що поглинала мій розум, не стало притиснути його ще ближче, щоб він теж загорівся від мене. Здавалося, ніхто не помічав моєї непристойної поведінки, але навіть якби й помітив, я сумнівалася, що мене це хвилювало б у цей момент.
— Кажи, — Томас на мить наблизив свій рот небезпечно близько до мого, і це викликало шалену гаму барв усередині мене. Він провів руками по спині, заспокоюючи, дражнячи. — Будь ласка.
Я й не помітила, як ми опинилися в алькові між аспарагусами в горщиках. їхнє велике, віялоподібне листя відгороджувало нас від вечірки, що вирувала зовні. Ми були на самоті, подалі від сторонніх очей, далеко від суспільних правил і обмежень.
Томас заправив пасмо волосся мені за вухо, вираз його обличчя був трохи сумним, враховуючи те, де ми перебували.
— Моя мати обожнювала б тебе. Вона завжди казала, що мені потрібна партнерка. Рівня. Радила ніколи не погоджуватися на ту, що коритиметься мені лише тому, що я чоловік, — він озирнувся на натовп, його очі затуманилися. — Перебувати тут... важко. Набагато важче, ніж я думав. Я бачу її в усьому. Це безглуздо... але я часто думаю, чи пишалася б вона мною незалежно від того, що інші говорять про мене. Я не знаю, що вона подумала б.
Я провела рукою по його лацканах, затягуючи його глибше в альков. Темрява полегшувала сповідь вона заспокоювала мене так, як ніколи не могло втішити світло.
Вона пишалася б тобою, — сказала я. Томас втупив погляд у підлогу. — Хочеш знати, що я думаю? Правду?
— Так, — тепер він без зніяковіння дивився мені в очі. — Зроби це! Щиро Й легко. Бо зараз трохи засерйозно на мій смак.
— Ти маєш вигляд...
Моє серце вискочило з грудей. Томас пильно дивився на мене, наче міг розгадати якусь таємницю, яку я ще не відкрила навіть сама собі. Я зазирнула в його поцятковані золотом очі й побачила власні переживання, відображені у відповідь. Жодних стін чи ігор.
— Ти маєш вигляд, наче тобі варто припинити говорити, що ти збираєшся мене поцілувати, принце Дракуло, — він відсахнувся, наче мої слова вжалили його. Я повернула його обличчя до себе. —Просто зробити це, Кресвеле.
На його обличчі промайнуло розуміння, і він без вагань наблизив свої вуста до моїх. Ми притиснулися одне до одного, і він обпік мене своїм теплом. Його руки ковзнули вгору по моєму тілу, заплутавшись у волоссі, коли він поглибив наш поцілунок. Світ корсетів відпав. Обмеження та правила залишилися порожніми палітурками в минулому.
Лишень ми вдвох лишилися стояти в усіяному зірками небі, не помічаючи нічого, окрім того, як наші тіла пасували одне до одного, як зорі в сузір’ях. Він був моєю парою в усіх сенсах. Я скинула рукавички, дозволивши своїм пальцям безперешкодно досліджувати його обличчя, і вій відловів мені тим самим. Його шкіра була гладенькою під моїми дотиками. Томас відступив назад, ніжно пестячи мою нижню губу великим пальцем, його дихання перетворилося на хрип.
— Одрі Роуз, я...
Я притягнула його обличчя до свого і дала його вустам щось цікавіше. Томас, здавалося, не заперечував проти цього переривання, поки ми досліджували нові способи спілкування.
Зрештою, ми витягли себе з потаємного місця за аспарагусами і танцювали та сміялися до болю в ногах і животі. Я зрозуміла, що сьогоднішній вечір не був призначений для смутку і смерті — це був час згадати, як прекрасно почуватися живою.
ЕПІЛОГ
ЗАХОПЛИВА ПЕРСПЕКТИВА
БУХАРЕСТ, РУМУНІЯ
26 ГРУДНЯ 1888 РОКУ
Принц Ніколай сперся на спинку дивана в приймальні, обличчя його змарніло, але повернулося до нормального оливкового відтінку. Ще ніколи я не була так рада його бачити,
— Ви набагато менше схожі на труп, — прямо сказав Томас. Я не могла втриматися від сміху. Попри особистісне зростання, що його я спостерігала в ньому, досі залишалися деякі кути, які ніколи не згладяться. Він повернувся до мене з жолобом між бровами. — Що? Хіба він має не кращий вигляд?
— Я рада, що з вами все гаразд, принце Ніколай. Це було... — назвати те, через що він пройшов, жахливим було б занадто м’яко для пережитого. Всіма нами пережитого. Я вдихнула. — Буде про що розповісти нашим дітям одного дня.
— Mulțumesc. Можна просто Ніколай, — усмішка з’явилася, але так і не розкрилася на його обличчі. — Я хотів подякувати вам обом особисто. І перепросити.
Він витягнув шматок пергаменту зі щоденника, який тримав у руках, і простягнув його мені. Це був малюнок, де я постала в образі графині Дракули.
Я перевела погляд на нього, не звертаючи уваги па те. як Томас пирхнув із-за мого плеча.
— Ніхто мені не повірив, — просто сказав він, доповнюючи пояснення жестами. — Я намагався попередити свою сім’ю, а потім і нинішній королівський двір, але нони вважали мене божевільним. Nebun. Потім... коли Вільгельм помер... вони все одно не слухали. Я вирішив надсилати погрози — сподівався, що вони муситимуть вжити заходів. Припустив, що якщо мішенню був наш рід, то це лише питання часу, коли король і королева також опиняться під загрозою, — він вказав на малюнок. — Я думав, що це ти винна. Намалював його з наміром роздати селянам. Якби академія не послухала... Данешті чи Молдавану... Я подумав, що, можливо, селяни позбудуться будь-кого, кого вважатимуть за strigoi. Я... Перепрошую.
Томас нічого не сказав. Я підвелася і взяла руки принца в рукавичках у свої.
— Дякую за правду. Рада, що тепер, коли ми прощаємося, наші взаємини значно ліпші, ніж коли вперше зустрілися.
— Я теж, — Ніколай звівся на ноги за допомогою багато прикрашеної тростини і покульгав до дверей. — Rămâi cu bine. Бувайте здорові.
Довгу просту коробку, перев’язану шпагатом, разом із квитанцією доставили до моєї кімнати по обідді. Це був найкращий різдвяний подарунок, що я будь-коли купувала для себе. Не вагаючись, я розірвала шпагат і відкрила кришку.
Пара чорних бриджів і шовкова блузка. І чи не найцінніша частина пакунка: шкіряний ремінь із золотими пряжками. До Лондона я повернуся дорослішою й соліднішою, гідною того, щоб до мене дослухалися більше. Сподіваюся, батько прийме не з розумінням, хоча, можливо, спочатку я буду з ним трохи м’якшою. Я відкинула ці турботи й відчула, що не можу дочекатися, щоб приміряти новий одяг. Я негайно роздяглася.
Натягнувши бриджі, я закріпила їх на талії, дивуючись тому, як мій силует наче занурили в найкраще чорнило, а потім поклали сушитися на сонці. Ніжні лінії вигиналися над моїми стегнами, а потім звужувалися до ніг. Наступною я накинула блузку через голову і закріпила її спереду кількома зав’язками, перш ніж заправити в штани.